Празька химера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона спробувала розпочати стосунки з одним патріотичним юнаком, яких наприкінці вісімдесятих в Україні побільшало, але ближче знайомство принесло їй тільки відчуття ганьби, біди і новий болючий зойк: «Це не він, не він!» Вона познайомилась з дядьком зі Львова, з яким певний час листувалась, але коли побачила його, то зрозуміла, що самої патріотичної налаштованості для стосунків між чоловіком і жінкою замало. Все одно потрібна ще й таємна іскра, яка, буває, виникне тільки раз у житті.

І от одного дня подруга привезла їй сувенір із Польщі, який було загорнуто в місцеву газету, в сторінку зі шлюбними об’явами — в Польщі все те, що згодом прийшло й в Україну, розпочалось на кілька років раніше. І одного дня без марних надій, а просто щоб знайти якийсь простір порятунку від інфернальних домашніх сварок, написала листа до Сполучених Штатів, спокусившись об’явою «Old fasioned old guy WLTM nice kind young girl, child very welcome». Він відповів саме їй, хоча й отримав багато листів від молодих і не дуже полячок. А тут дивним чином лист від «Russian woman», про що він і мріяти не смів. Вони листувалися рік, перш ніж він приїхав і зупинився в готелі «Дніпро». Вони не обмінялись фотокартками, поки листувались, таким привабливим було їхнє духовне спілкування. Коли ж зустрілись, він аж ніяк не розчарувався, а вона, яка уявляла нехай старшого, проте стрункого й сивого, побачивши голомозого дядечка з чималим черевцем, вкотре пережила стрес, від якого все-таки дуже скоро прийшла до тями — дядечко був надзвичайно милий, хоча й не будив еротичних почуттів. Та, головне, він чудово поводився з хлопчиком, якого вмить навчив американських віршиків і скоромовок. Вона прийняла його пропозицію. Він поїхав, а вона почала готувати документи на шлюб і еміграцію.

— Коли ти виїхала? — запитав він, допиваючи третє пиво.

— В дев’яностому. А ти був в Україні бодай раз за увесь цей час?

— Мене туди ніхто не кликав!

— А тут як влаштувався? — запитала вона і злякалась, що може знову зірвати лавину його агресії. Але він вже викричався до повного спустошення і тільки сумно відповів:

— Навіщо тобі цей дешевий детектив?

Течія їхньої розмови після бурхливих водоспадів і каскадів сама собою перелилась у спокійне, навіть мляве русло. Латиноси за сусіднім столиком також припинили лаятись, почали цілуватись і кляститсь у чомусь, витягаючи з-за пазух масивні хрести на ланцюжках.

Господи, як вона мріяла колись знову зустріти його! Це тривало й тоді, коли вона вже почала щиро прив’язуватись до свого нинішнього чоловіка. Проживши в Нью-Йорку понад рік, вона однієї неділі пішла до української катедри святого Юра на Манхеттені, де збирались українські емігранти. Запитала про нього. Їй відповіли, що не знають такого, але всіх новоприбулих має знати пані Калина Саковська-Брень. На наступну неділю їй показали ту пані, яка в розмові кваліфікувала його як «гебівшького покидька». Вона заперечувала, мовляв, добре знала його в Києві, він не може бути таким! «А чого б він водив з собою тету паршивущу мошковшьку бльонду?» — обурилась пані Калина Саковська-Брень. Після того вона його вже не шукала і нічого не чула про нього. До сьогоднішнього дня.

Та, проживши в Америці п’ять чи шість років, вона відчула, що, хоча кохання й пройшло, одначе, не минула цікавість і до світлих, і до темних сторінок його долі. Невже все зводилось тільки до кайєнського перцю в генеральському чаї? На конгресі з Human Rights Studies в Римі вона зустріла Саню Кравця, який очолив у Москві недержавний інститут неоімперських досліджень. Вони тоді три дні й три ночі тільки й говорили про той арешт, звільнення, одруження з Лідією, виїзд з СРСР, висуваючи й прокручуючи різноманітні гіпотези. Але минуло ще кілька років, і от вона нарешті зустріла його і може про все розпитати, але цікавість притлумилась. Проте, навряд чи б він про все щиро розповів їй. Навіть тепер.

— І батьків своїх ти відтоді не бачив?

— Ні... Кажуть, вони ще й досі на високих посадах у Москві. Кажуть, вони мене шукали в Нью-Йорку. Але я краще остаточно здохну, ніж зустрінусь із ними.

Вони вже повністю вичерпали своє перебування у дешевому ресторанчику, де вона побачила його над мискою-хлібиною супу по-піратськи. Дівчина незрозумілої раси забрала чайові, пляшки з-під пива і пінопластові тарілки. А вони підвелись і повільно рушили по Ембаркадеро. Зупинились біля пірса, на якому вовтузились морські леви, які сотнями живуть там, кохаючись й народжуючи нових і нових морських левенят, яких із замилуванням годує увесь Сан-Франциско та його численні гості. Потім рушили ще далі й опинились між доків, де гуркотіли домкрати й вагонетки. То був зовсім нецікавий Сан-Франциско, і вона запропонувала взяти таксі й поїхати подалі звідсіля, запитавши, куди йому. Він нічого не відповів, тільки мовчки сів на заднє сидіння.

Вона відпустила таксі на Телеграфному пагорбі. Вони постояли над крутими схилами, подивились і на затоку, і на океан, і на дахи будинків унизу, й до божевільної краси яскравих краєвидів домішався неймовірний сум. А потім повільно рушили до її готелю. Він хотів продовжити розмову, але вмів говорити тільки про дуже далеке минуле.

— Твоя мати легко відпустила тебе?

Ні, нелегко. Звичайно ж, нелегко. То були останні сварки її життя, але ж які сварки! Стіни тряслися! Книжки з полиць падали! Шибки вилітали! По тому на неї вже ніхто не підвищував голос. Ото тільки він годину тому. У неї з чоловіком також був серйозний конфлікт, від якого їм обом тривалий час було незатишно. Він хотів, щоб вона сиділа вдома й народила ще одну дитину. А вона сказала, що дитину, мабуть, й можна, але вдома сидіти не зможе. Краще повернеться у київську каламуть. Поступово вони розв’язали ту незгоду без гучних сварок. Згодом чоловік навіть сказав, що пишається її досягненнями в царині Human Rights Studies, адже, маючи цікаву роботу, їй буде легше пережити самоту, «коли він відійде».

А тоді, у вісімдесят дев’ятому, коли вона вирішила їхати, мама погрожувала їй усім, чим могла, і кидалась з вікна, і обіцяла, що не дасть дозволу на виїзд. Вона відповідала, що дозвіл уже не потрібен. Тоді мама договорилась до того, що завезе хлопчика на село до руско-украйонської свекрухи з сапкою, п’ять кілометрів від електрички пішки, де сина ніхто не знайде. Хай тоді їде до якої завгодно Америки!

Але ж дозвіл від мами для отримання закордонного паспорта в той рік таки ще мав бути. А також дозвіл від батька дитини. І вона була змушена їхати до Москви, шаленіючи від жаху, що її виїзд, на який вони з сином вже налаштувались, може зірватись. Але його батьки несподівано швидко владнали її справи. Їй видали закордонний паспорт в Москві, хоча вона мала б його отримувати за місцем проживання. Тепер треба було подавати документи до посольства США й чекати дозволу вже від Америки.

— Я ж тобі казала, що скоро випускатимуть! А ти мені не вірила! — бадьоро сказала їй свекруха на прощання.

До Америки вона потрапила тільки влітку дев’яностого у розпал апокаліптичної спеки. В її вухах ще звучать мамині прокляття, кинуті навздогін. А її тіло ще береже дотик рук її першого чоловіка. А тут прийшов час ділити ложе із другим — гаразд, він був терплячим до шлюбу, але ж тепер вони взяли шлюб, на який вона сама погодилась! Щоб викликати в неї усмішку, чоловік щовечора водить її до щоразу іншого етнічного ресторану, а також по концертних залах і музеях, яких у Нью-Йорку повно. Дарує їй гарні сукні й сережки. Це, зрештою, так несхоже на її першого, який хіба що нагинав для неї гілля з рясними вишнями в бабусиному саду. Тоді матеріальні подарунки не мали ніякого значення, вони дарували одне одному себе, і цього було досить. Але щедрі дари виявились не такою й поганою річчю! Чого не зробить старий кіт для молодої кішечки! Так, певне, догоджав молодій дружині Татьяні, у дівоцтві Ларіній, гладкий підстаркуватий генерал — здається, їй ніколи не позбутись тої рускоцентричної світобудови! Але син швидко забував російську, забув паскудне «хохли — козли», але й забув і «Сказку о царе Салтане» і казку «Конек-Горбунок». Вивчив Humpty-Dumpty i God Bless America. У нього прекрасний контакт із вітчимом. Вони втрьох їдуть до Парижа. А згодом і від мами почали приходити спокійні листи. У відповідь на щедрі посилки з Америки, вмістом яких мама ділилась з усіма своїми знайомими — в Києві почались страшні дефіцити, мало не як у повоєнні часи. Мама просить ще для сусідок і для вчительок зі своєї школи, вона намагається виконати всі прохання, витрачаючи на посилки додому всі гроші, які їй дає чоловік.

— А ти певна, що твоя мати таки померла?

— Я ж весь час підтримувала з нею зв’язок! Бувала в неї, купила комунальній сусідці квартиру, коли це було зовсім дешево, і мама лишилась сама у двокімнатній.

Мама так і не перетягла меблі до кімнати, яку звільнила сусідка. Там тільки самотньо стояла софа із двома кріслами, які вона купила під час одного зі своїх приїздів до Києва. А коли її повідомили про мамину смерть, і вона терміново вилетіла до Києва, то після похорону зважилась розібрати захаращену кімнату, в якій мама жила й померла. І у скриньці разом зі скромними коштовностями та документами знайшла ключа від верхньої шухляди комода, куди не заглядала ніколи. Там зберігалось кілька старовинних світлин, кожна з яких була дбайливо загорнута у тютюновий папір. У старому конверті ще з уламками сургучевих печаток сумно лежало кілька ніжних листів до мами від батька, сина тої самого свекрухи з сапкою, п’ять кілометрів пішки до електрички. А також там вона знайшла й свої українські вірші, видруковані на машинці на пожовклих аркушах, які вона складала в роки своєї божевільної закоханості. Вона про ті вірші зовсім забула, а мама, одначе, дбайливо їх берегла разом з українськими книжками, які їй давав він у ті далекі роки. Берегла у найсокровеннішому місці, не викинула, не знищила навіть у ті роки, коли вчила маленького онука «Хохли — козли, а руССкий народ к победе ведет». Як все наплутано в цьому світі й у людських душах!

— І сина ти їй возила?

— Ні, не возила. Не возила, — вона глянула йому у вічі. — Коли я зрозуміла, що не зможу виховати його українцем, що мене всі кинули, а я сама не зможу, то вирішила: і нехай, російської він також не знатиме. І Бог допоміг мені в цьому, пославши мені мого чоловіка. Син прекрасно почувається американцем. Значить, так судилось.

Вони стоять перед її готелем, і вона вже хоче йти, бо думає: як там чоловік? Чи вже повернувся з Окленда? Її вже кличе її сучасне життя, а минуле почало трохи обтяжувати. Він відчуває, що прийшов час прощатись. Бере її руку обома руками. І тут вона побачила його засмаглі груди крізь дірки у старій футболці і відчула той жар, який ішов від нього, і божевільно подумала: «А може вчинити дурницю, затягти його до якогось готелю...» Звичайно, не туди, де вони зупинились із чоловіком... А він міцно стиснув її руку і сказав:

— Я знаю, що ти дуже багато страждала через мене. Думаєш, мене ніколи не мучили докори сумління? Мучили, ще й як. Але я заспокоював себе одним: я дав їй Україну. Вона полюбила те, що я й сам любив понад усе на світі. Те, що годиться любити кожному, хто народився й виріс на нашій землі. Так, я не вартий великої любові, але Україна варта! А виходить, я тобі України не дав. Не дав, — і він, не прощаючись, поплентався геть від неї й зник за квітучими кущами скверу перед готелем.

Портьє вклонився їй і простяг пластикового ключа. Отже, чоловіка в номері нема. І не було. У кімнаті все так само, як вони залишили вранці, вирушаючи до Емберкадеро. Що ж, він не сидить десь у барі готелю, чекаючи на неї, а ще не повернувся з Окленда. Певне, пощастило знайти не тільки той будинок, де продавали тканини, а й саму дочку власника крамниці, з якою її чоловік був знайомий за кілька років до її народження! Її вкотре вразило, наскільки раніше за неї прийшов у світ її другий чоловік. Але зараз недавня зустріч із першим тривожить її більше. І його останні слова.

— Виходить, я не дав тобі України, — гірко сказав він їй кілька хвилин тому, картаючи себе, але її також. Вона не взяла, не зуміла взяти від нього того дару, який, зрештою, вищий за безладдя людських стосунків, вищий за гіркі житейські зради, за тяжкі побутові сварки. І вона хотіла його взяти, дуже хотіла! Чому ж не взяла?

— Воно, певне, так сталось тому, що ти й сам її не мав, — прошепотіла вона, але він не почув її. Шкода, що та відповідь спала їй на думку трохи запізно.