Празька химера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дівчина незрозумілої раси принесла їм пиво й тарілку креветок. А також, знаючи контингент відвідувачів свого закладу, попросила відразу розрахуватись. То, звичайно, не ті креветки, які вони з чоловіком їли вчора в Японському містечку. Її «непродажний» візаві рвучко підсунув пластикову миску до себе й почав їсти креветки жменями. А вона, піднісши до губ пляшку з пивом Miller Litter, підвела очі вгору, побачила сліпуче синє небо, ні, на Середземномор’ї барви зовсім не такі, там переважає лазурева, тут усе синіше, о Господи, і там вона також ходила під руку зі своїм американським чоловіком. А чи могло бути так, щоб вона прожила всі ці роки з ним, зі своїм першим, і нехай не було б у її житті й половини тих омріяних міст, і не було б цієї зустрічі в Сан-Франциско, і цих креветок, і цього пива Miller Litter, яке він підносить до своїх обвітрених губ...

І вона знов згадала кімнатку в будиночку бабусі на Совських ставках, де вони з ним мешкали протягом свого нетривалого шлюбу, куди він вперше привів її, і ті шпалери, і той протертий килимок біля високого металевого ліжка з мережаними підзорами й горою подушок мало не до стелі, єдина гордість тої темної низької вогкої кімнатки. Вона знала: цього разу поцілунки доведуть до інших берегів, але перелякано відсахнулась, коли вперше в житті відчула чоловічу міць. І, щоб заспокоїти юну дівчину, він узяв руками її обличчя й глянув їй у вічі, і вона побачила, що його очі не були очима розжареного самця, який от-от отримає своє; ні, його очі дивились на дівчину, яку він вперше бачив без одягу, без млосного любострастя, дивились віддано й трагічно. Скільки зусиль вартувало їй не згадувати того погляду та його оголених плечей на тлі полинялих шпалер і убогого килимка!.. І бабуся, яка прийшла з городу до кімнати, коли вони вже одяглись, сказала у відповідь на її зляканий зойк:

— Не ховай очей, дитино! Я знаю, що то у вас кохання, а не блуд! Щасти вам! — і швидко перехрестила їх обох, і той незвичний, мало не кримінальний у радянському контексті жест бабусі надав легальності усьому, що відбулося, і вона відчула свою правоту й захист долі. І так боляче було чути від мами люте: «Ти вже спала з ним? Спала? Спала?» І як могла так говорити мама, яка їй у п’ятирічному віці років читала увесь срібний вік російської поезії, а у дванадцять давала їй читати російський самвидав, хоча й була радянською учителькою «руССкой литературы» — мама завжди дуже ретельно підкреслювала оті два «с» у слові «русский».

А «Україну» мама направду не перетравлювала. Колись її, випускницю російської філології, наречений привіз на село до своєї матері, яка, тільки-но вони увійшли на подвір’я, здолавши п’ять кілометрів пішки від електрички, всунула їй сапку в руки! Так повелась ота жлобиха з неповною початковою освітою із жінкою із завершеною вищою! І молода жінка, дарма що вже носила під серцем дитину від сина тлустозадої жлобихи, вмить кинула сапку свекрусі під ноги й побігла назад, до електрички, про що не шкодує й досі, бо ж молодий майбутній батько не кинувся тоді за дружиною слідом, лишився зі своєю жлобастою матір’ю. Оповідь про сапку, п’ять кілометрів пішки до електрички, жіночу гордість та паскудну українську селянську культуру набула в їхній маленькій родині масштабів притчі й прозвучала раніше, ніж «Сказка о мертвой царевне». Мама щодня тричі на добу згадувала свою свекруху, люто копіюючи її «руско-украйонський». Ніби вчора бігла ті п’ять кілометрів назад до електрички. І коли дочка, ледь закінчивши перший курс університету, тяжко закохалась у хлопця, який іменував себе свідомим українцем, то це було сприйнято мамою як непоправна житейська катастрофа.

Вони зустрічались рік, а потім одружились. І вона пішла жити до нього в бабусин будинок на Совках. Будиночок був убогий, але сад розкішний і город великий. Бабуся жодного разу не просила ні її, ні його допомогти на городі, завжди поралась там сама. Від весни до пізньої осені. І завжди передавала її мамі квіти — нарциси, тюльпани, півонії, жоржини, хризантеми. Бабуся говорила не на «руско-украйонськім», а доброю українською. І мама, при всій відразі до ситуації, була змушена визнати, так, його бабуся — то не її свекруха із сапкою, п`ять кілометрів пішки до електрички. Така добра українська ще іноді трапляється. Але всі ці люди вимирають, а молоді вже так не говорять. «І у твого милого мова штучна, як у диктора першої програми радіо. О, горе мені з вами, хоть бы это всё скорее кончалось», — шепотіла вона на обіді з приводу їхнього одруження, за столом, накритим на подвір`ї будиночка на Совках, де зібралося їх всього шестеро — вони двоє, його друг, її подруга, його бабуся, її мама.

Його батьки не приїхали, їх, зрештою, ніхто не повідомляв. Він розповідав, що його батько працює в органах. У тих самих, найстрашніших. Не у внутрішніх, а в таємних. Отримав підвищення й перебрався до Москви. А мати його чи то історик, чи філософ. Захистила дисертацію про боротьбу з буржуазним націоналізмом періоду шістдесятих-сімдесятих. Також отримала кафедру в Москві. Він з люттю згадував, як вони ставили його в куток перед своїми гостями, і всі жерли за столом, поки він стояв у кутку... і як їздили по курортах на Кавказ, а його виряджали до паскудних піонерських концтаборів у Немішаєві... і як категорично забороняли запрошувати друзів, хоча в нього була окрема кімната і власний телевізор, і дорогий магнітофон, але для чого усе це, якщо не можна запросити друзів і подруг? Він заговорив по-українськи, щоб бути не таким, як вони, підлі й скупі. Вона також має говорити тільки українською, якщо вона його подруга й кохана.

З ним, звичайно ж, вона одразу й легко перейшла на українську. Але з іншими, з ким раніше говорила російською, так не виходило. З неї посміювались, чого б це вона раптом так навернулась? Щоправда, її університетські подруги, побачивши його, навіть позаздрили їй. Адже він був високий і гарний, заради такого хлопця можна заговорити й по-албанськи, дарма що хлопець ніде не працював, але в ті часи то був виклик лицемірній системі, а не вияв маргінальності.

Була середина вісімдесятих, якщо точно, той самий тисяча дев`ятсот вісімдесят четвертий, про який вони читали в перекладі з англійської в російському самвидаві. Генеральні секретарі помирали один за одним, але змін не відчувалось, здавалось, так і буде, поки старі маразматики з політбюро всі по черзі бодай рік не перебудуть на тій посаді. Настав день, коли він зник. Вона була готова, що одного дня так станеться. Його й раніше затримувала міліція, тільки швидко відпускали. Вона ходила до страшного сірого будинку на Володимирській, де, як їй розповідала мама, за німців було Гестапо. Вона не знала, через який вхід увійти, всі були страшні й неприступні. Потім їй натякнули, що його мають тримати не там, а в жовтому будинку на площі Богдана Хмельницького, але й там вона не знайшла ніяких кінців. Прийшла пізня осінь, і в саду, як у романсі, відквітли хризантеми. Вона заслабла, лежала застуджена на високому бабусиному металевому ліжку, і бабуся не дозволяла їй виходити надвір до туалету, ставила для неї відро. А потім, коли їй стало трохи краще, привела до неї її маму, яка на таксі привезла її до їхньої кімнати в комуналці. Мама всю дорогу ніжно заспокоювала: «Нічого, не страшно, буде дитинка, значить, ми її виростимо. Аби ти була здорова».

Тільки-но вона переступила поріг їхньої з мамою кімнати, як відчула: все, її божевільне кохання закінчилось і ніколи не повернеться. Ніколи! Він уже ніколи не обніме її й не пригорне й не скаже лагідного слова. Будуть тільки горе й мука. Щастя ніколи не вернеться. Від неї вже нічого в цьому світі не залежить.

А потім у їхній хаті з’явилась ВОНА, його мати, доктор наук боротьби з націоналізмом. І почалось щоденне, навіть цілодобове промивання мізків. Газова атака. Психотропний розстріл. Безконтактне повішання. І підписка про нерозголошення після кожного сеансу.

Ти маєш зрозуміти: він, твій горе-чоловік, влип по горло й вище. Йому шиють страшні звинувачення, від яких навіть ми з батьком не в змозі його врятувати. Крім усього іншого, на нього тримає образу один генерал, якому він сипав перець у чай, коли той ще полковником приходив до нас у гості. І от він має шанс помститись поганому хлопчиську. Ні, проблема не тільки з генералом. Навіть половини звинувачень досить, щоб запроторити його на десять років. Ти зібралася за ним у Сибір? Не сміши курей! Не зуміла знайти віконце носити передачі, а думаєш знайдеш дорогу до нього до Сибіру?

Але йому світить не Сибір. А щоб ти знала, щось у сто разів гірше. А саме, витурення з СРСР (мовою оригіналу «выдворение из СССР»). Але, щоб з цим вийшло, він має бути прописаний у Москві. У Москві все-таки випускають. З Києва випускати не будуть іще років п`ятдесят. Або сто! Тому вам треба розлучитись, і найкраще, поки ще не народилась дитина і поки він сидить. Так процедура буде найпростішою. Ми з батьком пропишемо його до себе у Москві, але бажано, щоб він був сам. Його легше буде рятувати, якщо ти з дитиною на ньому не висітимеш. Ти маєш піти на це. Що, закортіло з ним до Америки? Думаєш, гулятимеш із ним по Нью-Йорку й по Сан-Франциско? Як тобі не соромно! Ти ж, здається, комсомолка? Тебе ще не виключали? Я б подивилась, як ти б стояла перед усім факультетом і відповідала на питання, коли тебе виключатимуть. Дев’яносто відсотків після такого піджимають хвости й присягаються у вірності КПРС на колінах! У моїй дисертації є дані про це! Я б тобі їх показала, якби не давала підписку про нерозголошення!

Ну гаразд, комсомол — це фігня (свекруха висловилась грубіше), але невже ти покинеш рідну маму? Ти ж її тоді більше ніколи не побачиш! Жоден кобель не вартий, щоб заради нього назавжди кидати батьків! Тільки без істерик! Дитині шкідливо! Треба бути спокійною! Ти собі маєш влаштовувати тільки позитивні емоції! Він, якби був людиною, ніколи б так не підставив вагітну дружину! А ми з батьком будемо тобі допомагати завжди. Навіть коли ти знову вийдеш заміж!

Кажеш, погодишся на це, тільки коли він сам попросить? Влаштувати вам побачення? Звичайно ж, він сам ніколи про таке тебе не попросить! Він же ідіот! Уп’явся в цей безперспективний український націоналізм! Як фахівець знаю: тут майбутнього нема. Це ж не сіонізм! А втім і у сіонізму також нема майбутнього, — похопилась свекруха. — Він узявся за це, тільки аби нам насолити. Точніш, наперчити. Як необачно сипав перець у чай генералу. А в нас завжди був не тільки чорний мелений, а й привозний кайєнський перець! Ти знаєш, що воно таке? Ні? А генерал знає! І тепер особисто опікується його справою. За те його й ставили в куток при гостях. І ти свого сина за таке ставитимеш у куток при гостях! І ти свого сина рятуватимеш, коли він у такий спосіб влипне, чого я тобі не бажаю, моя люба!

— Це правда, ніби ти сипав кайєнський перець у чай генералові? — питає вона його за третім пивом. Настав обідній час, вона замовила йому й собі якісь страви в тому ж ресторанчику, де розпочалась їхня зустріч. Яка паскудна їжа в американських дешевих точках!

— Який перець? Який в біса кайєнський перець! Мене звинувачували в поширенні нелегальної літератури! До мене справді приходив на допити генерал, який ходив до нас у гості! І ефект кайєнського перцю справляло те, що я вимагав, щоб зі мною говорили тільки українською! Удавав, ніби не розумію по-їхньому. І він був змушений! А потім бив мене в пику! Я й тут з усіма говорю по-українськи! Не розуміють — їхнє горе!

— І якою ж мовою ти розмовляв із Лідкою?

Тут він схопився з місця, схопив її за плечі й почав несамовито трусити. Дівчина незрозумілої раси підбігла до них, почала плескати його по плечу зі словами «You need something, hey?», і він неохоче відпустив колишню. Ресторанчик тим часом заповнився, щойно не було нікого, а вже й немає вільних місць. За сусіднім столиком так само бурхливо з’ясовують стосунки латиноси. Цікаво, чи замішаний у їхніх розборках який-небудь конфлікт перуанської та колумбійської ідентичностей? Її колега по Human Rights Studies уругвайського походження завжди фахово ідентифікує всі нюанси латиноамериканських суперечок, навіть в університетських їдальнях. Він би не повірив, що вона, така спокійна і врівноважена, наразі сама втягнена в національний конфлікт бозна-якої давнини. Хоча національного конфлікту не було, була зрада, найстрашніший її різновид, коли зраджено тих, хто довірився зрадникові усією душею.

Добившись свого, свекруха повернулася до Москви. А вона народила сина, і настали по-іншому смертельно важкі дні: дві жінки й немовля в кімнаті на чотирнадцять метрів. Мама працювала, їй ще дуже далеко до пенсійного віку, а вона була змушена оформити академвідпустку по догляду за дитиною. До речі, вийшовши заміж, вона прописалась у будинку бабусі, яка померла одного дня, поки його мати перебувала в них. У тому районі зводили багатоповерхівку, і бабусин будинок із садочком ішов під знесення. Сусіди знайшли її, вона з дитиною могла тоді отримати квартиру. Мати категорично не дозволила їй починати ту справу, хотіла прописувати її назад до себе на свої чотирнадцять метрів, повторюючи тричі на добу: «Ти не уявляєш, які страшні люди його батьки! То велике щастя — не мати ніяких контактів із тою родиною. Бідна ти моя!»

Хлопчик трохи підріс, коли сталася Чорнобильська аварія. Почалась тяжка масова істерія: куди тікати з дітьми з Києва? Відразу ж зателефонувала московська свекруха, запропонувала допомогу. Мама грубо відмовила їй, але записала телефон. І тут озвалась і жлобава свекруха з сапкою, п’ять кілометрів пішки від електрички, — вона мешкала в південному регіоні, який вважався радіаційно безпечним. Бідна мама зовсім заплуталась, не знала, кого з осоружних родичів послати подалі, а від кого все-таки прийняти запропоновану допомогу. Принаймні московська наволоч, на відміну від селянської, не змусить бідну дитину копати город...

У Москві вона з сином жила у домі приходящої домработніци своїх свекрів, улесливої нещирої жіночки, яка, одначе, не дуже сварила за невимиту плиту чи непідтерту підлогу, а іноді навіть сиділа із дитям, щоб вона могла вийти за продуктами чи просто погуляти по Ма-асквє. Домработніца розповіла, що він у батьків не живе. З’являється у них дуже рідко, раз на три-чотири місяці, і завжди гучно лається з ними. Тільки-но він у них з’явиться знов, вона скаже йому про неї й хлопчика. А там — як він захоче.

Вона видзвонила у Москві знайомих киян, які вчились у Білокам’яній в аспірантурі. Один з них, Саня Кравець, був свідком, коли вони одружувались. Він обіцяв допомогти розшукати його, пояснити йому, чому все так сталось. Адже вона ще сподівалась повернути колишнього, покладаючи великі надії не так на себе, затуркану й змарнілу, як на маленького сина, який ріс гарненький, щокатенький, чорнявий, ніби з радянського плаката «Щасливе дитинство».

Одного дня Саня Кравець нарешті зважився сказати їй: він таки справді у батьків не живе, але мешкає в іншому місці з дружиною Лідою, з якою вони вже підготували документи на виїзд із СРСР, чекають дозволу. До речі, скоро в них вечірка, там буде багато людей, можеш і ти прийти, якщо вважаєш, що тобі варто прийти.

Так, звичайно ж, вона прийде. Вона вкотре вблагала домработніцу покласти спати сина, і, зустрівшись із Санею Кравцем на метро Курська, рушила до Кусково. Тоді вона й побачила Лідку. То була не просто гарна молода жінка, то була професійна білява красуня із неприродно високими грудьми, із великими вивернутими чуттєвими губами. Таких на теренах колишнього СРСР майже й не було, вони з`явились потім, разом із комерціалізацією суспільства.

Він довго робив вигляд, ніби не помічає її. А коли це стало неможливо, зняв руку з оголених плеч Лідки, вийшов на кухню й затягнув свою пісню, чому вона розлучилась із ним, це вона в усьому винна. А Лідка вийшла за ним, і поки тривала їхня істерична розмова, обняла його ззаду й терлась носом об його спину, і водила руками з неймовірним манікюром по його грудях. А вона безпорадно простягнула йому фотокартки сина і плакала, і виправдовувалась, і мало не падала перед ним на коліна, а Лідка ніяк не відлипала і масувала долонями його груди, живіт і нижче.

Потім у Москві було ще декілька їхніх зустрічей: і з ним, і з його родиною. Вона вимагала, щоб свекруха зізналась, як морально катувала її, вимагаючи розлучення. І їздила до нього разом із сином, і він не хотів бачити сина, якого вона нібито зрадила також, тільки Лідка пхала малому імпортні шоколадки.

А свекруха зателефонувала її матері, яка невдячна ця дурна молода жінка, їй зробили таку послугу, задарма тримали у Москві в такі важкі часи, коли беруть по 2-3 рубля на добу з носа, а вона влаштовує скандали на всю Москву, мовляв, не так її приймають. І мати, яка тільки-но повернулась зі своїми учнями, яких супроводжувала в оздоровчий табір, терміново виїхала до Москви, і вони разом зібралися й вирушили додому, зрештою, все одно на носі перше вересня, тож мамі треба працювати, і їй треба було доучуватись, а малого оформляти в ясельки. «Треба вже закінчувати з тим божевільним коханням, скільки можна, невже ти не бачиш, дочечко, вони тобі його не дадуть! От же ж навіть в Америку готові його відпровадити, аби не в Київ!»

Саня Кравець повідомив її, коли вони з Лідкою від’їхали. Все. Його в Союзі нема. Вважай, нема серед живих. Так тоді трактували еміграцію родичів і друзів.

Він виїхав восени вісімдесят шостого, а від січня вісімдесят сьомого увійшли в силу нові положення про в’їзд і виїзд з СРСР. Все стало значно простіше, згодом ще простіше, а потім зовсім просто. Але вона почала цікавитись усім тим не тоді. На неї чекало ще одне випробування. Вони з мамою повернулись до Києва, який стрімко мінявся. В українських журналах і газетах почали писати про те, про що він зовсім недавно розповідав їй пошепки. На вулицях можна було почути, як юнаки й дівчата натхненно співали українських пісень, за які донедавна можна було мати великі неприємності. А мама почала реагувати на українське патріотичне піднесення по-своєму. Вона взялася за виховання онука в принципово російському дусі. «Ніби не бачила ти, скільки горя приніс тобі той буржуазний націоналізм! Тобі ще мало? Сама живи, як хочеш, а дитині життя не псуй! Часи помінялись? Ще зміняться назад! За німців у Києві також виходили українські буржуазні газетьонки, соромно згадати, таке ж писали, як і зараз!»

Мама творила щось неймовірне, змушуючи заучувати дитину двох з половиною років фразочки типу «хохли — козли», які хлопчик гордо декламував, коли вона приходила додому з переддипломної практики, не говорячи про інвективи типу «РуССкий народ один к победе приведет», не забуваючи підкреслити оте горде подвійне «с».