Читать книгу «Теорія права і держави: Підручник.» онлайн.
• за галузевою приналежністю: інститути конституційного права - інститут громадянства, інститут виборчого права, інститут президентства та ін.; інститути цивільного права - інститут купівлі-продажу, інститут представництва, інститут спадкування, інститут відшкодування шкоди, інститут дарування та ін.; інститути сімейного права (суміжні з цивільним правом) - інститут спільної власності подружжя, інститут шлюбного договору та ін.; інститути кримінального права - інститут необхідної оборони, інститут крайньої необхідності, інститут співучасті, інститут затримки особи, що явно вчинила суспільно-небезпечне діяння, та ін.; інститути фінансового права - інститут податкового права; інститут неподаткових доходів бюджету; інститут доходів державних централізованих позабюджетних фондів; за функціональною роллю в правовому регулюванні (за функціями права): регулятивні (інститут міни); охоронні (інститут адміністративного нагляду); захисні (інститут відшкодування майнової шкоди); залежно від елементного складу: прості (галузеві) — прямо поєднують подібні норми права усередині якоїсь певної галузі права (інститут застави в цивільному праві); складні (комплексні, міжгалузеві) - складаються з сукупності відносно відособлених норм права різних галузей і спрямовані на регулювання певної групи (виду) взаємозалежних суспільних відносин (інститут власності становлять норми конституційної, цивільної, кримінальної та інших галузей права);
• за субординацією у правовому регулюванні: інститути матеріального права (інститут підряду); інститути процесуального права (інститут порушення кримінальної справи).
Інститути матеріального права слугують предметом захисту процесуального права. Проте не всі інститути процесуального права виникають у відповідь на виникнення інститутів матеріального права. Багато інститутів процесуального права існують незалежно від матеріального права. Так, цивільно-процесуальні відносини не залежать від наявності чи відсутності матеріальних відносин. Прикладом є порушення провадження у справі без попереднього рішення про те, існує чи ні суб’єктивне право, за захистом якого звертається до суду зацікавлена особа (наприклад, після закінчення строку позовної давності).
Міжгалузевий інститут права - міжгалузева підсистема, що є сукупністю відносно відособлених правових норм кількох галузей права, які регулюють певні групи (види) взаємозалежних суспільних відносин. Так, інститут власності складається з норм конституційної, цивільної, кримінальної та інших галузей права. Найбільші міжгалузеві інститути права знаходять втілення у відповідній комплексній галузі законодавства.
У рамках інституту виділяють субінститут права - сукупність норм права, що відображає деякі особливості регулювання конкретного виду суспільних відносин, які перебувають у межах складного інституту (інститут злочинів проти життя і здоров’я в кримінальному праві може бути поділений на два субінститута - проти життя і проти здоров’я).
Родинні інститути однієї і тієї ж галузі права утворюють підгалузі права. Підгалузь права - це підсистема однорідних предметно пов’язаних інститутів певної галузі права. Підгалузь права називають ще укрупненим інститутом. Так, державне управління здійснюється в різних сферах життєдіяльності суспільства: оборона, освіта, наука, культура, охорона здоров’я, будівництво та ін. Відповідно
до цих сфер регулювання утворюються укрупнені інститути (підгалузі) адміністративного права. Підгалузі існують у багатьох галузях права, хоч і не в кожній. Підгалузі цивільного права - право власності, зобов’язальне право, спадкове право, авторське право, сімейне право та ін. Підгалузі фінансового права - банківське право, податкове право, бюджетне право.
Виникнення підгалузі права зумовлене:
1) автономними особливостями предмета правового регулювання (наприклад, сімейні відносини);
2) поглибленням (деталізацією) традиційних внутрішньогалузевих відносин, їх диференціацією (наприклад, лісове, гірське, водне).
Формування нових спеціальних галузей права (космічне, комп’ютерне, інформаційне та ін.) супроводжується появою низки інститутів, а в деяких галузях права утворюються підгалузі права.
§ 6. Національне і міжнародне право як взаємопов'язані системи права
Національне (внутрішньодержавне) і міжнародне право є самостійними, але взаємопов’язаними системами права. Якщо національне право регулює відносини всередині країни, то за допомогою норм міжнародного права регулюються відносини між державами та іншими його суб’єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються колективним примусом. Як норми міжнародного права не мають безпосередньої дії в національному праві держав-учасниць міжнародного співтовариства, так і норми національного (внутрішньодержавного) права не застосовуються у міжнародно-правовій сфері.
Співвідношення національного і міжнародного права - це завжди відносини зв’язку і зворотних зв’язків, що утворюють у комплексі взаємодію самостійних систем.
Форми взаємодії національного і міжнародного права:
1) національне право служить своєрідним джерелом міжнародного права, оскільки норми останнього створюються в результаті угоди між його суб’єктами - суверенними державами, переважно з метою задоволення національних інтересів. Національне право визначає організацію і діяльність держави, її політику не тільки всередині країни, а й на міжнародній арені; через зовнішню політику і дипломатію затверджує правові норми і принципи, закріплені в моральній свідомості свого народу, вітчизняних нормативно-правових актах і тим впливає на міжнародне право. Необхідність об’єднати потенціал двох систем (національної і міжнародної) у справі досягнення та охорони вищих цінностей людської цивілізації вимагає від зовнішньополітичної діяльності кожної держави привносити в міжнародне право успіхи національного права, з урахуванням яких воно оновлюється. Норми національного права, що відображають національні звичаї, традиції і є об’єктивними закономірностями соціального буття, будучи трансформованими в норми міжнародного права, слугують джерелами міжнародного права, зокрема сприяють виникненню міжнародних звичаїв.
За структурою міжнародне право наближається до структури національної системи права (поділ на приватне і публічне, наявність галузей права - економічне, космічне, повітряне, морське, охорони довкілля, кримінальне право та ін.);
2) міжнародне право, його норми і принципи визначають ідейну і нормативну основу національного права. Загальнолюдські принципи і норми, що містяться в міжнародному праві, вимагають від національного права, законів країни бути їх хранителями. Норми права, перш ніж стати частиною національного права, перевіряються на відповідність загальнолюдським цінностям, що містяться в міжнародному праві. Конституції ряду держав закріплюють основні принципи і норми міжнародного права, створюють юридичні гарантії того, що ці принципи і норми будуть враховані державними органами і посадовими особами у внутрішньому житті країни.
У процесі укладення державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій), підписання міжнародних декларацій, вступу в міжнародні організації (вступ України до РЄ) національне право збагачується за рахунок міжнародного. Прикладом зв’язку між національним і міжнародним правом є фундаментальна засада міжнародного права pacta sunt servanta («договорів треба дотримуватися»). Застосування норм міжнародного права у внутрішньодержавній сфері зумовлене принципом сумлінного виконання міжнародних зобов’язань (bona fides), а також формулою статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів: «Учасниця не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання щодо невиконаного нею договору». За допомогою міжнародних договорів, угод відбувається уніфікація ряду галузей внутрішньодержавного права, тобто приведення до єдності правових норм, що діють у межах різних держав і державних утворень. Наприклад, держава за допомогою норм міжнародного права встановлює ширину територіального моря або стандарти охорони навколишнього середовища чи прав людини, тобто у такий спосіб реалізує і конкретизує норми міжнародного права. Норми внутрішньодержавного права нерідко коригуються при вступі держав у міжнародні і європейські організації. Так, при вступі України до Ради Європи поряд з ратифікацією Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як обов’язкова умова була висунута ратифікація протоколу до конвенції про скасування норми, що санкціонує страту.
Захист прав людини на внутрішньодержавному рівні менш ефективний, якщо внутрішнє право не відкрите нормам і принципам міжнародного права. У національному праві мають законодавчо закріплюватися дія норм міжнародного права та умови їх реалізації.
Принципи співвідношення національного і міжнародного права:
1) принцип пріоритету міжнародного права (міжнародних договорів) над національним - передбачає, що при їх розбіжності застосовуються норми міжнародного права (договору). Цей принцип приймається державами або в законодавчому порядку, або на практиці. Так, у США міжнародний договір, як і Конституцію й закони держави, що видані на її виконання, віднесено до вищих законів країни. У конституціях ряду країн (Німеччини, Греції, Болгарії, Іспанії, Киргизстану, РФ, Литви, Вірменії та ін.) визначено міжнародні договори як складову частину правової системи (або права, або законодавства). Пріоритет міжнародного права перед національним правом супроводжується відповідальністю держави за виконання міжнародно-правових норм і рішень;
2) принцип пріоритету національного права над міжнародним - передбачає, що при розбіжності норм міжнародного і національного права застосовуються норми національного права, оскільки міжнародне право розцінюється як поєднання міжнароднародно-правових норм різних держав. Вважається, що норми міжнародного права застосовуються у тому випадку, якщо вони не суперечать національному праву;
3) принцип дуалізму - передбачає взаємодію обох систем права (національного і міжнародного), оскільки ґрунтується на визнанні їх наявності.
Нині є діючим принцип пріоритету міжнародного права (договору) над національним, якщо його норми визнані державою в законодавчому порядку. Перевагою перед національними законами володіють ті міжнародні договори, котрі в установленому законом порядку ратифіковані й опубліковані.
Норми міжнародного права в національному праві реалізуються через такі системи:
1) система інкорпорації (прямий спосіб) - включення в національну систему права правил міжнародного договору в силу акта ратифікації або іншого виду прийняття договору та безпосереднє застосування норм міжнародного права державними органами, насамперед судами, а також посадовими особами та громадянами. Ця система характерна для РФ, США, Франції і Німеччини, оскільки на території цих держав норми міжнародного права мають пряму дію. Систему інкорпорації називають ще прямою трансформацією або включенням, а правила міжнародного договору - «самовиконуючими», тобто такими, що не потребують конкретизації з боку держави;
2) система трансформації (опосередкований спосіб) - спосіб вираження згоди держави на обов’язковість для неї міжнародного договору, коли на його основі видається національний (внутрішньодержавний) нормативний акт, який більш-менш відтворює зміст договору. Сама по собі норма міжнародного права не наділяє особу правами, тільки норми внутрішнього законодавства дають можливість особі здійснювати права й обов’язки, гарантовані державою у зв’язку з укладеною нею міжнародною угодою. Тобто, щоб набути застосування, норми і принципи відповідних міжнародних договорів імплементуються - утілюються в національне право. Ця система діє у Великій Британії та інших країнах загального права;
3) змішана система - поєднує і систему трансформації, і систему інкорпорації.
Зовсім не принципово, який спосіб введення норм міжнародного права у національне право (система трансформації чи система інкорпорації) взятий державою за основу. Головним є те, щоб міжнародно- правові норми знаходили висвітлення в правовій системі держави і мали пріоритет над її внутрішніми правовими нормами у разі колізії (зіткнення) з ними.