Празька химера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

П’ючи каву на кухні, Марічка глянула на Лізель, яка виглядала при денному світлі зовсім не такою, якою бувала темними вечорами із неприродним освітленням. Тепер її кам’яне обличчя не страдницьке, а лагідне. А яка ж вона з кабінету? Звідти справді зовсім інший ракурс. Марічці здалося, ніби Лізель поманила її кам’яним пальцем. І саме тоді годинник почав бити дванадцяту дня. Полудень. А замок у загадкових дверях — чи то лише так здалося? — клацнув, ніби хтось його відімкнув зсередини. Марічка взялася за мідну ручку, яка імітувала химеру з Собору Святого Віта. Двері відчинилися. Кімната була зовсім порожня, голі стіни. Лише Лізель у вікні. Певне, з цього вікна вона якась інша. Марічка підійшла до вікна, а двері за нею зачинилися. Вона вмить кинулася назад, але двері вже не відчинялися. Вона була замкнена в порожньому приміщенні, де у вікно світить яскраве травневе сонце, а на даху будинку навпроти сидить кам’яна Лізель.

Зсередини порожньої кімнати мідну дверну ручку було відлито у формі жіночої руки з довгими пальцями, складеними в дулю. Скільки вже Марічка смикала ту мідну руку, і крутила її, і штовхала ті двері, але вони не відчинялися. Вона грюкала у двері, била кулаками, ногами, кричала, люто плакала. Але який в тому був сенс? Її ніхто не чув і не почує. Куди вона сьогодні збиралася? На Золоту вулицю, куди так і не пішла ні під час симпозіуму, ні з Машею? А потім до Даліборки, відвідати Голодоморню, заплативши за це чотириста крон? Ну от, вона тепер безкоштовно потрапила до Голодоморні. Поки про їжу й не думається, але прийде час і голод почне страшно висмоктувати її єство. А ще перед тим страшно захочеться пити. І ніхто не визволить.

Марічка згадала, що Маша весь час ходила по дому із смартфоном у кишені. Іноді надовго завмирала, посміхаючись, пишучи записки комусь зі своїх давніх приятелів, певне, тому ж Оньці. Але ж листувалася вона зрідка, а смартфон ніколи не випускала з рук. І до кабінету не заходила без нього. Напевне, вона також потрапляла до цієї пастки. Але не схотіла пояснювати їй, може, соромилась? Хто ж визволяв звідси Машу? Так, вона попереджала її: не здумай відчиняти ці двері! Але хіба так попереджають? Так саме заманюють!

А може, вибити тут вікно?! Марічка підбігла до вікна, стала щосили бити об скло кулаками. Але вікно не боялося її кулаків: навіть не задзеленчало. А Лізель дивиться на неї зі співчуттям. І що з того, як раптом ти розіб’єш це вікно? Хто почує твій крик нагорі? Скло полетить вниз? То його віднесуть до сміттєвого баку Sklo.

А може, це вікно відчиняється? Ні, себто так. Шпінгалети сидять у відповідних щілинах так міцно, що посунути їх неможливо, принаймні її жіночими силами. Та й що з того, як воно відчиняється? Це високий поверх. А внизу мозаїчний тротуар, диво празького модерну. Зручний майданчик приземлитися.

Марічка починає ходити по кімнаті, як тигриця по клітці. Це ж треба було встрягнути в таку халепу! Невже Маша не могла артикульовано пояснити, що то за кімната? Але хіба вона все одно не намагалася б потрапити сюди? Намагалася б, але принаймні взяла б із собою свій телефон. Але що з того, куди б вона телефонувала?

То що мені робити, Лізель? Втомлена Маша сіла на підлогу, обперлася на стіну, розпростала ноги. За дверима пробило третю. Отже, вона тут уже три години. Їсти й пити не хочеться, але підступно й принизливо хочеться іншого. І від підлоги йде несильний, проте явний дух сечі. То колись тут облюралась Маша? Чи інша жертва цієї кімнати. І, хоча в кімнаті та й надворі тепло, від підлоги все одно йде холод.

Марічка залазить на широке підвіконня, сідає спиною до віконної пройми, підібгавши ноги до живота. У вікно світить весняне сонце. А вона в цій темниці. Та ні, то не темниця, то світлиця. Але, виявляється, і світлиця може бути темницею.

Марічка задрімала на вікні, прикинулась від тяжкого сну, коли било шосту. Господи! Їй снився сон! Їй снилося, що вони з Машкою самі в її хаті на Кутузівській ще тоді, і вони — малі дівчата. Насправді вони самі ніколи не лишалися, бо, як не було вдома Машиної мами, а її тітки, то з ними була Машина гувернантка. Але от вони самі. А в Кутузці теж є потаємні двері, куди не дозволяють зазирати, бо буде лихо. Але от Маша веде Марічку, яка певна: там, у тій коморі — портрети Сталіна. А Марічка загадково посміхається й відмикає двері комори. А там багато всього, але нічого нема. Якесь темне нагромадження, але незрозуміло чого. Суцільний хаос картинних рам і поламаних стільців. Ось ніжка стільця суне прямо в обличчя.

Б’є сьому. Починає ледь сутеніти. На стелі люстра. Але вимикача ніде нема. Отже попереду — темна ніч. Але яка різниця — темниця, світлиця, все одно в’язниця... О восьмій вже зовсім темно. Ні, не зовсім. Сутінки густі, але це ще сутінки, а не нічна темрява.

Підсвітили Лізель. А таки правда: вона сидить на голові в якогось чоловіка! Саме з цього вікна це добре видно! Марічка мимоволі замилувалася кам’яною скульптурою під цим ракурсом. Справді неймовірно гарно. Дивитись, дивитись — і не відводити очей. Молода жінка сидить на голові чоловіка. Але чи варто заради того, щоб побачити це, сконати з голоду в цих стінах?

Марічка чомусь згадала, як її хлопець, в якого вона в молоді роки була дуже закохана, сказав їй, що понад усе в житті хоче побачити північне сяйво, а потім готовий замерзнути до смерті. Їй стало тоді нестерпно боляче, що він не бере туди її. Ти моє північне сяйво, Лізель! Марічка стала на коліна на підвіконні, бо тіло затекло сидіти, спираючись на стіну. Ну от, вона може ворушитися, рухатися, але чи довго це триватиме? Вона тут заклякне, замре, її обплете павутиння, вона ще буде жива, коли сюди увійдуть, але її не зможуть відкачати.

Вже зовсім темно, кімнату освітлює лише світло Лізель. Як і кухню, в якій нікого нема. Де Маша не запалила свічі. Де на столі стоїть чашка, з якої Марічка пила каву вранці й так і не помила її. Ще до того, як втрапила в цю пастку. Годинник б’є дев’яту. І раптом спалахнуло світло, а потім згасло. І, кожен удар супроводжує несподіване блимання світла зі стелі, яке потім гасне. Марічка згадує, як блимало в цій кімнаті світло, коли вона ходила за пивом. Вона кидається до дверей: а може вони тепер відчиняться? Але двері замкнені. І тут до Марічки приходить осяяння: двері відчиняться о дванадцятій. Тепер головне — не проспати. Бо тоді доведеться сидіти тут до завтрашнього полудня.

А спати раптом захотілося страшенно! Кинутися на підлогу і спати, спати! Підлога вже не видається ні холодною, ні смердючою. Мертвий сон захищає від безнадії. Але надія є. О дванадцятій ночі, коли битиме годинник і блиматиме світло, двері відчиняться.

Вистояти Марічці допомагала Лізель. Жива жінка розмовляла з кам’яною, щоб не зомліти в темряві. Розповідала їй те, про що не розповіла Маші. Наприклад, як танцювала з Онькою на дні народження когось із тих однокласників. І вперше в житті відчула щось химерно-неймовірне. Я не закохалася тоді, чуєш, Лізель? Але саме тоді відчула, як класно бути в обіймах хлопця. Але зрозуміла це почуття і змогла його пояснити собі значно пізніше. Ми танцювали ось так: Марічка кружляє по кімнаті, поклавши руки на плечі уявному кавалеру... Б’є одинадцяту. Остання година. Тепер треба бути надзвичайно пильною. Лізель, не затримуй мене тут, добре?

І тут з-за плеча Лізелі виповзла величезна куля й на якийсь час затрималась у її простертій руці. Обличчя кам’яної жінки змінюється щохвилини, наче в живої; вона сидить на голові закам’янілого чоловіка, і тримає в руці повний місяць — таке не зафіксує жодна зйомка. Лише власна пам’ять.

І от, із останнім спалахом люстри, із останнім боєм годинника, в замку таки щось таки клацнуло. Марічка вже стояла біля дверей, тримаючись за мідну ручку-дулю. І двері таки відчинилися! Темниця випустила її й зачинилася в неї за спиною.

Можна пропустити, як саме проминав для Марічки той час, який їй лишався у Празі в квартирі двоюрідної сестри Маші. Це вже не має жодного значення. Вже зібравшись в дорогу, з рюкзаком і валізкою вона подзвонила у двері до Божени. Їй відчинила жінка звичайної зовнішності й невизначеного віку. До речі, вони з Машею тепер також жінки звичайної зовнішності невизначеного віку. Простягла їй ключа. Жінка кивнула: «йсем Божена», але ключа довго не брала. Тільки питала:

— Машá? Машá?

А потім скрикнула:

— Марія! Знам Марія, нєзнам Маша!

І вже в аеропорту, вигрібши з кишень купу металевих крон на келих пива, Марічка думала, а що, власне, з нею відбулося? Так, цілком можливо, годинник якось пов’язаний із замком та з освітленням у другій кімнаті. Щоб виготовити таку конструкцію, не потрібен геніальний інженер, досить просто вправного. Але зустрічне питання: навіщо? Маша напевне так само мала неприємності з цією незбагненною системою. Як її звідти визволяли? Це, зрештою, не має значення, але якось визволили. Хоча, схоже, Маша просиділа у світлиці-темниці не один цикл. Але напевне, так само, як і їй, шлях до свободи в якийсь спосіб підказала Лізель. Празька химерна жінка, яка може бути і красунею, і потворою, і жінкою звичайної зовнішності невизначеного віку. Але тією, в якій не згасає внутрішній вогонь. Дарма що вона кам’яна.

Навіщо ця система була потрібна Мілені? Щоб висувати гіпотези, треба не лише з Машиних слів знати ту Мілену. А поки можуть існувати лише химерні здогадки. Можливо, їй дісталася ця квартира завдяки реституції, в Чехії, здається, таке було, а далі вона не знала, як її деінсталювати, а може, ніхто не брався за це. Чехи хоча й позитивісти, але забобонні. А тут самотня пані з дурними грошима. І ледача шукати щось нове. От нехай тут живе і платить добрі гроші. Краще жити зі старими страхами, ніж з новою відвагою. А чи хотіла Маша, щоб Марічка втрапила в цю пастку? Невідомо. Чужа душа — пітьма. Своя власна — так само.

Реєстрацію на рейс ще не оголосили? То вона спокійно доп’є своє пиво. Про ту кімнату не варто нікому розповідати. І не тому, що соромно. А тому, що може більше не вийти порятуватися. Але сам на сам із собою Марічка пишається, що зуміла вибратися з тої загадкової кімнати, яка існує в одному з помешкань історичної Праги. Певне, в тому є якийсь сенс. Якого ніхто ніколи до кінця не второпає.

Паризькі химери

— І як ти думаєш, що робить Париж Парижем? Не Лувр і не його піраміда. Не Ейфелева вежа і не Тріумфальна арка. Не мокрі тротуари з чорно-білих альбомів для туристів. Не кав’ярні з літніми терасами і не столики на одного з тих-таки альбомів. І не легендарна хода парижанок! І не яскраві шалики наших чоловіків! А химери. Химери наших соборів.

— В інших містах теж є химери.

— Але таких, як в Парижі, нема в жодному місті. Химери на соборах інших європейських міст корчаться від тортур. Або від якихось іще мук. Наші химери блазнюють.

— А в моєму місті химери є на світських будівлях. У нас навіть свій знаменитий Будинок з химерами.

Його мало цікавило те, що там в її місті. Які можуть бути інші міста, якщо є Париж? Він постійно її перебивав і продовжував говорити про Париж. Але розповідав завжди неординарно. І сам його баритон, і його французька були такі чарівні, що вона вибачала йому ту легку зухвалість, якої ніколи не дарувала київським чоловікам.