Читать книгу «Теорія права і держави: Підручник.» онлайн.
Типологія держави - це теорія (вчення) про її типи. Тип держави - сукупність держав, що мають загальні риси, які виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі подібних економічних (виробничих) відносин, однаковому поєднані загальносоціальної і вузькокласової сторони їх сутності, близькому рівні культурно-духовного розвитку та науково-технічного прогресу.
Існують два підходи до типології держав: формаційний (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін) і цивілізаційний (М. Єллінек, Г. Кельзен, М. Коркунов, Г. Гелбрейт, А. Тойнбі, С. Хартингтон).
Формаційний підхід ґрунтується на вченні про зміну суспільно- економічних формацій (їх базис - тип виробничих відносин), кожній з яких відповідає свій історичний тип держави. Формація - це історичний тип суспільства, що має певний спосіб виробництва, панівну форму власності, класову структуру. Перехід від однієї суспільно- економічної формації до іншої відбувається в результаті зміни віджилих типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. За такого підходу держава набуває суто класової визначеності, виступає як диктатура економічно панівного класу.
Виділено такі історичні типи держав: 1) експлуататорські: рабовласницька (рабовласницький спосіб виробництва; наявність класів рабів і рабовласників; диктатура останніх); феодальна (велика власність феодалів на землю і натуральне господарство залежних від феодалів селян; наявність класів кріпаків і феодалів; диктатура останніх); буржуазна (капіталістичний спосіб виробництва, що ґрунтується на свободі приватної власності на знаряддя і засоби виробництва та експлуатації найманої робочої сили; наявність класу робітників і буржуазії; політичне панування останньої); 2) неексплуататорські: соціалістична держава (спільна соціалістична власність і планове господарство; поділ населення на робітників, селян та інтелігенцію; диктатура пролетаріату). Вважалося, що в найближчій історичній перспективі соціалістична держава має перерости в суспільне комуністичне самоврядування.
Переваги формаційного підходу: 1) акцентування уваги на істотній ролі економічних відносин у формуванні держав і зміні їх типів; 2) підкреслення класової сутності держави (інтереси якого класу виражає); 3) розгляд розвитку держав у поетапності і природності історичного характеру. Вади формаційного підходу: 1) переоцінка класово-економічного чинника, що не завжди має і може мати вирішальне значення у процесі утворення держави, поступаючись провідній ролі інших чинників; 2) залишення поза полем зору величезного шару культурно-ціннісних ідей і уявлень, що не можуть бути охарактеризовані як класові; 3) розгляд соціалістичної держави як антикапіталістичної і заперечення її наступності; 4) невиправдане вихваляння соціалістичної держави як вищого й останнього історичного типу; 5) породження міфу про суспільство комуністичного самоврядування.
Орієнтований на перебільшене (у найбільш істотних рисах) уявлення про історичні типи держав, формаційний підхід не враховує проблем, які не вкладаються у звичайні рамки класового, формаційного аналізу. Так, раби ніде в давніх суспільствах не були основною виробничою силою, класичний феодалізм існував тільки в деяких країнах Європи, а класичний капіталізм був реальністю переважно в Англії і Німеччині. Класово-формаційний підхід може бути використаний за типології держав світу до другої половини XIX ст.
Цивілізаційний підхід застосовує поняття «цивілізація» (від лат. civilis) - тип культури як основу типології держав. Під «цивілізацією» розуміють відносно замкнуте і локальне становище суспільства, що характеризується спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак (А. Тойнбі налічує 21 цивілізацію: єгипетська, китайська, західна, православна, індуїстська та ін.).
Переваги цивілізаційного підходу: 1) розкриває сутність будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність панівних у певний період уявлень кожної особи про характер суспільного життя, про цінності і мету її власної діяльності; 2) розглядає державу як найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства, спрямованого на обмеження і виключення навіть легалізованого насильства стосовно особи; 3) затверджує залежність типів держав від розмаїтості національних культур, світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації. Вади цивілізаційного підходу: 1) недооцінює економічний чинник, відводить йому другорядне місце в розвитку цивілізацій; 2) ігнорує вплив соціальної диференціації суспільства, класових суперечностей на цивілізаційні процеси; 3) зводить в абсолют культурний елемент, кваліфікує його як «душу, кров, лімфу, сутність цивілізації» (А. Тойнбі).
Прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на первинні і вторинні.
Первинні - Давній Єгипет, Персія, Шумер, Вавилон, Бірма та ін., що характеризуються командно-адміністративною організацією державної влади. Держава (влада), перебуваючи в поєднанні з культурно-релігійним комплексом, забезпечує як політичний, так і соціально-економічний розвиток суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися тільки ті, котрі змогли послідовно розвинути духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).
Вторинні - держави Західної Європи, Східної Європи, Північної Америки та ін. - виникли на основі відмінностей, що первісно означилися між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і всепроникною силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація з найдавніших часів тяжіє до ринково-власницького укладу, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвинули цю спрямованість європейських держав.
Окрім того, розрізняють цивілізації доіндустріальні, індустріальні і постіндустріальні; східні, західні, змішані; давні, середньовічні, сучасні.
З позицій загальнолюдських цінностей, що стали домінуючими у другій половині XX ст., привабливим видається цивілізаційний підхід, особливо до типології сучасних держав, які неможливо підвести під формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від колишньої оцінки цивілізації тільки як культурної спільності і базується на визнанні її комплексного характеру: культура, економіка, політика та ін.) виявляється значно ширшою і багатшою за формаційного підходу. Вона дає змогу пізнавати минуле через усі форми діяльності людини - економіко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну й інші - в усьому розмаїтті суспільних зв’язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого і сьогодення ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособлений індивідуум; розрізняє не тільки протистояння класів і соціальних груп, а й ураховує сферу їх взаємодії на ґрунті загальнолюдських цінностей. Проте на основі цивілізаційного підходу ще не побудована чітка типологія держав.
§ 7. Сутність держави
Сутність держави - це внутрішній зміст її діяльності, що виражає єдність (спільність, солідарність) загальносоціальних і вузько- класових (соціально-групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, поряд з вирішенням вузькокласових завдань, виконує і загальносоціальні завдання («загальні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. До загальносоціальних завдань належить забезпечення засобами транспорту і зв’язку, будівництво доріг, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю тощо.
З моменту виникнення держави визначилися дві сторони її сутності:
• класова - захист інтересів економічно панівного класу, здійснення організованого примусу;
• загальносоціальна - захист інтересів усього суспільства, забезпечення суспільного блага, підтримка порядку, виконання інших загальносоціальних справ.
У процесі історичного розвитку держава і її сутність зазнали змін. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці організованого примусу, захисту інтересів економічно панівного класу. В СРСР у 30-50-х роках XX ст. офіційна доктрина також спиралася на розуміння держави як апарату класового панування. Із середини XIX ст. в деяких цивілізованих державах Заходу у зв’язку з розвитком громадянського суспільства зменшується частка класового (соціально-групового) змісту сутності держави, соціальні суперечності втрачають антагоністичний характер, усе більшого значення набуває її загально соціальна сторона - завдання забезпечення суспільного блага, прав і свобод особи. У наші дні вона відіграє істотну роль у посткапіталістичних державах, де не стало чітко виражених класів, ліквідовано відчуження населення від засобів виробництва і результатів своєї праці, а також політичної, державної влади.
Так, Канада, Німеччина, Швеція, Швейцарія ілюструють збільшення обсягу соціальних справ, які виконує держава. Такий процес, хоч і повільно, відбувається і в постсоціалістичних державах, до яких належить і Україна.
Зміст діяльності держави набув нових якостей: 1) держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не насильством і придушенням, а за допомогою досягнення суспільного компромісу, терпимості, злагоди, створення умов для розвитку громадянського суспільства; 2) держава у своїй діяльності широко використовує такі загальнодемократичні ідеї й інститути, як пріоритет природних невідчужуваних. прав людини, поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність, дотримання прав меншості та ін.; 3) держава визнає рівність усіх форм власності, стабілізує економічне життя суспільства, забезпечує економічну свободу громадян і їх об’єднань; застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності всіх громадян, включаючи й тих, хто з об’єктивних обставин не може забезпечити своє існування власною працею; 4) на міжнародній арені держава проводить політику, що вимагає взаємних поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами, їх зближення (світова інтеграція).
Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність цієї держави не позбавлена класових інтересів - це виражається хоча б у тому, що соціальні групи ведуть боротьбу за політичну владу та її утримання. Проте класова сторона не настільки виражена, як в експлуататорських державах - рабовласницьких, феодальних, буржуазних - через втрату антагоністичного характеру класових суперечностей, подолання їх не примусом, а шляхом досягнення консенсусу.
§ 8. Функції держави
Функції держави - основні напрями її діяльності, що зумовлені її цілями і завданнями та конкретизують її сутність. Відображають динамічну сторону державного буття, виявляються у функціях органів держави - основних напрямах (видах) їх діяльності у межах законодавчо встановленої компетенції. Компетенцією органів держави є сукупність їх прав і обов’язків (повноважень), спрямованих на досягнення мети і вирішення завдань. Не варто ототожнювати функції держави з функціями її органів, хоч вони й тісно пов’язані.
Кожна функція держави зумовлена її сутністю, соціальним призначенням; характеризується комплексністю, внутрішньою єдністю, системними цілеспрямованими зв’язками між видами діяльності держави; відзначається відомою самостійністю, однорідністю, повторюваністю.
Функції держави за територіальною ознакою («у просторі») можуть бути внутрішніми - забезпечують її внутрішню політику і зовнішніми - забезпечують зовнішню політику.
Внутрішні функції держави за сферами суспільних відносин (об'єктами діяльності):
1) політична - вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;
2) економічна - вироблення та координація стратегічних напрямків розвитку економіки країни в оптимальному режимі; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності; створення умов для свободи підприємницької діяльності; недопущення монополізму і нечесної конкуренції в економічних відносинах; прогнозування розвитку економіки. При цьому втручання держави в економіку має певні межі;
3) соціальна-гарантування соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їхніх прав на працю, достатній життєвий рівень; зняття і пом’якшення соціальних суперечностей за допомогою гуманної і справедливої соціальної політики;