Празька химера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У передпокої багато дверей.

— Жанно, це ти? — лунає знайомий баритон з динаміків під стелею. — Двері, на яких троянда. Заходь, не бійся!

Жанна обводить очима цей химерний хол, де багато дверей, кожні з яких охороняють металеві лицарі-потвори. Нарешті бачить ті, на яких троянда. Двері з нефарбованого дерева, нагорі — щось на зразок вітража, барвистий візерунок у вигляді троянди. Жанна відчиняє ті двері. По великій кімнаті їй назустріч шкандибає, гучно грюкаючи костуром, маленький потворний чоловічок. Рогів чи непомірно великих вух у нього напевне не було. Але було жахливо перекривлене рухливе обличчя, на якому щосекунди з’являлися все нові гримаси, а найбільше впадали в очі величезні напнуті жили на шиї.

Назад вона бігла по сходах, боячись заходити в ліфт. Консьєрж незворушно відчинив перед нею вхідні двері, натиснувши кнопку на своєму пульті. Він, певне, не вперше бачи таку реакцію гостей мешканця п’ятого поверху. Жанна бігла по вулиці Сен-Луї-ен-Іль убік Нотр-Даму. Перебігла через міст Сен-Луї. Її біг сповільнила юрма туристів, які гучно ґелґотали своїми мовами. Але гучніше за той галас лунав їй услід химеричний регіт, його відлуння супроводжувало її біг сходами будинку на вулиці Сен-Луї-ен-Іль, і який звучить і тут, хоча тут той регіт почути вже було нереально, то вже химеричні галюцинації, яких, вона, можливо, не позбудеться ніколи.

Додому, точніше, до Марти вона повернулася сама не своя. Довго мовчала, і Марта не смикала її, хоча й бачила, що подругу щось кардинально вибило з ладу.

— Тебе не пограбували? Бо тут буває таке. Давай перевіримо.

Ні, все на місці. І документи, і картка, і планшет. Якщо вкрали, то не майно. Що саме — вона ще поки не знає. А втім, може, вона здобула, а не втратила. А може, і те, і те водночас?

Марта напоїла її марокканським трав’яним чаєм, від якого Жанна міцно заснула й проспала до ранку, прокинулась, коли господиня вже пішла на роботу. Того дня Жанна не захотіла блукати по Парижу, лишилася в помешканні Марти. Навіть не пішла з планшетом до найближчої кав’ярні перевірити свою пошту. Стояла на балконі, дивилася на скупчення багатоповерхівок. Внизу перегукувалися сміттярі в яскравих уніформах. Із під’їзду долинав істеричний крик однієї з мешканок.

— Не звертай уваги, — попередила її Марта, — вона лається по-африканському, французькою ще не вивчилася.

Жанна згадала під’їзд на вулиці Сен-Луї-ен-Іль, і той ліфт із купідонами, і криві дзеркала у ліфті.

Чого ти, власне, хотіла? Щоб власник розкішного помешкання біля Нотр-Даму не виявився монстром? Щоб був таким, якого ще й досі малює їй уява, хоча соромно мати романтичні установки, доживаючи четвертий десяток. Хай навіть глибоко приховані, в яких сама собі не зізнаєшся. Жанна гнала геть дурні мрії, які роїлися в її голові в перервах між її нескінченними розмовами з Шімом. Можливо, варто було все лишати, як є, так і говорити з ним про літературу й мистецтво, про химерність буття й про буттєвість химер. Але ж то була його ідея зустрітися, то він наполягав! Він заговорив про ймовірну зустріч дуже давно. То він казав, що в нього є прижиттєві видання творів і Віктора, і Жерара, і Теофіля, і Гюстава, — він фамільярно називав класиків французької літератури 19-го сторіччя на ім’я, — підписані особисто йому.

— Комусь із твоїх прадідів? — перепитувала Жанна.

— Ні, мені, мені! — рішуче заперечував він, і це абсурдно інтригувало, — Приходь! Побачиш! І в мене є ще й вино з тих часів! Я тебе почастую! А з мого кабінету видно ті химери Собору, яких не показують туристам. Куди туристів не пускають!

— Чого ж ти, така прошена пані, з такою високою самооцінкою, поперлася відразу до мужика на хату? Треба було спочатку витягти його бодай на каву, а вже потім погоджуватись... — скаже ввечері Марта, коли Жанна розповість їй про свою пригоду.

— Погоджуватись — на що?

— Ти не ображайся на мене, Жанко, ти же знаєш, що я завжди кажу те що думаю, і про себе, і про інших.

Жанна не ображалась на Марту, бо вже сама собі ставила це питання. Шім ніколи в прямому сенсі не залицявся. Висловлював захоплення лише на предмет її статей та її французької. А от сама Жанна, відтоді як почався в неї цей цифровий ...роман, а чому, власне, роман? Відтоді як почалося їхнє спілкування, Жанна весь час почала постити на своїй сторінці світлини, на яких її врода сяяла усіма барвами, які тільки могли забезпечити передові цифрові технології! А втім ні! Якщо вже бути чесною, і передусім із собою, вона почала міняти свої фейсбучні світлини чи не щотижня, коли з Парижа надійшло оте запрошення з адресою в першому арондісмані! Хоча ніяких пропозицій колись у перспективі стати господинею цього помешкання не було. І коли вона витягла з поштової скриньки оте запрошення в білому конверті, і того ж дня в розмові по скайпу сказала йому: так, прийшло, він не пропонував їй оплачувати дорогу, як надсилали авіаквитки її подругам-нареченим, тій же Марті п’ятнадцять років тому. Він поставився до неї, як до рівної: приїзди, буду радий!

Тому й поперлася на хату! Як пішла в квартиру в Києві на Володимирській до одного старого і хворого професора, який за чиєюсь рекомендацією звернувся до неї, чи не купить вона за помірну ціну якусь із його французьких книжок. Щось вона й купила, а потім до вечора просиділа із немічним дідом, від якого пахло сечею, але то була одна з найцікавіших розмов у її житті ... він невдовзі помер.

— А цей твій, з вулиці Сен-Луї-ен-Іль, виявляється, безсмертний, Жерар і Теофіль дарували свої книги безпосередньо йому... — Марта певний час мовчить, перетравлюючи почуте. — Так, тут такі монстри є, важко собі уявити, — нарешті заговорила вона, — якщо згадаю свій «щасливий» — у лапках — шлюб, не в першому, а в сімнадцятому, то стільки там було химеричного...

Подруги ще посиділи мовчки, а потім вийшли на балкон.

— Гі сьогодні не прийде?

— Прийде пізніше. У нього сьогодні демонстрація.

Гі був на пенсії, але мав роботу неповний робочий тиждень демонструвати маски для карнавалів. Він навіть запрошував Жанну до себе на демонстрацію, звичайно ж, та відмовилась, обрала самотню прогулянку по вечірніх бульварах. Розбещені французи охоче купують маски для дружніх свят і щоб дурити й лякати друзів. Марта багато розповідала їй про ті маски, Жанна, звичайно ж, не слухала.

— Не знаю, може, твій Химерний Жан і правда каліка. Але цілком можливо, він так химерно розважається.

— Але він шкандибав і був зовсім карлик... Чисто Квазімодо.

Марта вийшла на кухню, щось шукаючи. А потім гукнула Жанну, яка обернулася на звук її голосу. Від дверей ішов якийсь горбатий чоловічок із гачком носа і неприродно червоними щоками. Маска впала з обличчя, Марта вирівнялась.

— Там, на вулиці Сен-Луї-ен-Іль, була страшніша пика. І була рухлива міміка, а не просто химерний фейс.

— Цілком можливо, то була дорожча маска, — впевнено відповіла Марта, — ця дешева і навіть пошкоджена, тому він її і лишив тут.

У двері дзвонив Гі. Можливо, він розповість дівчатам щось іще про паризькі химери.

Зустріч у Сан-Франциско