«Теорія права і держави: Підручник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вина - це психічне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння та його негативних наслідків, виражене у формі умислу чи необережності. Умисел може бути: прямий - усвідомлення особою протиправної своєї поведінки, передбачення настання її шкідливих чи небезпечних наслідків та бажання їх настання (крадіжка чужого майна); непрямий - усвідомлення протиправної своєї поведінки, але байдуже ставлення до настання можливих негативних наслідків (заподіяння непередбаченої шкоди здоров’ю особи під час протиправного заволодіння її майном). Необережність - протиправна самовпевненість (самонадіяність) - усвідомлення протиправності свого діяння і легковажний розрахунок на можливість відвернення негативних наслідків; протиправна недбалість - усвідомлення протиправної своєї поведінки і небажання настання негативних наслідків, що у зв’язку з професіоналізмом і посадовим положенням можна і слід було передбачити. Якщо у складі правопорушення відсутня його суб’єктивна сторона (вина у формі умислу чи необережності), то діяння не може вважатися протиправним, усвідомленим і вольовим. Воно є випадковим, казусним, невинним, бо має лише зовнішні ознаки правопорушення. А невинне діяння не тягне юридичну відповідальність.

Мотив- система чинників, що вплинули на формування бажання вчинити правопорушення (убивство з корисливих і хуліганських мотивів, ревнощів, помсти); мета- моделювання бажаного шкідливого результату і спрямованість на його досягнення (убивство з метою приховання іншого злочину). Мотив і мета враховуються при кваліфікації правопорушення, при визначенні міри покарання у разі, якщо цього прямо вимагає норма права.

4. Об’єктивна сторона правопорушення - сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону правопорушення. Основні ознаки об’єктивної сторони правопорушення: 1) наявність протиправного діяння (дії чи бездіяльності), де дія є активною поведінкою особи, котра усвідомлює свої вчинки і здатна керувати ними, а бездіяльність - пасивна поведінка особи, що виражається у невиконанні тих дій, які вона повинна була і могла здійснити в конкретній ситуації; 2) результат діяння, його суспільно небезпечні або шкідливі наслідки; 3) причинно-наслідковий зв’язок між діянням і шкідливим результатом.

Факультативними ознаками об’єктивної сторони правопорушення є спосіб і обставини вчинення правопорушення, місце і час тощо, які враховуються при кваліфікації діяння (визначенні ступеня суспільної шкоди) у випадках, передбачених нормою права.

Відсутність хоча б одного з елементів означає відсутність підстави для притягнення суб’єкта правопорушення до юридичної відповідальності.

§ 7. Причини правопорушень. Правопорушність

Причини правопорушень - об’єктивні і суб’єктивні чинники, що впливають на особу, спонукаючи її до вчинення правопорушення.

Основні види чинників правопорушень (залежно від свідомості особи):

1) чинники суб’єктивного характеру - обставини, що залежать від особи: низький рівень правосвідомості і правової культури, правовий нігілізм, омани в оцінній орієнтації особи в умовах розвитку ринкових відносин (наприклад, неповага до права і закону; незнання приписів закону; негативний вплив на свідомість інформації про криміналізацію економіки);

2) чинники об’єктивного характеру - обставини, що не залежать від особи: конкретні суперечності в суспільстві, прояв суспільної кризи, хиткість соціального становища, безробіття, розбіжності рівня розвитку продуктивних сил і потреб суспільства, розрив між багатими і бідними шарами населення;

3) чинники об’єктивно-суб’єктивного характеру — обставини, що лише певною мірою залежать від особи: недоліки в нормотворчості і правозастосуванні: суперечності нормативно-правових актів, прогалини в законодавстві, зловживання владою, слабка діяльність правоохоронних органів (наприклад, однакове ставлення до всіх видів власності обов’язково вимагає вживання однакових заходів щодо їх захисту) та ін.

Причини правопорушень за змістом (відповідно до сфер життя суспільства): економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, юридичні.

Основні теорії причин правопорушень і шляхів їх подолання: теологічна - вбачає причину неправомірної поведінки людини в перемозі в її душі диявола, який веде боротьбу з Богом, а шляхами подолання правопорушень вважає релігійне виховання і покаяння в порушенні Божої заповіді; метафізична - шукає причину правопорушень у надприродних силах (Світовій волі), що перетворюють людину на тварину, а шляхів до усунення правопорушень не передбачає, припускає лише намагання зменшити прояви зла; антропологічна - вбачає у психофізіологічних властивостях людини (спадковість, душевна хвороба., психічні аномалії) причини правопорушень і пропонує долати їх лікуванням, принаймні - ізоляцією правопорушників від суспільства; соціологічна - пояснює причини правопорушень різноманітними суспільними явищами (бідність, майнова нерівність, несправедливість державних установ тощо) і радить їх мінімізувати чи запобігти їм за допомогою цілеспрямованих державних заходів соціального характеру, виваженої соціальної політики.

У сучасній юридичній науці причини правопорушень мають кримінологічне пояснення. Так, кримінологічні теорії злочинності поділяються залежно від визнання провідних причин на соціологічні (умови життя людини) та антропологічні (біологічні, біопсихологічні) (природа людини).

Однією з характеристик суспільства є правопорушність. Якщо правопорушення - соціально значущий акт індивідуальної поведінки, що містить, крім суспільних моментів, біологічні, фізіологічні, психологічні характеристики, то правопорушність - соціальне явище, яке є системою (сукупністю) конкретних правопорушень. Це один із видів соціальних відхилень.

Правопорушність виступає як неминучий наслідок соціального розвитку, пов’язаного з ним прогресу чи регресу виробництва і зумовленого ними неузгодження соціального статусу індивіда. Суперечності між потребами і соціальними засобами їх задоволення, так само як і неузгодження статусу індивіда (освітнього, культурного), неминучі. Невідповідність (неузгодження) соціального статусу індивіда зумовлює замах на існуючий суспільний порядок (наприклад, політичний діяч зловживає владою, щоб «зрівняти» своє економічне становище з роллю в партії або державі; особи найманої праці використовують нелегальні можливості, коли продаж власної робочої сили не дає їм змоги задовольнити свої потреби, сформовані суспільством).

Одним з видів правопорушень є злочин, а правопорушності - злочинність. Злочинність - це історично минуще, мінливе, соціальне і кримінально-правове явище, що є сукупністю усіх злочинів, вчинених у країні або регіоні за відповідний період.

Суспільство, побудоване на товарно-ринкових відносинах, може утримувати правопорушність (зокрема злочинність) у статичній рівновазі, але не здатне викорінити. Одним із найдієвіших способів утримання правопорушності в необхідних межах є юридична відповідальність.

Розділ 23. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

§ 1. Поняття та ознаки юридичної відповідальності, її відмінність від інших видів державного примусу

Юридична відповідальність - передбачені законом вид і міра обов’язку правопорушника потерпати від примусового державновладного позбавлення благ психологічного, організаційного або майнового характеру у правовідносинах, що виникають між ним і державою із факту правопорушення.

Ознаки юридичної відповідальності:

1) виникає із факту правопорушення як результату недодержання фізичними або юридичними особами встановлених законом заборон, невиконання ними визначених законом зобов’язань, завдання шкоди охоронюваним державою правам, свободам та законним інтересам суб’єктів (учасників) суспільних відносин і має характер охоронно-захисних правовідносин між державою в особі її спеціальних компетентних органів і правопорушником;

2) виражається в обов’язку особи зазнавати конкретних виду і міри позбавлення благ психічного (попередження, оголошення зауваження чи догани), організаційного (позбавлення волі на певний строк чи довічно, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися визначеною діяльністю, адміністративний арешт та ін.) і майнового (конфіскація майна, штраф, пеня) характеру за свою вину, тобто нести кару, яка є новим, додатковим, юридичним обов’язком, котрий не існував до правопорушення;

3) настає лише за вчинені правопорушення або такі, що вчиняються, при встановленні складу правопорушення, тобто є результатом винного протисуспільного діяння. Це вимога, обов’язкова при покладанні кримінальної або адміністративної відповідальності;

4) здійснюється компетентнім органом у суворій відповідності закону, а саме - до санкцій норм права, якими встановлюються вид і міра позбавлення благ. У цивільно-правових деліктах конкретні санкції можуть міститися не в юридичних нормах, а в цивільно-правових угодах;

5) реалізується у відповідних процесуальних формах у процесі правозастосовної діяльності з дотриманням певного процедурно-процесуального порядку і форм, установлених законом. Поза процесуальною формою юридична відповідальність неможлива. Порядок залучення до юридичної відповідальності визначається нормами процесуального права: породжувані нормами процесуальні правовідносини слугують формою відносин юридичної відповідальності.

Застосування державного примусу передбачають правовідносини відповідальності, які виникають між державою і правопорушником у зв’язку з кримінальним і адміністративним правопорушенням. А правовідносини відповідальності, які виникають між учасниками (колективними й індивідуальними) цивільно-правових угод, можуть завершитись добровільним виконанням обов’язків - відшкодуванням шкоди за згодою сторін. Не потребують державного примусу і правовідносини, що виникають у процесі реалізації трудової (дисциплінарної і матеріальної) відповідальності. Тільки у випадках, якщо вони не можуть ефективно реалізувати засоби відповідальності, у правовідносини втручається держава, забезпечуючи проведення заходів відповідальності силою свого апарату.

Юридичну відповідальність не можна зводити винятково до державно-правового примусу, як і державно-правовий примус - винятково до юридичної відповідальності. Державно-правовий примус є більш широким поняттям, ніж юридична відповідальність,- він здійснюється різними засобами (попереджувальними, запобіжними, відновлювальними), які не пов’язані з відповідальністю. На відміну від юридичної відповідальності, де примус має основне значення, в інших заходах державного впливу він є допоміжним. Наприклад, за вчинення дитиною злочину застосовуються примусові заходи виховного характеру (так звана «ювенальна відповідальність»).

Для застосування засобів державного примусу поза юридичною відповідальністю встановлення вини та наявності протиправної поведінки не є обов’язковими.