«Правда».
— А ти знаєш, що він… пропав безвісти?
— Знаю, — Максим повернув голову. — Вибач, це погана новина. Він був геть божевільний. Його треба було краще доглядати.
«Правда».
— А чого він говорить: Не треба мене шукати»?
— Хвора фантазія примхлива.
«Правда».
— Ага, — сказав Арсен.
Він відійшов у свій куток, сів, закинувши ноги на стіл. Схаменувся, спустив ноги на підлогу. В останні місяці він ловив себе на Максимових інтонаціях, на Максимових жестах, на його улюблених слівцях. Тепер ще й ноги на стіл…
— Поганого навчитися простіше, — сказав Максим у нього за спиною.
«Правда».
— Ти що, думки читаєш?!
— Якщо людина щось робить, не замислюючись, потім швиденько перестає й сидить, трагічно наморщивши лоба… Що тебе мучить, працівник? Чому не пожинаєш плоди таланту, праці й везіння?
— Максиме, — сказав Арсен і прокашлявся. — Той, хто тобою керує… Він чого хоче для Землі?
— Добра, — не замислюючись, відгукнувся Максим. — Правильності. Упорядкованості. Добра.
«Правда».
— Цілком природно сумніватися, — сказав Максим іншим тоном. — Незрозуміле лякає. Ти мене й досі боїшся.
— Ні.
— «Неправда», — сказав Максим голосом мультяшного робота й одразу розсміявся. — Якщо не боїшся — хочеш, утнемо з тобою одну штуку?
— Й-яку?
Максим устав. Потягся, так що рукава вільного зеленого светра з’їхали до ліктів. Розставив ноги в синіх потертих джинсах, у незмінних білих кросівках:
— У тебе на робочому столі ще залишилося місце?
— Ну…
— Створи кілька великих папок і розсортуй програми. Щоб стіл був майже вільний.
— Зараз?
— Так.
Арсен витяг свою мишку. Поспіхом, нашвидку, скинув у новостворену папку майже всі свої програми: «Гроші», «Чікси», «Невидимість», «Ключ», «Правду життя», «Владу слова», вічно ввімкнений фільтр, ще якийсь дріб’язок, тільки «Піноккіо» залишив на опустілому робочому столі поряд із закритою, казенною на вигляд віртуальною папкою.
— Я зробив.
— Добре. Давай руки — обидві. Дивись: програму такої структури я тобі ще не прописував.
— Що це?