Читать книгу «Теорія права і держави: Підручник.» онлайн.

8) законний інтерес має диспозитивний характер, а юридичний обов’язок - імперативний;

9) законний інтерес не забезпечується державним примусом, тоді як юридичний обов’язок - забезпечується.

Наприклад, законний інтерес громадянина полягає в тому, щоб в аптеках були ліки підвищеного попиту. У разі їх відсутності він не може ні придбати медикаменти, ні вимагати від працівників аптеки надання їх в обов’язковому порядку. Отже, законний інтерес не забезпечений обов’язком.

Головні причини існування законних інтересів:

1) матеріальні (економічна зумовленість) - у законних інтересах опосередковуються лише ті інтереси, які бажано забезпечити матеріально, фінансово, але ще немає можливості це зробити;

2) кількісні (різноманіття інтересів і неможливість їх врегулювати за допомогою суб’єктивних прав) - в законних інтересах опосередковуються ті інтереси, які право не встигло «перевести» у суб’єктивні права у зв’язку із суспільними відносинами, що розвиваються (неможливість опосередковувати інтереси «у ширину») і які не можна типізувати у зв’язку з їх індивідуальністю, рідкістю, випадковістю тощо (неможливість опосередковувати інтереси «у глибину»);

3) якісні (значущість для суспільства) - в законних інтересах відображаються менш значущі інтереси і потреби, ніж у правах. Законні інтереси дають змогу забезпечувати різноманітні нестатки і запити громадян, задовольняти і захищати в легітимному порядку нові виниклі інтереси, що прямо не закріплені як суб’єктивні права.

Не слід перефразовувати словосполучення «права та законні інтереси» на «законні права та інтереси», з останнього випливає, що права можуть бути незаконними.

У західній доктрині законному інтересу надається певне юридичне значення - він розглядається як домагання на дотримання державними органами і посадовими особами (публічною адміністрацією) порядку реалізації прав і свобод, що встановлений законом, зокрема застосування зацікавленою особою вимоги визнання незаконними акти і дії посадових осіб.

§ 6. Суб’єкти права як суб’єкти (учасники) правовідносин

Суб’єкти (учасники) правовідносин - індивідуальні або колективні суб’єкти, які на підставі правових норм використовують свою правосуб’єктність у конкретних правовідносинах, тобто реалізують суб’єктивні права і юридичні обов’язки, повноваження і юридичну відповідальність. Наприклад, суб’єктний склад податкових правовідносин містить у собі дві сторони: платник податків (платник зборів) і держава (в особі компетентних органів). Учасниками кримінально-виконавчих правовідносин є засуджений, а також посадові особи й органи, на які покладений обов’язок виконання покарання.

Щоб стати суб’єктом (учасником) правовідносин, потрібно бути суб’єктом права, тобто мати правосуб’єктність (правоздатність, дієздатність, деліктоздатність).

Види суб’єктів (учасників) правовідносин:

1) індивідуальні (фізичні особи): громадяни, тобто особи, що мають громадянство певної країни; іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди); особи з подвійним громадянством (біпатриди). Спеціальним індивідуальним суб’єктом правовідносин є посадова особа;

2) колективні (державні і недержавні юридичні особи): державні органи, організації, установи, підприємства; комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми - вітчизняні, іноземні, міжнародні); органи місцевого самоврядування; громадські об’єднання (партії, профспілкові організації тощо); релігійні організації. Зауважимо, що не усякий колектив може бути суб’єктом права. Навчальна група, курс, кафедра в навчальних закладах, виробничі бригади та інші колективи не мають цієї якості, оскільки вони не є постійними, усталеними та внутрішньо організованими утвореннями з єдиною волею і метою;

3) держава та її територіальні структурні одиниці: суб’єкти федерації (штати, землі) у федеративних державах; політичні автономії у регіональних (регіоналістських) державах або адміністративно-територіальні автономії в унітарних державах; адміністративно-територіальні одиниці (область, місто, селище та ін.);

4) соціальні спільноти - народ, нація, етнічні або релігійні групи, громадяни виборчого округу, територіальна громада тощо.

Останнім часом з’явилася класифікація суб’єктів права за ознакою нетиповості для особи: 1) звичайні (типові); 2) незвичайні (нетипові): майбутні покоління; ембріон людини, заморожений у кріогенних установках; біороботи тощо.

Відмінність суб’єктів права від учасників правовідносин полягає в такому: 1) суб’єкти права є потенційними учасниками правовідносин; 2) суб’єкти права можуть втілити (реалізувати) свої права й поза правовідносинами; 3) суб’єкти права (діти; душевнохворі) можуть володіти лише правоздатністю, а для учасників правовідносин необхідна дієздатність. Від їх імені у правовідносинах виступають законні представники (батьки, опікуни, піклувальники), щоб набути права та виконати обов’язки.

§ 7. Правосуб’єктність фізичних осіб як суб’єктів (учасників) правовідносин

Правосуб’єктність фізичної особи - це передбачена нормами права здатність (можливість) особи бути суб’єктом (учасником) правовідносин, здійснювати безпосередньо або через свого представника суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

В основі визначення природи правосуб’єктності фізичної особи лежать два критерії: 1) вікова характеристика (певний вік); 2) зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів.

Правосуб’єктність - це самостійна правова категорія, що існує поряд із правами і обов’язками. Вона є постійним громадянським станом особи, свідчить про її правову здатність бути носієм цих прав і обов’язків. Зміст правосуб’єктності (набір суб’єктивних прав і обов’язків) у кожної особи може бути різним, але сама правосуб’єктність в усіх однакова. Суб’єктів права можна порівнювати щодо кола їх прав і обов’язків, а не їх правосуб’єктності, оскільки суб’єктивне право і обов’язок - не підстава, а наслідок правосуб’єктності. Момент переходу правосуб’єктності в суб’єктивне право і обов’язок настає з появи юридичного факту.

Щоб стати суб’єктом (учасником) правовідносин, суб’єкти права повинні пройти етапи наділення юридичними властивостями:

1) набути властивостей суб’єктів права як потенційних суб’єктів (учасників) конкретних правовідносин - вступити у загальні відносини правосуб’єктності з усіма іншими суб’єктами, що перебувають під юрисдикцією певної держави - через відповідність певним правовим вимогам про правосуб’єктність: а) розуміти зміст існуючих у суспільстві правових норм; б) оцінювати їх соціальну значущість; в) бути адресатом передбачених правовими нормами суб’єктивних прав й обов’язків; г) мати право своїми діями здобувати ці права й обов’язки; ґ) бути здатним самостійно реалізовувати свої суб’єктивні права й обов’язки, а також своїми діями породжувати нові права і обов’язки;

2) знайти додаткові властивості юридичного характеру в конкретній юридично значущій ситуації - вступити у конкретні відносини правосуб’єктності - через: а) наділення конкретними суб’єктивними правами і юридичними обов’язками, які визначають власне правові зв’язки, відносини між суб’єктами, встановлені правовими нормами; б) індивідуалізовані дії відповідно до суб’єктивних прав і юридичних обов’язків суб’єктів як учасників конкретних правових відносин (матеріальних і процесуальних). У конкретних правовідносинах суб’єкт може виступати як носій загальної, спеціальної (галузевої і міжгалузевої) правосуб’єктності.

Правосуб’єктність складають такі взаємозалежні елементи:

1. Правоздатність - передбачена нормами права здатність особи мати суб’єктивні юридичні права і виконувати юридичні обов’язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи. Окрім того, у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч. 2. ст. 25 ЦК України від 16.01.2003). В Американській конвенції про права людини від 22.11.1969 (вступила в дію в 1978 р.) захищається право на повагу до життя «з моменту зачаття». Конституція Словацької Республіки (01.09.1992) проголосила: «Життя людини охороняється ще до її народження» (ч. 1. ст. 15).

Правоздатність являє собою своєрідне право на право», яке не може реалізуватися поза відповідною поведінкою його власника; слугує передумовою наділення громадянина правом; є рівною для всіх громадян, не залежить від вікових і особистісних якостей людини; є стабільною, незмінною упродовж людського життя.

2. Дієздатність - передбачена нормами права здатність особи самостійно, своїми усвідомленими діями (бездіяльністю) здійснювати (використовувати, виконувати, припиняти) суб’єктивні права і юридичні обов’язки. На відміну від правоздатності дієздатність є набутою властивістю, що виражається в готовності особи до здійснення певних дій і вчинків, які передбачені законом і становлять його права й обов’язки (укладати угоди (угодоздатність); вступати в інші правовідносини в межах, установлених законом). Дієздатність є тим правовим інструментом, за допомогою якого громадянин перетворює свої права на реальні. Вона залежить від віку, фізичного стану особи (стану здоров’я), інших особистісних якостей людини, які з’являються в міру її розумового, фізичного, соціального розвитку.