Празька химера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Rooms of My Own

Три-Же цієї книги: ЖИТТЯ, ЖИТЛО, ЖІНКА.

Життя не в широкому, філософському, метафізичному сенсі: я живу, я існую, я жива, я не мертва. А у вужчому: я живу в трикімнатній квартирі. Або живу у власному домі. У світі є безліч безхатченків, і вони також живуть. Про таких не кажуть: не живе. Про них кажуть: ніде не живе.

Життя минає в житлі: в українській мові слова жити та житло одного кореня. Є українське слово мешкати, а мешкають у мешканні, в помешканні. Різні мови мають різні дієслова для позначення смислу жити десь. І різні мови мають різні іменники, щоб назвати місця постійного або тимчасового проживання: житло, обитель, готель, дім, квартира. Цікаво порівнювати відтінки смислів цих слів у різних мовах:

— латинські vivere, habitare та habitation, domicilium;

— французькі vivre, habiter та habitation, logis, demeure;

— англійські to live, to dwell, to reside та dwelling, habitation;

— чеські bydlet, žit, přebývat та bydlení, obydlí, byt.

За нюансами смислів стоїть життя. У французькій, як і в багатьох інших романських мовах, дієслово demeurer, себто мешкати, має водночас значення залишатися. Мандрував, а потім залишився жити. Пішов у прийми. Чи пішла?

Третя Ж — це жінка. За традицією чоловік має побудувати дім і привести туди жінку, яка створить затишок. Сама жінка в домі — це або вдова, або ж її чоловік завжди у мандрах. Або відьма на краю села.

Але так було раніше. Тепер повно жінок живуть самі, і самі добули собі житло, в якому живуть. То що краще: піти в дім до чоловіка чи мати власний дім, куди приведеш чоловіка? Наявність або відсутність власного житла радикально визначає те, яким буде життя жінки.

Житло є основоположним у цій книжці оповідань. Тривалий час ми жили у світі, де житло дуже важко конвертувалося в гроші і тому було чи не абсолютною цінністю. Той світ і досі тяжіє над нами. Хоча в усьому світі житло є чи не найважливішим атрибутом життя. Рідна домівка оспівується і прославляється. Але іноді її ненавидять. А ще буває, коли тимчасове житло, де минуло всього кілька днів життя, стає незабутнім, і головною мрією життя є прагнення повернутися туди.

Кажуть, кохання найсильніше понад усе на світі. В цьому химерному світі житло викликає кохання на бій. І невідомо, чия перемога.

Євгенія Кононенко

Празька химера

Після закінчення симпозіуму «Празькі голоси у світовому хорі» його учасникам дозволили ще на день залишитися в готелі. Зворотний квиток з Праги до Києва у Марічки був на дату за кілька днів, і вона й уявлення не мала, де саме перебуде ці дні. І досі не знаючи, куди перебереться завтра вранці, пішла блукати неймовірним містом, яке ненавидів Франц Кафка і обожнював Ярослав Сайферт.

Єврей Кафка писав німецькою, його ім’я має світову славу, чим він підсилив славу Праги, і йому в Празі поставили два химерних пам’ятники, біля яких неодмінно фотографуються туристи. Чех Сайферт складав свої поезії чеською, освідчувався Празі в коханні, не лякаючи світ її химерами, але за межами Чехії, дарма що він, на відміну від Кафки, нобелівський лауреат, його творчість знають лише богемісти. Або вже дуже обізнані шанувальники поезії. Марічка — з когорти других. У час Перебудови в гостях у своєї двоюрідної сестри Маші вона купила в Москві, в книгарні на тодішньому Калінінському проспекті, збірку перекладів віршів Сайферта, які дуже полюбила. Його поезія, хоча й переважно вкрай сумна, ніколи не безнадійна. Сайферт вірить у людину, а Кафка — ні. Але саме з депресивного Кафки зробили той празький інтелектуальний товар, який продається, і продається дуже добре.

І з празьких химер — свій успішний товар, що також обговорювалося на симпозіумі. Про будь-яке старовинне місто Європи існує багато містичних наративів. Про Прагу таких дуже багато. І той-таки Сайферт, дарма що то, мабуть, був зовсім не його жанр, написав оповіданнячко, як йому відчиняла браму бабуся, вставши для того з труни. На симпозіумі йшлося, зокрема, й про те, що сучасні чеські митці продовжують експлуатувати загальновідомі метафори загадок буття. В тексті про Прагу неодмінно є або старовинні книжки, які ховають істину, а самі ховаються бозна-де. Знайдеш таку книгу — знайдеш істину. Або загадкові вузесенькі провулки між великими будинками, які от були, а наступного дня їх вже не відшукати. Або старі помешкання, де неодмінно є такі двері, за якими ховається потойбічне. Ці художні прийоми, попри свою заяложеність, завжди працюють, створюючи необхідний ефект легкого хорору. Тоді ще Марічка не знала, що її прагнення пізнати Прагу якнайкраще згодом змусить її пізнати одну з таких метафор ціною власного досвіду.

У перервах між засіданнями були й екскурсії по Празі. Тож Марічка вже побачила і Костел Святого Віта у Градчанах, і Старонову синагогу. А на Карловому мосту було настільки багато туристів, що шарм неймовірно гарного місця безповоротно губився. Відвідувачі штовхалися ліктями, щоб наблизитися до тої чи іншої скульптури, інакше шляху не прокладеш. Усі чули, що в Празі є Карлів міст. І ось усі вони тут, щоб потім сказати: «Я там був». А екскурсоводи вимахували яскравими прапорцями на довжелезному держаку, щоб не розгубити свою групу.

Справжнє знайомство з містом відбувається не тоді, коли тебе возить екскурсійний автобус, а екскурсовод завчено торохкотить дещо розширену інформацію з Інтернету, а тоді, коли ходиш по місту пішки. Коли йдеш на поклик побаченого провулка, підворіття, сходів. Коли стоїш стільки, скільки тобі стоїться, закинувши голову, вивчаючи химерну скульптуру на соборі чи на світському будинку, й ніхто тебе не підганяє. Коли шукаєш у чужому незнайомому місті те місце, в якому раптом особливо гостро відчуєш повноту буття.

Прага п’янила. Бо лише у стані сп’яніння можна було так безтурботно поставитися до перспективи завтра вранці опинитися в чужому місті без даху над головою. Марічка сама себе називала метафізичним пілігримом, який іде на прощу, але не до храму, хоча, можливо, й до храму, але сакральною метою може стати аж ніяк не культова споруда, а пагорб над містом чи скульптура у сквері. Коли наперед не знаєш своєї сакральної мети. І коли водночас із захопленням від празьких краєвидів приходить ірраціональне розчарування, бо, хоча все неймовірно гарне, але то не ті місця, яких шукають метафізичні прочани.

Не знайшовши того, чого шукала, Марічка перепитувала в перехожих, де та вулиця чи сквер, про який прочитала в довіднику і який би мав бути десь тут. Питала англійською чи німецькою. Їй завжди відповідали російською. І то були не чехи старшого покоління, які ще пам’ятали російську від часів соціалізму. То були натуральні росіяни, для кого мова ця була рідною.

«А чи є в цьому місті чехи?» — подумала Марічка, походивши по Празі кілька годин. Коли їх возили по місту в автобусі, це не так було відчутно, а тепер вона вже не могла зрозуміти:: чи Прага чеське місто, чи російське? Чехів їй вдалося побачити на симпозіумі, принаймні серед його організаторів; учасники — ті з’їхалися з різних країн. На вулицях чеської столиці, здається, чехів взагалі нема. В кав’ярнях і в крамницях за прилавками стоять лише росіяни. У Празі демонтували всі радянські монументи й спорудили пам’ятник жертвам тоталітаризму. А потім пустили до себе юрмища пострадянських росіян.

Була вже друга половина дня, закортіло десь поїсти. А от і індійська їдальня самообслуговування. Чудово! Тут Марічка не здавалася: уперто робила вигляд, що не розуміє російської, відповідала лише англійською. Але коли простягла картку, щоб оплатити замовлення, то почула:

— Женщіна, у вас укрáинская карточька, ана в майом тєрміналє нє праайдьот! Ідітє снімітє дєньгі в банкоматє здєсь рядом! Ваш паднос будєт вас ждать!

Марічка вийшла з їдальні. Зняла п’ятсот крон у банкоматі, який справді був поряд. Очевидно, треба було б повернутися до тої їдальні, оплатити своє замовлення і спожити його. Але якась незрозуміла сила штовхнула її до кав’ярні за рогом. Бармен приніс їй капучіно, декілька необхідних слів вимовивши англійською. Індійські страви в їдальні були б доречнішими після тривалої прогулянки, проте Марічка вирішила наразі забути про них, відкинутися на шкіряну спинку диванчика і піднести до губ чашку з білою піною. Напій видався їй нецікаво гірким.

Гірчило не лише в роті, а й на душі. Де ж вона ночуватиме наступної ночі? Половина учасників симпозіуму роз’їхалися вже сьогодні. Інші виїздять завтра, або якщо й лишаються, то напевне знають, де саме. А вона піддалася спокусі празьких химер, впевнена, що празький бог, який допоміг їй потрапити на цей симпозіум, так само посприяє, щоб вона перебула тут іще кілька днів. Тож вона впевнено попросила в організаторів квиток на пізніший час. Так, зараз весна, яка чеською іменується гарним словом «яро», jaro, Прага зараз така, як у поезіях Вітезслава Нєзвала і того ж таки Ярослава Сайферта, але в празьких скверах не переночуєш. Тут це й не прийнято, на відміну від скверів паризьких. Треба було не думати про економію, а бронювати собі готель або шукати якісь інші варіанти, але наперед, не тепер! Марічка згадала про православну церкву святої Катерини в парку за кам’яним парканом, де була сьогодні вранці. Може, піти туди, попроситися на ніч, набрехати, ніби сталося щось непередбачуване?

Марічці стало зле. Здається, загубилися п’ятсот крон з банкомата. «Але ось вони. А картку не забула забрати? І картка тут». Марічка глибоко зітхнула. В її теперішньому стані лишалося одне: на кілька хвилин забути про зовнішні обставини, зробити велике зусилля й позбутися підступних спазмів усередині, між грудьми й животом. Марічка заплющила очі, поклала руки на коліна. Зусилля винагородилося. Нещодавно несмачне капучіно набуло незвично приємного смаку. До кав’ярні зайшов чоловік, певне, старий завсідник. Вони з барменом перемовилися кількома привітними чеськими фразами. Чоловік сів за столик біля вікна, бармен приніс йому келих пива. В напівтемному приміщенні кав’ярні порожньо: всі відві­дувачі сидять у внутрішньому подвір’ячку, звідки долинає приглушений гомін. От лише одна жінка сидить тут, у напівтемряві, на диванчику навпроти. Жінка підводиться, іде, схоже, до вбиральні. Вони з Марічкою обмінюються поглядами «десь я тебе бачила». Жінка йде, куди йшла, а потім повертається, сповільнює ходу біля столика Марічки. Це двоюрідна сестра Марічки — Маша з Москви, з якою вони не бачилися стільки, скільки нема СРСР. Маша сідає на диванчик поряд з Марічкою й робить бармену знак перенести її недопиту чашку, що той і робить.

— ДЄкуї! — викрикує Маша. Двоюрідні сестри якийсь час мовчать, приголомшені неймовірністю своєї зустрічі. Першою заговорила Маша:

— Ну, розповідай! Ти тут на екскурсії чи живеш?