Празька химера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А як таке може бути? Такого не буває!

Марічка рушила до годинника, маючи намір відчинити дерев’яні дверцята.

 — Не чіпай! Ходімо звідси. Бо, як б’є дванадцять, то цього взагалі витримати неможливо!

Спального місця в кабінеті не було. Зате, крім вхідних з коридору, були ще одні двері.

— Я тебе благаю! Не здумай відчиняти ті двері! Ти мене чуєш, Марічко? — гукнула Маша, коли гостя схопилася за химерну мідну ручку у вигляді чергової голови невідомо якого створіння із висолопленим язиком. Двері й не відчинялися, були замкнені, а в голосі Маші прозвучали нотки переляку, і Марічка вирішила ні про що вже не розпитувати її тут і тепер, зрештою, вона ж лишається в цьому домі ще на кілька днів.

А далі? А далі двоюрідні сестри щодня гуляли по Празі. Але Прагу Марічка бачила ніби якимось бічним зором, бо головна її увага концентрувалася на розмовах з Машею, яка віддано вела дорогу гостю туди, куди та просила, але розмови про минуле не давали Марічці пізнавати Прагу. І вона облишила шукати ту місцину, заради якої їдуть до чужих міст метафізичні пілігрими. Бо думками й почуттями вся була в перебудовчій Москві.

— Машо, ти стільки зла тримаєш на свою родину... Але ж я жила у вашому домі цілий навчальний рік! Поїхала до Києва у травні 87-го! Я не відчувала у вас в домі аж такої поганої атмосфери.

— То вони при тобі стримувались. Справді, в той рік вони були не такі суки. Може, тому так полюбила тебе!

Сестри обійнялися, ідучи по Чеховім мосту. Маша простягла руку зі смартфоном, щоб зробити фото й виставити його у Фейсбуку.

— Не боїшся опинитися в мережі з москалькою?

— Моя мета — нічого не боятися! Навіть москалів!

— А я в мережі — Marie Rogova, Praha.

— Ну от бачиш! Але головне — ти не страждаєш на екстатичну любов до Росії.

— Помиляєшся! Я дуже люблю Росію! «Єйо Пушкіна, Стєньку і єйо мужиков!» — викрикнула Маша рядок Євтушенка. — Але правда в тому, що всі розумні росіяни люблять Росію на відстані. Що вона більша, то любов сильніша. Здається, і у вас до України популярне таке саме ставлення.

— Це не зовсім так...

— Це зовсім так! — викрикує Маша. — Але всі мають звітуватися перед своїми спонсорами. Моїми спонсорами є мої покійні радянські предки. Та не всім щастить на спонсорів, перед ними не треба звітуватися. А тепер скажи, що я не права!

Марічка вирішила не конфліктувати зі своєю спонсоркою, яка надала їй кров і стіл у химерній Празі. І не провокувати на нескінченні діалоги: а що ж воно таке — любов до батьківщини? Тим паче, якщо це любов до Росії.

Вечорами вони розігрівали готову їжу з ресторану й розливали пиво чи вино, й сиділи в напівтемній кухні. А з даху сусіднього будинку на них уважно дивилося підсвічене кам’яне створіння з напруженим обличчям.

— Поглянь, — казала Маша, — вона сидить на голові в якогось чоловіка, який, на відміну від неї, навпаки, зовсім спокійний. Я вже не можу жити без неї. І ти за нею сумуватимеш, коли поїдеш.

— Це вона чи він? Обличчя якесь... гермафродитське.

— Я думаю, це таки вона. Моя Лізель. Я ж тебе з нею знайомила ще в перший день.

— А де ж той чоловік, в якого вона, як ти кажеш, сидить на голові?

— Ти його не бачиш? Це те, що нібито виглядає, як бганки спідниці. Але, якщо придивитись, воно складається в чоловіче обличчя.

— Не бачу. Звідси взагалі не видно спідниці. Затуляє карниз. Може, видніше з кабінету?

Марічка рушила до дверей, щоб увійти до кабінету, підійти до його вікна, яке виходило на той самий бік, що й вікна кухні.

Саме тієї миті у кабінеті голосно б’є годинник...

— Не ходи туди, не ходи! — знервовано скрикнула Маша.

Марічка згадує про загадкові двері в кабінеті, за якими невідомо яке приміщення. Повертається до кухні, сідає за стіл. Далі вони п’ють мовчки. І от вже Маша куняє над келихом, в якому лишилася сама пивна піна. Марічка розуміє, що ніяка сила не змусить Машу, таку виклично відверту, якщо йдеться про її родину, розкрити таємницю дверей в кабінеті. Чим же так налякала її кімната в тій празькій квартирі, в якій вона мешкає вже стільки років?

— Я вийду ще за пивом, ми мало взяли цього разу.

Марічка вмикає світло в кабінеті, щоб легше було ідентифікувати вікно приміщення з вулиці. Бере сумку і йде на вулицю. І, перш ніж іти до найближчої крамниці за пивом, дивиться нагору. Кам’яної Лізелі знизу не видно. Лише видно, що на даху будинку навпроти щось підсвічують. А ось на останньому поверсі Машиного будинку — вікно кабінету; в ньому горить яскраве світло. А от три тьмяних вікна кухні, яку освітлюють лише вогні свічок. А ліворуч від освітленого вікна одне суцільно темне вікно, певне, саме тієї загадкової кімнати за замкненими дверима. Марічка йде до найближчої крамниці, купує кілька пляшок пива, нарешті віддавши в’єтнамцеві за прилавком ті п’ятсот крон, які зняла зі своєї картки перед тим, як зустріла Машу, яка ніде не давала їй платити, мовляв, твоя мати свого часу не знайшла паскудної генеральської родини, як моя, то й достаток у тебе зараз помітно менший. На зворотному шляху Марічка ледве тягне сумку з пляшками, одначе, відзначає той позитив, що Маша по-європейському упивається пивом або вином, а не горілкою, все-таки в її російських жилах половина крові — українська. І, перш ніж зайти до під’їзду, ще раз дивиться вгору. Ось вікно кабінету, ось вікна кухні, а ось темне вікно таємної кімнати. І от там спалахує світло й одразу гасне. Спалахує й гасне, спалахує й гасне! Перелякана Марічка не втримує в руці сумки з пляшками, яка падає на брук. Підступно запахло пролитим пивом. Розбилися не всі, але довелося розставити цілі пляшки в ряд під стіною будинку, а розбиті нести до сміттєвого баку Sklo. Тим часом по тихій вулиці суне ватага молодих хлопців. Вони з гучним реготом зупиняються перед батареєю пляшок, тицяють у них пальцями. Марічці довелося збирати цілі пляшки назад, до мокрої сумки, поки хлопці глузливо обговорюють дії дивної жінки, а вона не розуміє їхніх коментарів чеською.