Читать книгу «Теорія права і держави: Підручник.» онлайн.

Природні права людини

Норми об’єктивного права

Суб’єктивні юридичні права

Природні права людини (загальносоціальне право) перетворюються на суб’єктивні юридичні права (суб’єктивне юридичне право) після їх офіційного закріплення державою в загальнообов’язкових нормах права (об’єктивне юридичне право).

З погляду позитивістського праворозуміння об’єктивне право і позитивне право - тотожні поняття, оскільки і те й інше є законодавством, що діє в певній державі. Між тим, об’єктивне право близьке, але не адекватне позитивному праву. Якщо позитивне право (продукт волі законодавця) - це передусім система норм права, формально встановлених, закріплених і забезпечуваних державою у приписах чинного законодавства, то об’єктивне право - система норм права, що містяться в усіх чинних джерелах (формах) права, спрямованих на регулювання, охорону і захист суспільних відносин та забезпечуваних державою. Об’єктивне право і позитивне право поєднує те, що вони не залежать від конкретної особи і мають у своїй основі одне джерело - природжені права людини. Об’єктивним є дотримання природних невідчужуваних прав людини (безвідносно до того, чи закріплені вони в джерелах (формах) права).

§ 3. Поняття та ознаки об'єктивного права

Право - це система правових принципів і норм (правил поведінки), сформованих у суспільстві і визнаних його більшістю як справедлива міра свободи і рівності, закріплених (установлених чи санкціонованих) і забезпечуваних державою в якості регуляторів суспільних відносин з метою узгодження (компромісу) індивідуальних, соціально-групових і суспільних інтересів.

За своєю якістю і формою право створюється в результаті спільних зусиль громадянського суспільства (народу) і держави як специфічний регулятор суспільних відносин з метою підтримання соціальної стабільності, злагоди та порядку. Право є своєрідним ефективним накопичувачем пізнавального соціального досвіду, продуктом культурно-історичного життя суспільства, його нормативно- ціннісною системою. Поза суспільством, у природі, право не існує.

Ознаки права

Соціальні.

1. Втілює справедливу міру свободи і рівності, визнану більшістю населення і підтримувану активною меншістю. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, «відміряє» і оформлює саме свободу в людських взаєминах, свободу індивіда як у відносинах з іншим індивідом, так і з суспільством у цілому. Свобода завжди обмежена конкретними рамками (мірою), що не допускають антигромадських актів «користування свободою». Суспільство, забезпечуючи свободу особи, не може допустити анархії, беззаконня, обмеження прав і законних інтересів інших громадян. Тому в суспільстві має установлюватися міра свободи людини, достатня для її повного самовираження, і водночас перешкоджає будь-яким спробам особи використовувати надану їй свободу на шкоду суспільству, державі, співгромадянам. Право дає міру, а справедливість контролює її, припиняє втрату цієї міри, встановлює пропорційність між претензією і обов’язком, свободою і відповідальністю, злочином і покаранням, працею і винагородою {справедлива міра свободи і рівності).

Отже, у праві свобода, рівність і справедливість виявляються суміжними, оскільки справедливість реалізується в умовах свободи і рівності, а свобода передбачає рівність прав. У цьому полягає цінність права як системи норм, розрахованої на визнання народом.

2. Виступає регулятором суспільних відносин, що є його основним соціальним призначенням; впливає на свідомість і поведінку осіб; узгоджує індивідуальні, соціально-групові й суспільні інтереси.

Юридичні:

1. Нормативність - складається з правових норм і принципів як основних (базових) елементів її будови. За допомогою норм і принципів права в суспільне життя вноситься єдність - право виступає як загальний масштаб {регулятор) поведінки людей. Завдяки нормативності встановлюються межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного прогресу.

2. Системність - є системою погоджених, упорядкованих норм і принципів. Право - це не просто сукупність норм і принципів, а їх система, де всі елементи пов’язані і несуперечливі. Системність і ієрархічність будови привносяться у право законодавством.

3. Волевстановленість і погодженість воль (інтересів) — виражає волю владарюючих з урахуванням волі підвладних, тобто консенсуальні (погоджені) волі (інтереси). У праві виявляється і втілюється воля, змістом якої є інтерес, зумовлений потребами суспільства, його соціально- економічним розвитком. Створюється ілюзія, що право творить держава. Насправді право формується у суспільстві в процесі повторювання фактичних відносин, а держава, якщо вона демократична, конкретизує, впорядковує відносини конкуренції, погоджує потреби й інтереси різних соціальних груп з метою встановлення людської взаємодії і комунікації, злагоди та забезпечення соціальної цілісності і стабільності.

4. Загальність і загальнообов’язковість - встановлені правила поведінки є загальними і обов’язковими для кожного суб’єкта права, котрий вступає в типові суспільні відносини. Загальність виражається в тому, що норми права є офіційними і стосуються всіх тих, кому вони адресовані, без винятку. Загальнообов’язковість означає неухильне виконання норм права тими, на кого вони поширюються. Загальнообов’язковість, загальність надає праву те, що в праві виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин.

5. Формальна визначеність - право має переважно письмові форми зовнішнього існування. Цими формам и є нормативно-правові акти, прийняті державою (позитивне право); правові (судові та адміністративні) прецеденти (прецедентне право); правові звичаї {звичаєве право); нормативно- правові договори {договірне право); правові доктрини {доктринальне право); релігійно-правові тексти {канонічне право, мусульманське право та ін.). Вираження норм у приписах законів, інших нормативних актів - це основна ознака формальної визначеності права. Формальна визначеність виявляється й у тому, що в зазначених формах права чітко закріплюються права і обов’язки; юридичні поняття («злочин», «корупція» тощо); санкції, що застосовуються до правопорушників; заохочення, що спрямовані на стимулювання правової активності, та ін. Однак, крім офіційних форм вияву, що є показником формальної визначеності права, правом є основні, невідчужувані права людини безвідносно до того, чи закріплені вони у будь-якій формі чи ні {природне право). Деякі вчені вважають, що поза названими формами право може існувати у вигляді природних прав людини, правовідносин, правосвідомості.

6. Забезпеченість державою - створення спеціальних умов для практичного втілення правових норм, що розраховані переважно на добровільне виконання. Але далеко не всі норми права дотримуються і виконуються добровільно, через внутрішнє переконання. У такому разі держава застосовує примус, спираючись на самі норми, що стоять на сторожі їх порушення і мають здатність примушувати до виконання вимог, що в них містяться.

§ 4. Сутність права

Сутність права визначає його якісну своєрідність - розкриває внутрішню і зовнішню визначеність, систему необхідних властивостей, без яких право перестає бути тим, чим воно є.

Сутність права полягає в тому, що воно є: 1) владним нормативним регулятором суспільних відносин і поведінки людей, узгодження їхніх інтересів, примирення, подолання конфліктів шляхом компромісів; 2) виразником міри свободи і рівності в суспільстві відповідно до рівня його соціально-економічного розвитку (в ідеалі ця міра свободи і рівності має бути справедливою), що уможливлює досягнення компромісів.

Поняття права охоплює дві сторони, що виражають його сутність:

• регулятивну (упорядкувальну) - забезпечує порядок, соціальну стабільність, згладжує конфлікти на формальному рівні (існує поза часом і поза простором) (об'єктивна сторона);

• оцінно-орієнтувальну - забезпечує свободу, справедливість, рівність (існує в часі і просторі) (суб'єктивна сторона).

Ці сторони сутності права дають змогу забезпечити єдність суб’єктивного і об’єктивного права.

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово- антагоністичним, соціально-неоднорідним чи демократичним), з формального погляду, право виступає владним нормативним регулятором суспільних відносин. Головним призначенням права є забезпечення порядку в суспільстві з урахуванням інтересів різних соціальних прошарків і груп, попередження конфліктів або їх подолання, досягнення згоди і компромісу. Право не могло б виконувати регулятивної (впорядковувальної), охоронної і захисної функцій, якби йому об’єктивно, за природою, не була надана якість узгодження інтересів особи, груп, станів, класів, держав. Саме через здійснення впливу на потреби й інтереси, через забезпечення їх упорядкування шляхом дозволів, заборон, зобов’язань виявляється сутність права як регулятора суспільних відносин. Проте регулювання, формальне впорядкування суспільних відносин, забезпечення правового порядку, створення умов для безпеки і надійності існування людини - одна сторона сутності права.

Друга сторона сутності права - якість правового порядку. Право є складовою частиною оцінювального мислення, за допомогою якого люди та їх об’єднання самовизначаються в суспільстві, орієнтуються в конкретних ситуаціях, адаптуються до них чи, навпаки, намагаються їх змінити. Еталонами оцінювального мислення є міра свободи, рівності, забезпечення справедливості як вищої мети. Будь-яка правова норма стає оцінкою типової повторюваної ситуації, зумовленої свідомою і вольовою поведінкою людей: чи відповідає ця ситуація свободі, справедливості, рівності. Оцінка передбачає вибір: якщо відповідає - значить, дістає підтримку і визнання в соціальній групі, суспільстві, оскільки сприяє встановленню компромісу, а отже, й правового порядку, через які забезпечуються право і свобода. Ось чому друга сторона сутності права перебуває у сфері оцінювального мислення: встановлюється, наскільки в норми логічно перетворюються загальні абстрактні оцінки конкретних ситуацій, мірилом яких є свобода, справедливість, рівність. Водночас у нормах, як регуляторах суспільних відносин, свобода, рівність виражаються тією мірою, якою їх здійснення можливе за допомогою різних юридичних засобів відповідно до справедливості.

Право не слід розглядати як певне стабільне утворення, воно змінюється разом із суспільством, що трансформується, воно залежить від його етнокультурних особливостей, відображає існуючі в ньому зв’язки і тенденції. Оскільки справедливість - конкретно- історична категорія, то її вияв у свободі був різним у давні, середньовічні, нові й новітні періоди історії. Не завжди, не в усі історичні часи була рівність у свободі, єдина для всіх міра свободи. Так, за феодалізму міра свободи і рівності була однією для пана, іншою - для кріпака (несвобода, відсутність рівності - формальної і фактичної, тобто несправедливість). За суттю кріпосне право - це вияв через закон свободи пана. Будь-яке право втілює в собі елемент свободи, міру свободи, але ця свобода може бути виражена в законі однобічно, мати характер привілеїв у однієї особи, переваг однієї соціальної групи над іншою. У такому випадку через систему правових норм, закріплених державою у нормативно-правових актах, розкривається воля панівного класу, свавілля панів і несвобода селян. Кріпаки тут віднесені не до суб’єктів, а до об’єктів права. До них у законодавчих актах того часу не застосовувався принцип правової рівності, ось чому ці акти не відповідали праву, оскільки право заперечує будь-який прояв свавільної та егоїстичної влади над людиною. Право не може існувати в суспільстві рабів.