Читать книгу «Теорія права і держави: Підручник.» онлайн.

Ознаки правового прецеденту:

1) є актом волевиявлення правозастосовного органу (судового чи адміністративного);

2) має нормативний характер - містить нові норми або принципи права;

3) виникає за наявності прогалин у нормативно-правовому регулюванні в процесі вирішення конкретної юридичної справи;

4) набуває обов’язкового значення через поширення своєї дії на аналогічні справи в майбутньому, спираючись на справедливість однакового розгляду однакових випадків;

5) є письмовим актом, тобто таким, що має зовнішню форму вираження;

6) має юридичну силу, похідну від суб’єкта його творення;

7) забезпечується державою.

Види прецедентів за способами виникнення: нормативно-правові, правотлумачні (правороз’яснювальні), правозастосовні. Види прецедентів за суб'єктами правозастосовної нормотворчості: судові, адміністративні.

Адміністративний прецедент - рішення органу управління або посадової особи в конкретній адміністративній справі, обґрунтування якої стало правилом, яке застосовується при вирішенні аналогічних справ. Адміністративний прецедент відіграє чималу роль у правовому регулюванні управлінської діяльності держави, але сфера його застосування є вужчою, ніж у судового прецеденту. В Україні адміністративний прецедент офіційно не визнаний.

Судовий прецедент - рішення з конкретної справи, яке завдяки обґрунтуванню стає правилом, обов’язковим для всіх судів тієї самої або нижчої інстанції при розгляді аналогічних справ. Підставою застосування судового прецеденту є обґрунтування, що жодна зі всіх чинних правових норм не відповідає певному випадку.

Судовий прецедент є одним із провідних джерел права англо- американського типу (Велика Британія, США, Канада, Австралія й ін.). Види судових прецедентів в англійському праві:

1) обов'язкові - створюються виключно вищими судовими інстанціями: Палатою лордів, Судом корони, Апеляційним судом і Високим судом. Пижі суди таких прецедентів не створюють. Якщо факти, виявлені судом з розглянутої справи досить схожі, а також якщо попереднє рішення ухвалене вищим судом або (як виняток) судом рівної юрисдикції, суд зобов’язаний додержувати попереднього судового прецеденту;

2) перекопувальні - створюються рішеннями нижчих судових інстанцій; рішеннями, прийнятими судами загального права інших держав Британської співдружності; рішеннями, що ухвалені паралельними судовими інстанціями тощо - вони не мають такої частини, як ratio decidendi (частини рішення, в якому виражена норма або принцип права, тобто мотив), рішеннями судів Європейського Союзу.

Структура правового прецеденту:

• ratio decidenti (правова позиція) - висновки, в яких викладена суть позиції судді; на них ґрунтується рішення або вирок; в них визначається, наскільки факти з даної справи відповідають фактам попереднього прецеденту. На цю частину судового рішення орієнтуються судді тих правових систем, які утворилися на основі англійської системи;

• obiter dictum (попутно сказане) - докази й висновки, які не є обов’язковими для правової позиції суду й мають чинність перекопувального прецеденту, що не зв’язує суддю безумовно. Однак згодом судді можуть використати аргументи цієї частини судового рішення.

Англійське правило прецеденту має імперативний характер такого змісту: вирішувати так, як було вирішено раніше (це правило «stare decisis», що взяте з латинської фрази «stare decisis et non quieta movere», яка означає «дотримуватися прецедентів і не порушувати вже встановлене»). Відповідно до цього правила кожна судова інстанція зобов’язана додержувати прецедентів, вироблених вищим судом, а також створених нею самою (якщо це вища судова інстанція). Хоч формально суд пов’язаний судовим прецедентом вищого суду або суду тієї самої інстанції, однак у процесі вибору відповідного прецеденту суддя має можливість відкинути його в результаті тлумачення під приводом відмінності обставин даної справи від прецеденту.

В Україні судовий прецедент офіційно не визнаний як джерело (форма) права, але система судових прецедентів виробляється у процесі: 1) судового розгляду справ у касаційній інстанції (латентний прецедент у вигляді рішень Верховного Суду; керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду, що містять у собі певні правоположення нормативного характеру, які поширюються на невизначену кількість випадків і на персонально необмежене коло суб’єктів (правозастосовні і правороз’яснювальні прецеденти); 2) винесення рішень Конституційним Судом у конкретній справі, які містять офіційне тлумачення закону, у результаті чого не лише скасовуються окремі законодавчі положення, а й установлюються нові приписи нормативного характеру, що породжують юридичні наслідки загального значення (правороз’яснювальні прецеденти). Правові позиції Конституційного Суду викладаються в резолютивній частині його рішення і набувають характеру нормативності не нормативно-правового акта, а судового (конституційного) прецеденту завдяки своїй казуальності й процесуальному режиму провадження (крім внутрішньоорганізаційних рішень). Правороз’яснювальні прецеденти Конституційного Суду України можуть міститися й у мотивувальній частині його рішень про відповідність Конституції законів та інших правових актів, що визначені законом.

Настав час законодавчо закріпити за судами нормотворчу функцію - надати офіційної юридичної сили рішенням Конституційного Суду України, нормативним тлумаченням Пленуму Верховного Суду та Вищих спеціалізованих судів, а також рішенням судів загальної юрисдикції, що скасовують дію нормативних актів, тобто визнати судовий прецедент джерелом (формою) права в Україні.

Зростанню ролі судового прецеденту в Україні сприяють:

1) недосконалість законодавства (колізії, суперечності і прогалини в ньому);

2) відведення належного місця «третій владі» - судовій. Наділення судів України правом визнавати недійсними норми органів влади й управління та скасовувати їх свідчить про те, що суд перестав бути лише органом вирішення індивідуальних спорів, і його компетенція поширилася на нормотворення;

3) наявність конституційного контролю, здійснюваного Конституційним Судом (розробка принципових рішень, уточнення

положень закону таким чином, що народжуються нові норми, так звані «правоположення судової практики»). Адже жоден орган державної влади не має права ухвалювати нормативні й інші правові акти, що суперечать Конституції України у тлумаченні їх Конституційним Судом;

4) офіційне визнання прецедентів Європейського Суду з прав людини. Ухвалення Закону «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р., Першого протоколу і протоколів № 2,4, 7 і 11 до Конвенції» (17.08.1997) означає, що Україна визнала юрисдикцію Європейського Суду з прав людини з питань тлумачення і застосування цієї Конвенції. Відповідно до ст. 17 Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Європейського Суду з прав людини як джерело права. Так, ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України зобов’язує суд при вирішенні справ керуватися принципом верховенства права, пов’язуючи його, зокрема з необхідністю враховувати судову практику Європейського Суду з прав людини.

Варто пам’ятати, що прецедентне право Європейського Суду з прав людини обмежене рамками Конвенції про захист прав і основних свобод людини, засноване на інтерпретації її норм і використовується лише у зв’язку з їх реалізацією.

У країнах, де правовий прецедент визнаний джерелом (формою) права, він діє не лише за відсутності закону (для заповнення прогалин), а й паралельно з ним. Це означає, що конкретний суд і адміністративний орган виконують нормотворчі функції навіть за наявності відповідного закону.

§ 7. Релігійно-правовий текст

Релігійно-правовий текст (релігійно-правова норма) - акт-документ, який містить церковний канон або іншу релігійну норму, що переплетена з нормами моралі і права, санкціонована державою для надання їй загальнообов’язкового значення і забезпечена нею (Веди, Біблія, Тора, Коран, енцикліки Папи Римського).