Читать книгу «Теорія права і держави: Підручник.» онлайн.

• Контрольно-наглядова - діяльність, що полягає у виконанні юридично значущих дій щодо спостереження (перевірки) за додержанням підконтрольними суб’єктами правових норм і припинення правопорушень відповідними організаційно-правовими засобами. Контрольні структури України: Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд, Уповноважений з прав людини, Рахункова палата законодавчого органу, прокуратура, аудиторські структури Центрального банку України, податкова адміністрація та ін. Контрольну діяльність здійснюють органи законодавчої, виконавчої і судової влади - у різному обсязі, з різних питань і сфер правового регулювання. Результатом контрольної діяльності є контрольно-правовий акт (рішення- констатація, рішення-попередження, рішення-санкція).

Види організаційних форм діяльності органів державні організаційно-регламентаційна розробка наукових рекомендацій; підготовка проектів документів; організація виборів; підбір і розміщення кадрів та інша поточна робота із забезпечення діяльності органів держави; організаційно-господарська - організація бухгалтерського обліку, статистики, постачання та інша оперативно-технічна і господарська робота; організаційно-контролююча - організація недержавного контролю в різних сферах суспільних відносин як об’єктах діяльності держави; організаційно-ідеологічна (інформаційна) - організація інформування про нормативні акти, їх роз’яснення, формування суспільної думки та проведення іншої пропагандистської роботи.

Основні методи здійснення функцій держави в межах правових формі керівництво - здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів відповідно до їх компетенції; інформування - оповіщення через засоби масової інформації про рішення, прийняті органами держави, з метою формування суспільної думки; переконання - роз’яснення доцільності і необхідності певної діяльності або дій для набуття суб’єктами суспільних відносин впевненості в тому, що така діяльність чи дії відповідають загальним інтересам; заохочення - стимулювання діяльності громадян через наділення суб’єктивними правами, пільгами тощо; рекомендації - при наданні свободи вибору дій орієнтування громадян на бажаний, рекомендований варіант поведінки; примус - законне обмеження свободи вибору поведінки шляхом силового тиску (застосовується у разі правопорушень).

Основні методи здійснення функцій держави в межах організаційних форм: програмування; дослідження; прогнозування; оперативний аналіз та ін.

Розділ 7. ФОРМА ДЕРЖАВИ

§ 1. Форма держави, її поняття, структура

Форма держави - це система форм інституційної, територіальної і політичної організації та здійснення державної влади в країні.

Структура форми держави - стійка єдність і взаємний зв’язок складових елементів: форма державного правління, форма державно-територіального устрою, форма дерлсавного (політичного) режиму.

Форма державного правління - спосіб інституційної організації вищої влади в державі, її поділ між вищими органами (по горизонталі) та їх правове становище (глава держави, парламент, уряд). Ознаки: 1) виражає порядок формування вищих органів державної влади, їх структуру і межі здійснення; 2) характеризує зміст принципу поділу влади між вищими органами; 3) встановлює компетенцію вищих органів державної влади та характер взаємодії з іншими органами влади центрального і місцевого значення та інститутами громадянського суспільства.

Форма державно-територіального устрою - спосіб територіальної організації влади в державі (по горизонталі) і співвідношення влади між територіальними частинами, на які вона поділена, і державою в цілому. Ознаки: 1) виражає порядок поділу держави на окремі територіальні частини за певними принципами; 2) характеризує зміст організаційно-управлінської діяльності в цих частинах; 3) встановлює вертикаль взаємодії між центральними, регіональними і місцевими органами влади.

Форма державного (політичного) режиму - спосіб політичної організації державної влади, виражений через сукупність засобів і методів, що використовуються у взаємовідносинах держави й особи. Ознаки: 1) виражає відповідність порядку взаємодії держави і суспільства, держави й особи принципам верховенства права та народного суверенітету; 2) характеризує стан співвідношення правових та організаційних засобів здійснення державної влади; 3) встановлює сукупність методів підтримання законності і правопорядку в державі.

§ 2. Монархія і республіка як основні форми державного правління

У сучасних державах поширені дві форми правління: монархія і республіка. Монархія (від грец. monacrhia) - форма державного правління, за якої державна влада фактично чи номінально зосереджена в руках однієї особи - монарха, зазвичай передається разом з титулом у спадок, не делегується йому народом.

Абсолютна (необмежена) монархія характеризується тим, що монарх не обмежений конституцією, здійснює законодавчу діяльність, керує урядом, який формує сам, контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках. Абсолютна монархія характерна для рабовласницьких та феодальних держав; нині до неї близькі Бахрейн, Катар, Султанат Оман, Саудівська Аравія, Свазіленд.

Дуалістична (подвійна) монархія визначається юридичним і фактичним розділенням влади між урядом, що формується монархом (або призначеним ним прем’єр-міністром) і парламентом. Монарх уже не має законодавчої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право абсолютного вето стосовно законів, які видаються парламентом, і право розпуску парламенту.

Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму до капіталізму, є формою примирення інтересів феодалів (їх переважно виражає монарх) та інтересів буржуазії (їх представляє парламент): кайзерівська Німеччина в 1871-1918 р. та ін. Нині її окремі риси виявляються в таких країнах, як Бутан, Йорданія, Кувейт, Марокко, Тонга.

Парламентська (обмежена) монархія виділяється тим, що: влада монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах діяльності обмежена, символічна. Монарх формально зберігає статус глави держави - винятково з представницькими повноваженнями. Він лише підписує законодавчі акти, прийняті парламентом. Виконавча влада здійснюється урядом, що формується парламентом і відповідає перед ним. Фактичним главою держави (прем’єр-міністром) стає лідер партії, яка має найбільшу кількість депутатських місць у парламенті.

Парламентськими є сучасні монархії, що ґрунтуються на принципі парламентаризму: Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Малайзія, Нідерланди, Норвегія, Таїланд, Швеція, Японія та ін.

Існують нетипові виборні монархії (одноосібні чи колективні), де глава держави обирається, як у республіках. Так, у Малайзії монарх є ротаційним: він обирається через кожні п’ять років Радою правителів штатів (спадкових султанів) із власного складу по черзі. Оскільки спадкові султани є в дев’яти з тринадцяти штатів (у чотирьох штатах правителі не є спадковими), то лише вони беруть участь у виборах та з-поміж них обирається глава держави. В Об’єднаних Арабських Еміратах державу очолює колективний орган - Рада семи емірів, яка раз на п’ять років обирає голову - монарха найбільшого емірату Абу-Дабі (його інколи називають президентом).

Республіка {лат. respublica) - форма державного правління, за якої вища державна влада здійснюється кількома відносно відособленими галузями влади (президентом, парламентом, урядом), кожна з яких діє від імені і за дорученням народу - співтовариства рівноправних громадян.

Парламентська республіка визначається тим, що верховна влада належить парламенту, який обирається населенням країни. Уряд формується парламентом, підзвітний і підконтрольний йому (діє принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом); залишається при владі доти, доки має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відображає реальну розстановку сил у парламенті, що дає змогу уряду впливати на прийняття парламентських рішень. Пост прем’єр-міністра, як правило, автоматично посідає лідер партії (партійної коаліції), яка перемогла на виборах. Існує парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний характер - недовіра одному членові кабінету спричиняє відставку всього уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту і призначення нових виборів. Президент - глава держави, але не глава уряду; не керманич, а символ єдності нації. Повноважень у президента менше, ніж у прем’єр-міністра, який є главою уряду. Його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, окрім суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на парламентській основі[12].

Президент у парламентських республіках обирається парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, Німеччина, Чехія, Угорщина, Ефіопія).

Парламентська республіка можлива за наявності усталеної багатопартійності і високої політико-правової свідомості виборців.

Президентська республіка характеризується такими ознаками: президент зазвичай обирається незалежно від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження глави держави і глави уряду, який формує особисто або з подальшими схваленням верхньої палати парламенту. В руках парламенту зосереджена законодавча влада. Уряд, як правило, слабко впливає на парламент, не залежить від нього (парламент не може проголосити недовіру уряду або достроково припинити його повноваження), несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом (можливий парламентський контроль). Посада прем’єр-міністра або відсутня, або відіграє допоміжну, координаційну, роль (так званий «адміністративний» прем’єр - Аргентина, Бразилія). Президент уособлює всю виконавчу владу (здійснює активну виконавчу політику, застосовує право на видання виконавчих актів, ініціює створення законів, застосовує право вето на прийняття законів, різноманітні засоби впливу на законодавчу владу). Повноваження президента дають йому змогу контролювати діяльність парламенту (право його розпуску, право вето та ін.), що не виключає можливості перемінної зміни його домінування домінуванням парламенту. Гарантією від узурпації влади президентом слугують розвинені інститути громадянського суспільства; судова система; стабільна партійна система. При виконанні своїх повноважень президент спирається на власну партію та фінансово-промислові кола, що фінансово підтримали його передвиборчу програму. Президентом у цих державах стає зазвичай лідер партії, котра перемогла на президентських виборах, з-поміж членів якої здебільшого й формується уряд.

Президент у президентських республіках обирається позапарламентським способом - прямими виборами населення (Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак) або непрямими виборами, тобто колегією виборників, обраних виборцями (США).

Змішана форма правління має таку особливість: парламент і президент здійснюють контроль за діяльністю уряду (подвійний контроль). У парламентсько-президентській республіці (Польща, Франція) повноважень у президента менше, ніж у парламенту, а в президентсько-парламентській - навпаки. Але і в тій, і в іншій глава держави (президент) є верховним головнокомандувачем (як у президентській республіці), іноді може розпустити парламент. У президентсько-парламентських республіках свої повноваження президент здійснює безпосередньо, призначає прем’єр-міністра, як правило, з-поміж лідерів найвпливовіших партійних політичних фракцій у парламенті, а також членів уряду за згодою парламенту. У парламентсько-президентських республіках президент здійснює повноваження через уряд; прем’єр-міністр призначається парламентом за поданням президента; за рекомендацією глави уряду президент призначає інших членів уряду. Влада президента обмежена тим, що:

1) він не володіє всією повнотою виконавчої влади, тобто, як правило, не є главою уряду; 2) сам уряд фактично формується залежно від співвідношення партійних фракцій у парламенті, спирається на парламентську більшість; 3) уряд відповідальний не перед президентом, а перед парламентом. У змішаній формі правління немає посади віце-прем’єра (як у парламентській республіці). Президент обирається позапарламентським способом.

Різновиди змішаної форми правління: парламентсько-президентська (Австрія, Ірландія, Ісландія, Хорватія, Фінляндія тощо), президентсько-парламентська (Білорусь, Казахстан, Південна Корея, Росія та ін.), напівпрезидентсько-напівпарламентська (Вірменія, Франція), напівпарламентсько-напівпрезидентська (Литва, Македонія, Польща, Португалія, Румунія).

З трьох республіканських моделей найбільш прийнятною для України є парламентсько-президентська, де президент як одноосібний державний орган не дублює функції інших органів влади (уряду, парламенту), а координує, погоджує, консолідує, врівноважує їх діяльність, спрямовує на виконання Конституції, засад внутрішньої і зовнішньої політики, визначених парламентом.

Існують нетипові республіки - з довічним президентством (Індонезія, Корейська народно-демократична республіка, Уганда); без офіційного глави держави-президента (Китай, Куба, колишній СРСР); з урядом, який формується парламентом, але не відповідає перед ним («директоріальна» республіка у Швейцарії). В РФ виникла така тенденція: президент, строк перебування якого закінчується, вносить кандидатуру наступного президента для обрання народом.

[12] На підставі подібності парламентської монархії і парламентської республіки деякі вчені (С. К. Бостан) пропонують називати їх парламентськими поліархіями і розрізняти за процедурою обрання чи наслідування глави держави: парламентські поліархії з обраним главою держави (Греція, Італія, Індія, Німеччина, Пакистан, Чехія та ін.) і парламентські поліархії зі спадковим главою держави (Великобританія, Бельгія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.). Окремо виділяється президентська поліархія (президентська республіка).