Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дмитро Пантелькін усе життя пропрацював учителем російської літератури в одній зі шкіл Санкт-Петербурґа. Розлучився з дружиною, коли діти були маленькі. Дочка його, Олена, вийшла заміж за киянина. Син трагічно загинув. Пантелькін вийшов на пенсію з інвалідності; був на обліку в психоневрологічному диспансері, кілька разів його госпіталізували по «швидкій». Жив з якоюсь жінкою, котра, як усі вважали, претендувала на його квартиру.

Потім він пропав безвісти.

Арсен читав коментарі в журналі — наче слухав розмови, половина з яких, на його думку, не була призначена для чужих вух. Олена Гнатенко жаліла батька, як жаліють напівзнайомих людей, з відтінком безнадії: ясно ж, ніхто його не знайде. Що тепер з квартирою… Мати їздила в Санкт-Петербург, з’ясовувала, та от морока — має минути якийсь час, поки його офіційно визнають зниклим безвісти.

В Олени Гнатенко була дочка Ірина.

— Приємно знову тебе бачити, — сказала Баффі.

Вона витяглася ще сантиметрів на п’ять, носила високі каблуки й вигляд мала старший за свої літа. Арсен знав, що варто йому один раз клацнути мишкою — і ці гордо здійняті брови складуться прохальною хаткою, губи зволожаться, очі позбудуться сторожкості. Знав також, що втіхи від цього він не відчує.

— Мені дуже прикро, що так вийшло з твоїм дідом, — сказав Арсен.

— Мені теж. Але, якщо чесно, я його за минулий рік і не бачила ні разу, і не згадувала про нього, і… А чого тебе так зацікавило це лихо? Ти щось знаєш?

— Ні, — зізнався Арсен. — Просто бродив по мережі, бачу — прізвище знайоме.

— А-а… — вона провела по краю газону носком лакованої туфельки. — Хіба мало на світі Гнатенків?

Автобусна зупинка пульсувала, мов велика судина. Збиралися люди, чекали нарізно, дивлячись у різні боки. Підходив автобус і поєднував їх під одним дахом, і зупинка порожніла.

— Дякую, що прийшла, — сказав Арсен.

— Завжди рада, — вона всміхнулася трохи штучно. — Ти щось хотів мені сказати?

— Я щось хотів тобі подарувати.

— Навіть так? Я думала, ти мене давно забув. Та й… не дуже приємне було наше знайомство, правда?

— Зате повчальне, — сказав Арсен.

— Це точно.

Він витяг з сумки пластикову коробку з диском:

— На. Візьми. Я знаю, що ти не ґеймер, але ця штука… особлива.

Баффі взяла упаковку в руки, недовірливо стала розглядати:

— «Злочин і кара»… Мені щось таке розповідали, ніби ця штука дах зносить… Це за Достоєвським?

— Приблизно, — сказав Арсен. — Найбільше схоже на подорож у голові якогось божевільного. Але класно. Вставляє.

— Ти серйозно?

— У мене до тебе буде прохання, — сказав Арсен. — Пограйся. Хоч трошки. Гра дуже проста в керуванні й дуже захоплива.

— І… що?

Арсен завагався.

— Ти свого діда що, геть не пам’ятаєш?

— Ну чому… пам’ятаю. Поки він не злетів з котушок, ми до нього іноді їздили в Петербург на канікули. Він непоганий був, тягав нас на екскурсії по таких нетрях, що ніякий екскурсовод…

Вона замовкла й уважніше стала розглядати упаковку з диском.

— Дід поведений був на «Злочині й карі», — нарешті сказала Баффі. — На цьому й з’їхав. А в цю штуку складно грати?