Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Бережи дихання. Ти не зможеш використати мишу — у тебе не буде пальців, щоб натискати на кнопки. У тебе не буде рота, щоб давати команди… Тихо, не бійся. Ти ж зі мною. Отже, один біт: так чи ні. Рух важільця. Одиниця інформації. «Так» — ти цифровий. «Ні» — ти на м’ясі, на звичному носії. Дуже просто запам’ятати. Ти і є тумблер, ти сам себе перемикатимеш. Зрозумів?

— Т-так.

— Заплющ очі. Уяви цю програму, що я тобі прописав, як Велику Червону Кнопку.

Арсен заплющив очі. Нервово розсміявся.

— Я не казав про павіанову дупу, про геніталії, про щось подібне, — терпляче сказав Максим. — Зайва фантазія бере на себе зайвий ресурс. Просто червона кнопка. Велика. Є?

— Так.

— Тепер розплющ очі.

На Максимових долонях, широких, з синюватими прожилками, лежав подовжувач для USB-порту: білястий шмат проводу з прямокутними масивними штекерами.

— Пам’ятаєш, я тобі казав, що не боюся смерті?

— Так.

— Тому, що я цифровий. Ти тепер теж.

— Ні, я…

— Цей провід сам по собі нічого не значить… він наче твоя мишка. Символ. Підказка для фантазії. Але ти його візьми. Уяви, що ти пристрій, увімкнутий через USB-порт.

Арсен облизав губи.

— Тепер, по команді, просто натисни Червону Кнопку. Раз, два… лети.

Шланг був, мов кручена гірка в аквапарку, він петляв, струменів, і Арсен летів по ньому в бризках води, затамувавши дух. У місті Кракові, у найпершому баченому ним у житті аквапарку.

А потім одразу виявилося, що він більше не Арсен. Він розчинився в потоці теплої води й сам став потоком. Вирвався зі шланга й розлетівся бризками — над газоном, над зеленим городом, на тисячі крапель, і кожна — кругла, туга, прозора, — була і окремо, і частиною одного цілого, і повільно переходила з синього в зелене. З неба в траву. З ідеального — в матеріальне.

Він устиг побачити цей город у деталях: іржаві штирі, на яких навесні трималася теплиця, ряди веселої помідорної розсади, трава на стежках, бур’яни на огіркових грядках. Дівчинку в жовтій кепці, що з незадоволеним лицем висапувала ці бур’яни — городянка… І жінку в бордовій хустинці, що тримала шланг розтрубом у небо.

Арсен не мав рук, не мав язика, не мав тіла. Він тисячею крапель висів над городом, але це більше не був город. Арсен перестав бачити — у нього не було очей.

Він чув.

Широкою рікою лилася неправда, розбавляла правду, скрипучим ламаним строєм ішли віртуальні фінанси. Розмаїття мов вило, як вітер на Вавилонській вежі, одначе Арсен зрозумів за коротку одиницю часу, що мови йому не потрібні: він приймає інформацію в незакодованому, первозданному вигляді. Це не слова, не мовні конструкції, не графіки, не таблиці. Не стовпчики цифр, не послідовності команд. Це інформація гола, позбавлена форми і носія, інформація як така.

Він завис посеред нескінченного простору, вражений. Отетерілий. Життєво важливі відомості про висоту та силу вітру текли поряд з банківськими рахунками, багатопалі руки нишпорили наосліп, обмацуючи нитки, вишукуючи зерен. Насправді ніяких рук не було: просто Арсен, за людською звичкою, шукав образів. Придумував аналогії. Чуття підказало йому, що це можна й навіть зручно.

Повернулись кольори. Червоним розпливалася агресія, шкірились на публіку потворні личини пристойних людей. Незграбні лапи-маніпулятори, звичайні людські знаряддя, тягли інформацію й розчленовували її, і згодовували, згодовували в мільярди жадібно роззявлених ротів. Сміття, схоже на тонни старої жуйки, заліплювало зсередини чужі монітори. Арсенові стали тісно, неначе людські образи та аналогії обліпили його висхлою, тісною шкурою.

Тоді він розмножився. Це було чудово. Мільярди Арсенів заселили цілий світ за частку секунди. Він обробляв одночасно мільярди сигналів. Він був спрут з мацаками, він був амеба й хмара. Він був офіційним сайтом посольства малої африканської країни в Лондоні. Він був диспетчерським пунктом аеропорту Чанґі міста Сінгапур, і сотні літаків висіли в повітрі: ніколи в житті, навіть у ранньому дитинстві, він не мав стільки іграшкових літаків. Потім він побачив себе Сніговою королевою — він дивився з монітора, немов крізь шибку, на обличчя хлопчика й дівчинки, а вони дивилися звідтіля, зовні, в екран. Він подихав на монітор — і той укрився крижаними візерунками; він устиг помітити, поки мутніло скло, як хлопчик підхоплюється й кричить з жаху, широко роззявляючи рота, а дівчинка, навпаки, заворожено дивиться, щось хоче побачити на гаснучому екрані…

Він зрозумів, що поруч хтось є. Такий же великий і вільний. Він хоче, щоб Арсен повернувся.

Йому страшенно не хотілося повертатися. Він зіщулився, став малесенький, і хмарою завис перед величезною панеллю освітлених вікон. Він дивився на людей: тисячі, мільйони облич. Він бачив їх усіх одночасно: крізь монітори комп’ютерів. Крізь моніторчики мобілок. Крізь віконця ай-подів, нескінченних ігрових та робочих пристроїв, усього, що під’єднане до мережі. Це були люди, і його маленькій людській часточці захотілося з ними погратися.

Але той, що був поруч, дав зрозуміти, що треба повертатися.

І Арсен перемкнув себе, мов тумблер.

— Чим небезпечна часта зміна носіїв, треба пояснювати?

— Треба.