Празька химера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ти?

Маша в Празі живе вже кілька років. Живе сама і дуже рада прийняти в себе «сєстрьонку» й подругу отроцтва. «Не чекатимемо до завтра, зараз їдемо за твоїми речами й одразу до мене». Маша живе в історичному центрі, тож її гості, які іноді живуть в її помешканні, «убітовані», як кажуть чехи, завжди задоволені. Щоправда, Маша має поїхати з Праги ще до того, як Марічці від’їздити. Але то не страшно: Марічка перебуде в її домі сама, а потім віддасть ключа сусідці Божені поверхом нижче.

Маша просить бармена, щоб той порахував «догромади́», і хай Марічка сховає свої п’ятсот крон! Жінки виходять з кав’ярні в імлу празьких сутінків. Сідають у трамвай і їдуть до готелю за речами Марічки. Трамвай суне через Влтаву по мосту Легії.

— Карлів міст — там, — каже Маша, звикла, що всі її гості питають про головний празький туристичний об’єкт. Марічка, замість того, щоб розповісти кузині, що побувала на ньому вже кілька разів, вимовляє вголос російські вірші:

— А, Бродський, — байдуже відгукнулася Маша. — А, до речі, в нас був самвидавський Бродський ще тоді.

Двоюрідні сестри в празькому трамваї починають розмову про те, що було «ще тоді». Наразі Марічка заразилася Машиною безцеремонною манерою не зважати на оточення, мовляв, нехай незручно буде їм.

Мати Маші була молодшою сестрою матері Марічки. Вона вийшла заміж за офіцера Радянської армії, який був ще й генеральським сином, а мати Марічки — за простого радянського інженера з Києва. Сестри народили донечок мало не одночасно, одна в Києві, друга в Москві, обох дівчат синхронно назвали Маріями. Двоюрідні сестри, коли підросли, дуже любили одна одну, дарма що жили в різних містах. Марічка з мамою, а потім вже й без мами, не раз приїздила до Москви у величезне помешкання на Кутузівському проспекті. Здається, мати Маші налагодила дуже добрі стосунки зі своїм грізним свекром. «Ти мая хахлушечка», обнімав невістку генерал так часто, що Марічка не могла цього не запам’ятати.

— Хто тобі сказав, що все було аж так добре? — питає кузину Маша. — То були не люди, а монстри! І моя матуся так само!

— Не буду з тобою сперечатися, тобі видніше, — відповіла Марічка.

— От і не сперечайся! Нам виходити!

Назад двоюрідні сестри так само їдуть трамваєм і так само гучно розмовляють про минуле.

— До речі, твоя мати ще жива? — питає Маша.

— Померла три роки тому. А батько живий, одружився з іншою жінкою.

— Всяке буває. А мої всі перемерли.

— Коли моя мати померла, я згадувала тебе, але так і не знайшла ваш московський телефон. Він міг змінитися, але я й старого не знайшла.

— Я вже була тут три роки тому, — відповіла Маша. — Що мені робити в тій Москві? Я вирушила сюди відразу після смерті мами.

— То скільки ти вже тут? Як летить час, Господи!

— Скоро сім років. Нам виходити. До мого дому три хвилини пішки.

Після галасливої площі, де зупинився трамвай, жінки вмить опинилися на тихій, можна навіть сказати, німій вулиці, куди не долинає галас великого міста. Існування таких вулиць — іще одна загадка Праги. Маша відмикає під’їзд ключем, пропускає гостю вперед до холу із янголами на стінах і на стелі.

— В цьому будинку живуть самі чехи, — з гордістю каже Маша в ліфті. — Але чехів справді тут і не помічаєш. Чехи ходять на роботу або сидять вдома. Або їздять у машинах. На вулицях справді тільки рускіє.

Маша відмикає своє помешкання на останньому поверсі, веде Марічку із передпокою до просторої вітальні. В кімнаті стоять шафки зі статуетками, на стінах картини. В кутку — фортепіано, на якому теж статуетки музичної тематики. В кімнаті кілька диванів, два чи три.

— Я тобі можу постелити на котромусь із них, — каже Маша, — але, якщо хочеш, можеш лягти зі мною у спальні. Пам’ятаєш, як ми бісилися з тобою в моїй кімнаті ще тоді на Кутузівському?

То було в чорнобильський рік, коли всі київські матусі шукали можливостей відпровадити своїх дітей від радіації якомога подалі від Києва, а реально відпроваджували туди, де жили родичі. В Маріччиної матері родичі були в Москві, та ще й на Кутузівському проспекті, тож там і опинилася вона в травні 86-го. Рік, який Марічка прожила в Москві в помешканні родичів, був одним із найцікавіших в її житті. Марічка повний навчальний рік провчилася у школі для московських мажорів в одному класі з Машею. Там її могли б дзьобати й цькувати, але цього не сталося, можливо, тому, що вона дуже добре вчилася, мала успіхи навіть з математики. І вони тоді з кузиною справді спали в одному ліжку, не відчуваючи дискомфорту. То був зовсім інший час.

— Дивись! Ось моя спальня.

Посеред великої кімнати стоїть фундаментальне двоспальне ліжко непорушного буржуазного шлюбу, в якому жінці навіть непристойно бути самій. Марічка, яка вже давно витримує у своєму ліжку коханця лише поки триває статевий акт, запевняє хазяйку дому, що їй з нею буде незручно, бо вона, буває, хропе.

— А й справді! Гаразд, домовились, спатимеш у вітальні. Добре, до речі, Марічко, що ми з тобою такі незалежні, такі самостійні, як ваша Україна. Але зараз ми будемо вечеряти! В мене є піца й кілька пляшок доброго чеського пива. Пам’ятаєш, як цінувалося чеське пиво за есесеру?

Маша ставить на великий стіл посеред кухні підігріту піцу й келихи, виймає з холодильника пляшки, розливає пиво. Вимикає світло, ставить на стіл свічки. У темну кімнату зазирає химерне обличчя кам’яного створіння, яке сидить на даху сусіднього будинку, яскраво підсвічене, але джерела світла не видно. Обличчя цієї істоти нервове й напружене, трохи моторошне.

— Це Лізель, моя подруга, — каже Маша, піднімаючи пивний келих. — За тебе, Лізель! А втім, вибач, Марічко! З нею я п’ю щодня, а сьогодні в мене дорога гостя! За тебе!

— За тебе, Машо! І за зустріч!

Сестри з’їли всю величезну піцу й випили чимало пива. А головне, довго й змістовно говорили про спільне минуле, не уникаючи гострих кутів, навпаки, ніби навмисне загострюючи їх.