Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Цілком, — відповів Ковпервуд. — Я вже багато місяців не почував себе так добре. Та й час від часу мені необхідно поновлювати контакти в Нью-Йорку.

— А що зі мною? — із занепокоєнням запитала вона.

— Ти, звичайно, поїдеш зі мною, зупинишся в готелі «Волдорф», звісно, під чужим ім’ям.

Після цієї відповіді вираз смутку зник з обличчя Береніс.

— Але на різних пароплавах, як завжди?

— На жаль, так буде краще, хоч мені важко й подумати про це. Ти надто добре знаєш, люба, як небезпечний для нас газетний галас.

— Так, знаю. Я розумію тебе. Якщо потрібно, то потрібно, а я виїду негайно за тобою наступним пароплавом. Коли ми відправляємося?

— Джеймісон сказав, що найближчий пароплав відпливає в середу. Будеш готова до того часу?

— Я буду готова хоч завтра, якщо потрібно, — відповіла Береніс.

— Люба! Ти завжди так охоче йдеш мені назустріч, завжди намагаєшся допомогти!.. Просто не знаю, яким би було моє життя без тебе...

Береніс підійшла до нього, міцно обійняла його і прошепотіла:

— Я люблю тебе, Френку. То чому ж мені не робити все, щоб допомогти тобі...

Розділ 66

На борту пароплава Ковпервуд відчув себе по-справжньому самотнім, самотнім духовно, бо він врешті зрозумів, що ні він сам і ніхто інший нічого не знає про життя чи його творця. Тепер він відчував, що стоїть на порозі зміни, пов’язаної з усією цією великою і прекрасною таємницею, наскільки він її усвідомив.

Він телеграфував докторові Джеймсу, щоб той зустрів його на пристані, і негайно отримав наступну відповідь: «Ласкаво просимо до Нью-Йорка. Зустріну. Ваш Джефф із Монте-Карло». Це послання розсмішило Ковпервуда, і в цю ніч він спав спокійно. Лише перед сном він узяв папір і чорнило та написав телеграму Береніс, що їхала на пароплаві «Король Гокон» під іменем Кетрін Трент: «Ми лише день, як розсталися, а мені здається десять років. Спокійної ночі, моя розумнице, одна думка, що ти поруч, приносить мені розраду».

У неділю вранці Ковпервуд, прокинувшись, відчув себе значно гірше, ніж напередодні. І коли він одягся за допомогою свого лакея, то був уже зовсім знесилений; тож довелося знову лягти в ліжко на весь день. Спочатку його супутники — Джеймісон, його помічник містер Гартлі і лакей Фредериксон, — думали, що Ковпервуд просто відпочиває, і зовсім не тривожилися. Але ближче до вечора він попросив Джеймісона викликати судового лікаря, бо відчув себе вже зо­всім зле. Доктор Кемден після огляду вирішив, що перед ним справді хворий з температурою 39,7, і порадив сповістити його особистого лікаря, який мав зустрічати пароплав з каретою «швидкої допомоги».

Почувши це, Джеймісон на власний страх і ризик телеграфував Ейлін, що її чоловік дуже хворий і що його треба буде відвезти з пароплава каретою «швидкої допомоги», і просив вказівок — як бути далі. Ейлін негайно відповіла, що будинок містера Ковпервуда зараз перебудовується, розширюється картинна галерея, усюди надзвичайний шум і безладдя, а тому найрозумніше — відвезти містера Ковпервуда до готелю «Волдорф-Асторія», де можна буде забезпечити йому належний догляд і де йому безсумнівно буде зручніше.

Після того як доктор Кемден полегшив стан Ковпервуда за допомогою морфія, Джеймісон повідомив йому зміст телеграми Ейлін.

— Так, це буде краще, — слабким голосом погодився Ковпервуд, — замовте для мене номер.

Усі його плани були зруйновані, і про що б він не думав — усе викликало в ньому почуття безмежної утоми. Що буде з його будинком! З картинною галереєю! З лікарнею, яку він збирався побудувати! І ще ж треба було повернутися до Лондона і до будівництва метрополітену! Раптом він відчув, що більше не хоче думати ні про що і ні про кого, крім Береніс.

Так він пролежав до ранку, коли пароплав увійшов у нью-йоркський порт і став пришвартовуватися. Навколо знявся галас, гуркіт, усе прийшло у рух, і Ковпервуд зрозумів, що вони прибувають.

Тим часом доктор Джеймс, найнявши лоцманський човен, під’їхав до борту «Імператриці», що все ще стояла на далекому рейді, і після розмови з доктором Кемденом і Джеймісоном про подальші плани, відправився в каюту Ковпервуда.

— Вітаю, Френку! Це я — Джефф! — проголосив він. — То як ви себе почуваєте? Я думаю, це все одразу пройде, як тільки я дам вам потрібні ліки. Але насамперед вам не слід ні про що тривожитися. Просто залиште все мені, вашому старому приятелеві часів Монте-Карло.

— Я знав, що якщо ви прийдете, Джеффе, — слабким голосом сказав Ковпервуд, — усе буде гаразд.

І він тепло потиснув руку лікаря.

— Ми вирішили перевезти вас до «Волдорфа» у кареті «швидкої допомоги», — продовжував Джеймс. — Адже ви не заперечуєте? Так справді буде краще, вам буде набагато легше перенести переїзд, от побачите.

— Гаразд, я не заперечую, — відповів Ковпервуд. — Тільки зробіть так, щоб мене не чіпали репортери, принаймні поки я не влаштуюся в готелі. Я не певен, що Джеймісон зуміє впоратися з ними.

— Довіртеся мені, Френку. Я про все подбаю. Для вас зараз головне — лежати і мовчати, поки я не прийду пізніше і ми поговоримо. А зараз піду займуся справами.

У цю хвилину до каюти ввійшов Джеймісон.

— Ходімо, Джеймісон, — сказав Джеймс. — Насамперед нам треба побачити капітана.