Празька химера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А тепер вона нарешті в Парижі. То з чого почати? Звичайно ж, із Сіте. Острів на Сені, з якого все почалося, з якого почався Париж. Ось він, Нотр-Дам. Жанна заходить у браму Собору Паризької Богоматері, та нічого не відчуває: ні трепету, ні жаху, ні піднесення. Католицький собор, яких багато, хіба що цей величезний. В соборі відбувається масштабна дискусія про те, якою мірою потрібен Бог сучасній Франції. На підвищенні біля вівтаря кілька абсолютно світських людей по черзі говорять у мікрофон, слухачів на місцях для вірян дуже багато. Жанна тихенько йде під стіною разом із нечисленними туристами. Згадує химерний вірш Нерваля про Собор. Це не з циклу «Химери», з ранніх його віршів, які він писав у паузах між своєю не менш химерною прозою. Смисл поезії приблизно такий:

...Коли мине багато тисяч років, і Парижу вже не буде, і Собору вже не буде, бо його металеві нерви та кам’яні кістки згризуть глухі зуби часу, все одно залишиться велична руїна, до якої приїздитимуть туристи звідусіль...

Навіщо поет витворив таку химерну, таку гнітючу конструкцію? Жанна виходить з темряви собору на сонце, зазирає у карту на планшеті. Десь тут мешкає її химерний друг.

Колись, у доцифрову еру, дівчата листувалися зі своїми закордонними друзями за допомогою паперової пошти, і за поштовою адресою могли визначити, в якому окрузі Парижа жив кавалер, якщо той був парижанином.

— В сімнадцятому! — розчаровано кривилася Марта, коли починала стосунки зі своїм колишнім. — Це ж зовсім далеко від Нотр-Даму! А ще й питає, який в мене об’єм талії!

Химерний знайомий Жанни жив поряд із Нотр-Дамом, і про її тілесні параметри не питав. Власне, вона довідалася, що він з першого, коли отримала від нього запрошення, яким не скористалася: мала багаторазову візу для своїх ділових поїздок. І вона взяла з собою сюди, до Марти, цей офіційний конверт із «віконечком» у правому верхньому кутку. У химерного знайомого була не лише поштова адреса по вулиці Сен-Луї-ен-Іль. У нього було й просте французьке ім’я — Жан Рош. Навіть без «де». Хоча у Фейсбуку він був зареєстрований як Жан Шімер, Химерний Жан.

У Марти в помешканні не було Інтернету.

— На біса воно мені треба? У Гі є телефон, у мене теж.

Можливо, то було не так і погано. Від Інтернету теж іноді варто відпочивати. Тим паче в Парижі. Марта не була в курсі стосунків Жанни з Химерним Жаном, з Шімом, як на американський манер рекомендувався він Жанні.

— В мене не працює відео на скайпі, — сказав він Жанні ще під час першої розмови. На його аватарі була химера Собору Паризької Богоматері, яка замріяно дивилась на Париж згори вниз, підпираючи обличчя обома руками і висолопивши язика. Химера не страшна, а кумедна. Жанна погодилась на його химеричну фейс-гру. До речі, і у Фейсбуку в нього так само був несправжній фейс, який він, одначе, весь час змінював: то химера з рогами, то з великими вухами.

— Ходи по Парижу, скільки влізе. Приходь, коли хочеш, а то й не приходь на ніч, якщо... складеться. Єдине, не проси, щоб я ходила з тобою. Мені той Париж вже ось де сидить! — Марта показувала на горло ребром руки. — Я працюю, а у вихідні сиджу вдома.

Жанна брала з собою свій планшет і ходила по Парижу сама. А іноді просиджувала по кілька годин у кав’ярні з вайфаєм, розмовляючи з тим-таки Шімом.

— Химера французькою «дю фемінен», жіночого роду, — вуркотів у навушниках його чарівний баритон, — а Шім — чоловічого. Париж можна пізнати, лише пізнавши паризькі химери. Вони є не лише біля мене, в Нотр-Дамі, вони є й у Сакре-Кер.

Жанна вже бачила химери Сакре-Кер. Що змусило її із усіх чарів Монмартра дивитися лише на них, на тих потвор із довгими шиями, крізь дірку ротів яких синіло небо? Химерний Жан був сильніший за красеня Париса. Козлоногий Пан вабив дужче, ніж бог краси. Диявол сильніший за Бога, принаймні в Парижі... ні, так можна договоритися до чортзна-чого... а власне, так, чорт знає не так і мало... і покійна мати сама розповідала Жанні, що завжди задумувала бажання, звертаючись до химери-каріатиди на Ярославовім Валу, неподалік від Золотих воріт. Власне, в тої потвори вона й випросила, щоб нарешті таки розв’язалася на їхню користь проблема із заселенням другої кімнати в їхній квартирі на Валу.

Жанна пишалася тим, що, як Шім і дурив її, то тепер вона дурить його: розповідає йому, ніби вона в Києві, а сама тим часом у Парижі, зовсім близько від нього.

— А як те запрошення, яке я надіслав тобі? Ти подавала на візу? — спитав одного разу Химерний Жан.

— А ти правда живеш на вулиці Сен-Луї-ен-Іль? Біля мосту Сюллі? Біля Анжуйської набережної? — спитала Жанна.

— Приїдь і переконайся.

«Мені зараз досить просто прийти й переконатися», — подумала Жанна, але не змогла це сказати йому, адже у них приїздити і приходити — те саме дієслово venir. Як роблять химерну помилку ті, хто вчать українську: я вчора прийшов з Парижа.

— Ти затягуєш, — каже їй Химерний Жан, — іноді відкладати й не поспішати — це добре, але, буває, що так можна втратити, а не здобути. Зважай, що можливе й таке.

Він вимовив це так категорично, так однозначно! Що змусив її зізнатися, що вона вже давно в Парижі. Живе у подруги, ходить по Парижу, все вишукує нові й нові химери, а химери Нотр-Даму, які можна побачити з вікна його кабінету — то лишила на десерт. Тож, може, справді, час переходити до нього?

— Де ти зараз?

— Біля Сен-Северен.

— Я вдома, чекаю. Я попереджу консьєржа. А сам тим часом полізу на сходи, зніму книжки, які хотів тобі показати.

...Двері в тому будинку були відчинені. Консьєржка — чи то чоловік, занадто грубий голос, як для жінки, — але на голові якась хустка, яка ніби мала б засвідчувати жіночу стать... вказала їй на ліфт.

— В нього не замкнено, — пролунало їй навздогін.

— А яке помешкання?

— Там на п’ятому поверсі лише одне.

І вона поїхала вгору в ліфті з мідними оздобами у вигляді чи то амурів, чи то янголів, радше, амурів, це ж Париж, але химер тут нема, а втім, хто тобі сказав, що нема? На стінах ліфта — свічада, куди мимоволі зазираєш, свічада криві, спотворюють обличчя так, що стає моторошно... Жанна готова зупинити ліфт, повернути його назад, тобто вниз, повернутися до вестибюля, відчинити вхідні двері й втекти на Анжуйську набережну. Проте, поки шукала кнопки ліфта, кабіна зупинилася на потрібному їй п’ятому поверсі. Двері розчинилися, і вона згадала, що ліфт вгору запустила не вона, а консьєрж зі своєї комірки.

На поверсі справді було лише одне помешкання одразу ж навпроти ліфта. І Жанна увійшла у ті розчинені двері. Великий передпокій, під стінами стоять середньовічні лицарі в металевих обладунках зі списами. Забрала імітують якісь потворні пики, схожі на монстрів з американського кіно. Або на радянських шахтарів, героїв праці з пиками, вимазаними чорним. Бо от у кожного на чолі запалюється світильник.