Празька химера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цей віртуальний знайомий виник у неї не так, як знаходили собі французьких кавалерів її однокурсниці, з якими вона разом читала Мопассана й Золя та складала іспити з історичної граматики й теоретичної фонетики. Проте більшості її університетських подруг у пригоді стане лише практика мови, яку вони застосовуватимуть для облаштування свого особистого життя після першої ж невдачі з місцевими хлопцями. Або навіть не чекаючи проблем зі своїми. То вони, подруги її юності, знайомилися з французами чи франкомовними бельгійцями через шлюбне агентство, найретельніше підбираючи світлину для своєї репрезентації. Це було в зовсім інший час — ще до Інтернету.

— Які можуть бути стосунки між чоловіком і жінкою без цифрових технологій, Жанно Іванівно? — говорила одна з її приватних учениць.

— Але ж якось вони все-таки виникали і навіть розвивалися... — не знала, що відповісти спантеличена викладачка, яку зазвичай важко було спантеличити.

— Так і розвивалися, що людство прийшло до чорт знає чого, — відповідала дівчина, яка напевне прагне вивчити французьку якнайкраще не для того, щоб читати в оригіналі Марселя Пруста.

Але ж от і в Жанни Іванівни виник цей химерний зв’язок із Парижем саме завдяки всьому тому, чого не існувало тоді, коли вона сама була у віці своїх нинішніх студентів, і що є у них.

Французька колега вивісила на Жанниній сторінці Фейсбуку посилання на публікацію її статті у французькому збірнику праць. І він, її нинішній цифровий друг, знайшов і прочитав її статтю «Химери» Жерара де Нерваля: алхімічний та постмодерний підходи. Написав на її сторінці якісь посутні зауваги до статті. Попросився до неї в друзі, став писати в приватну пошту — спочатку про враження від її роботи, а потім і на інші теми. А потім почалися їхні багатогодинні розмови по скайпу.

— У вас французьке ім’я.

— В нас це ім’я дають дівчатам так часто, що воно вже наше, не французьке.

Мати назвала дочку Жанною, чим не здивувала нікого. І віддала до французької школи, хоча сама французької так і не вивчила, знаючи кілька живих і мертвих мов. Мати померла кілька років тому. Не лежала і не хворіла. Завмерла на своєму стільці зі скляними очима, у навушниках. Жанна зняла їх з мертвої маминої голови, машинально піднесла їх до власних вух і почула: Non, je ne regrette rien. Матері вже не було, а Едіт Піаф ще співала, що ні про що не шкодує. «Я теж ні про що не шкодуватиму», — подумала тієї миті Жанна. Коли мова заходила про смерть матері, Жанна завжди говорила, що хоче і сама одного дня відійти саме так. Вона не розповідала, що скляні очі матері час від часу ввижаються їй, виникаючи нізвідки у найнедоречніших ситуаціях. І що більше часу спливає відтоді, то чіткіше пам’ятається їй химерне обличчя щойно померлої матері. І вона не робить ремонту в маминій кімнаті, не переставляє меблів, хоча так природно було б облаштувати там спальню, а у своїй кімнаті, яка ближча до вхідних дверей, зробити вітальню. Але Жанна й досі мешкає ніби в однокімнатній квартирі, коли вітальнею є кухня, а заходить до кімнати небіжчиці лише витерти пил. Або тихо посидіти із химерними думками:

Статтю, в якій запропонувала свою інтерпретацію «Химер» Нерваля, Жанна написала вже після смерті матері. А потім почала «зустрічатися», принаймні зустрічатися в цифровому просторі з парижанином, з яким її «познайомив» той-таки Жерар. Всі її подруги вже давно розлучилися зі своїми французькими нікчемами. А як же верещали від щастя, що запопали їх! Жанна свого часу діяла по-іншому: поставила на інтелект, а не на вроду, хоча друга в неї теж була і є. Але потрапила вперше до Франції зовсім не тому, що почала листуватися, а потім отримала запрошення від якогось Роже чи Олів’є, який виявився зовсім не схожим на Алена Делона. Жоден французький наречений її однокурсниць не був бодай віддалено схожим на стереотипний образ француза з французького кіно. Проте мав французьке громадянство і житло, тож її бездомні подруги дев’яностих років легко погоджувались.

А Жанна вперше потрапила до Франції по діловій візі, на конференцію. Потім на програму для викладачів університетів. То був не Париж. Спочатку Страсбург, потім Бордо. Потім інші міста. Програма завжди була така інтенсивна, що часу на Париж не лишалось. Але Жанна все одно пишалась, що гуляла берегами хай не Сени, а Рони або Гарони, але сама, або в товаристві так само незалежних колежанок, і платила за каву кожна сама зі своєї стипендії, а не чекала, поки почастує французький скупенький кавалер, про проблеми з якими стільки розповідали її київські подруги.

А в Жанни з французами стосунків не виникало. Не було навіть флірту, хоча і міг би бути, їй кидали м’ячі, яких вона принципово не відбивала. Проте ділові стосунки виникали, а потім і нові поїздки. З яких вона завжди поверталася до Києва, на Ярославів Вал, до їхнього з матір’ю двокімнатного помешкання, в якому тепер лишилася сама.

— Якби ти наймала готельку на Троєщині, а не мала власну хату в історичному центрі, ти не була б така прошена.

Можливо. Можливо, і не була б. Але як важко було вибудовувати той умовний минулий час із нереальною умовою. Non, je ne regrette rien. До умовного з нереальною умовою звертаються тоді, коли про щось шкодують.

Так само ні про що не шкодує її подруга Марта, до якої в гості нарешті вибралася Жанна. Це її перша приватна поїздка до Франції. Марта розлучилася вже давно. Отримала від французької держави квартиру на північній околиці Парижа.

— Правда, це дуже схоже на Лісовий масив? — питає Марта, коли вони з келихами і з цигарками вийшли на балкон.

— Тут набагато охайніше, як мені здається. Але ти же знаєш, моє життя обмежене кількома вулицями в Києві в місці Ярослава.

— Ти не хочеш кудись переїхати після смерті мами?

— Ні. Я тепер ще сильніше полюбила своє житло.

— Але ж як твоя мама — вічна їй пам’ять! — не любила твоїх кавалерів, які не були киянами! Як шипіла на них!

Жанна не заперечує і не обурюється, можливо, недоладними спогадами Марти. Бо все це правда. Мамі квартира на Ярославовім Валу далася дуже дорогою ціною: одружилася з Жанниним батьком, киянином, розлучилася з ним, відсудила частку його житлоплощі, бо вже була маленька Жанночка, погодилась на кімнату в комуналці на Валу з одним сусідом, божевільним агресивним дідом, який понад десять років радикально ускладнював їхнє з матір’ю життя і який помер одразу після розвалу Союзу, коли житло вже не давали, а продавали. У діда виявилися спадкоємці, готові продати їм з матір’ю дідову кімнату. Грошей в них з мамою не було, але у Вінницькій області померла бабуся, мати матері, якої Жанна ніколи не бачила. Мати тяжко воювала за свою частку материного спадку, яким її сестри не хотіли ділитися, мовляв, маєш житло в Києві, куди нас не запрошуєш, то там і живи. А тим часом дідові спадкоємці підганяли, погрожуючи, що продадуть кімнату іншим або вселяться туди самі. Це тривало рік, Жанна тоді була в дев’ятому, передостанньому класі середньої школи. Але воно таки сталося, квартира на Валу повністю їхня з мамою! В десятому класі Жанна вже мала окрему кімнату. Ту, яка була їхньою. А мати перебралася в колишню кімнату божевільного сусіди.

То чи могла мати Жанни навіть уявити ймовірного зятя, який би прийшов до здобутого ціною таких митарств житла? Навіть на правах просто мешканця, не говорячи про якісь більші права. І дала установку дочці: якщо законний шлюб, то лише з хлопцем так само з історичного центру Києва. Можливо, то була й хибна установка. Але Жанні з нею жилося комфортно.

— А що як зять буде з історичного центру Парижа? — питала Марта матір подруги в ті далекі часи.

— А там вже вона буде приймачкою, — відповідала мати, — теж не найкраща роль.

Починаючи з певного віку Жаннина мати робила вигляд, ніби не помічала, коли в дочки хтось залишався на ніч. Аби тихенько зникав уранці. Але й такі стосунки створювали квартирні проблеми. В Жанни був друг з Лісового масиву, якого їй залишила на згадку Марта, коли їхала до Франції.

— Лишаю тобі найдорожче! — схлипувала вона на прощальній вечері напередодні від’їзду.

«Лісовик», як презирливо іменувала його Жаннина мати, після театру чи ресторану міг лишитися в Жанни до ранку. Але якщо Жанні треба було вранці на першу пару, вона мала виставляти й Лісовика, щоб не лишати його матері. Отже, квартирне питання тяжіло не лише над шлюбними, а й над нешлюбними стосунками. Принаймні, так воно було в Києві.

Дзвонять у двері. Марта відчиняє. То прийшов Гі, Мартин амі. Вони продовжують пити втрьох, бо ж Гі приніс вино 1973 року.

— Як добре мати «приходящого» француза, — каже Марта Жанні українською.

А зранку Жанна іде блукати по Парижу, де раніше бувала лише в аеропорту й на вокзалах по дорозі до інших французьких міст. І от нарешті вона в Парижі. Так, на вулицях розкуті, але не вульгарні жінки, і повно чоловіків-франтів. Не до порівняння з Голландією, Бельгією чи Німеччиною, де також пощастило побувати в ділових поїздках. Але це ознака Франції, а не Парижа. Так воно й в інших французьких містах.