Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І вони разом вийшли з каюти.

За три чверті години кареті «швидкої допомоги», що очікувала неподалік від порту, було дозволено дати задній хід і під’їхати до виходу № 4, де було так безлюдно, немов усі вже зійшли на берег і на кораблі не залишилося жодного пасажира. Два санітари з полотняними ношами пройшли за Джеймісоном до каюти Ковпервуда й перенесли його до карети. Дверцята зачинилися, водій подзвонив у гонг, і автомобіль рушив; у цей час поміж репортерами, що стояли купкою по­близу, пролунали здивовані вигуки:

— Ти щось розумієш? Цього разу нас перехитрили! Хто це був?

Спроби довідатися, хто ж це так серйозно хворий, що довелося викликати карету «швидкої допомоги», ні до чого не привели, доки один з репортерів згадав, що хвалився тим, що мав знайому доглядальницю на пароплаві, повернувся з повідомленням: невідомий хворий був не хто інший, як Френк Алджернон Ковпервуд, знаменитий фінансист. Але що в нього за хвороба і куди його відвезли, про це належало дізнатися. Один із репортерів запропонував довідатися це в місіс Ковпервуд, і негайно кілька людей кинулися до найближчого телефону, щоб розпитати Ейлін, чи правда, що її чоловіка відвезли з «Імператриці» каретою «швидкої допомоги», і якщо так, то де він тепер. Це вірно, відповіла вона, він хворий і його, зрозуміло, відвезли б на П’яту авеню, але річ у тім, що особняк зараз перебудовується, щоб вмістити найбагатшу колекцію живопису й скульп­тури, яка все ще поповнюється й згодом стане власністю міста Нью-Йорка. А поки що містера Ковпервуда згідно з його бажанням відвезли до «Волдорф-Асторії» — там йому буде забезпечено спокій і турбота, що в його будинку зараз неможливо.

Тож до першої години того ж дня новини про прибуття Ковпервуда, його хвороби й про те, де він перебуває, були вже у кожній газеті, хоча за розпорядженням доктора Джеймса без його письмового дозволу до Ковпервуда не пропускали жодного відвідувача, і хворий знаходився під опікою трьох доглядальниць.

Одначе Ковпервуд, розуміючи, що до Береніс можуть дійти тривожні звістки про його хворобу, попросив доктора Джеймса надіслати їй наступну телеграму на пароплав, адже вона усе ще перебувала в дорозі:

«Повідомлення про мою хворобу дуже перебільшені. Роби все, як умовилися. Доктор Джеймс дбає про мене. Він скаже тобі, що робити. З любов’ю Френк».

Звістка була сумна і дуже засмутила Береніс, і її трохи утішило те, що Ковпервуд зміг телеграфувати, щоб заспокоїти її. Але її мучила непевність щодо хвороби. У всякому разі, як би це не скінчилося, її місце — поруч із ним.

Однак надвечір, коли вона проходила повз салон, вона побачила на дошці для повідомлень звістку, що її по-справжньому налякала:

«Знаменитий американський фінансист і залізничний магнат, власник лондонської підземки, Френк Ковпервуд раптово занедужав на борті пароплава “Імператриця” і після прибуття до Нью-Йорка був доставлений до готелю “Волдорф-Асторія”».

Приголомшена і засмучена цими холодними надрукованими словами, Береніс відчула деяке полегшення, довідавшись, що Ковпервуд у готелі, а не в своєму будинку. Адже для неї також приготовлений там номер, тож вона буде хоча б по­близу. Щоправда, вона може зіштовхнутися там з Ейлін, — це було б неприємно не тільки для неї, але й для Ковпервуда. Утім, він просив її приїхати саме до готелю, як вони планували, тож, мабуть, він щось придумав. Одначе як це хистке становище не схоже на самоту в Прайорс-Коув. Вона навіть запитувала себе, чи вистачить у неї рішучості й сил, щоб пройти через таке випробування. І все-таки навіть перед лицем цієї небезпеки вона відчувала, що повинна бути поруч із ним. Вона потрібна йому, і вона повинна прийти йому на допомогу.

Прийнявши це рішення, Береніс наступного ранку після прибуття пароплава й проходження митниці негайно відправилася до готелю «Волдорф-Асторія» і спокійно зареєструвалася під іменем Кетрін Трент. Але опинившись у своєму номері, вона не знала, що робити далі. Адже Ейлін, напевно, уже в нього. Її міркування були перервані телефонним дзвінком: доктор Джеймс повідомив, що Ковпервуд хоче її бачити, він перебуває в номері 1020. Береніс щиро подякувала й сказала, що зараз прийде. Доктор Джеймс додав, що хоча Ковпервуду зараз безпосередньо нічого не загрожує, йому необхідні відпочинок і спокій. Тому він все-таки наказав нікого до нього не пускати протягом декількох днів, крім Береніс.

У номері Береніс негайно провели до Ковпервуда; він напівлежав, увесь обкладений подушками, дуже блідий, з якимось відсутнім виглядом, але, побачивши її, одразу пожвавився. Вона нахилилася й поцілувала його.

— Любий! Мені так шкода! Я так боялася, що ця подорож виявиться тобі не під силу. І мене не було з тобою! Але доктор Джеймс запевняє, що нічого серйозного немає. Пам’ятаєш, як швидко ти одужав після першого нападу; певно, з його доглядом так буде і цього разу. Якби тільки я могла бути увесь час із тобою! Я б тебе дуже скоро поставила на ноги!

— Але, Беві, люба, — зауважив Ковпервуд, — уже від того, що я бачу тебе, мені стає краще. Ми влаштуємо так, щоб ти бувала в мене. Звісно, до мене зараз надто багато уваги з боку газет, і що менше це торкнеться тебе, то спокійніше буде мені. Але я пояснив Джеффу, у чому справа, він усе розуміє й співчуває нам. Більш того, він повідомлятиме тебе, коли можна мене відвідати. Адже ти знаєш, тобі треба уникати тільки однієї людини. Але якщо ти триматимеш постійний зв’язок із доктором Джеймсом, я думаю, ми впораємося. Я навіть упевнений у цьому.

— Любий, ти такий мужній. Ти ж знаєш, я згодна на все, аби тільки перебувати поруч тебе. Я буду якомога обачнішою і обережнішою. Я люблю тебе і буду весь час за тебе молитися.

Вона нахилилася й знову поцілувала його.

Розділ 67

Звістка про раптову тяжку хворобу Ковпервуда, що спочатку з’явилася в місцевих нью-йоркських газетах, викликала врешті міжнародну сенсацію. Ця подія зачіпала інтереси й інвестиції тисяч людей, не говорячи вже про банки й банкірів. Уже наступного дня після нападу хвороби кореспонденти найбільших газет Англії, Франції й усіх країн Європи, через агентства Юнайтед Прес і Ассошіейтед Прес, не тільки взяли інтерв’ю у Джеймісона і доктора Джеймса, але й звернулися до відомих американських фінансистів за коментарями з приводу можливих наслідків смерті Ковпервуда.

Деякі інвестори виявляли стільки занепокоєння, висловлювали стільки побоювань, що багатьом директорам лондонської підземки довелося виступити із заявами з приводу хвороби Ковпервуда і її значення для справи. Так, містер Лікс, тодішній голова правління Районної дороги, якого вважали людиною, близькою до Ковпервуда, сказав, що «всі необхідні заходи на випадок якихось ускладнень, пов’язаних зі станом містера Ковпервуда, вже давно прийняті. У раді директорів метрополітену, — додав він, — панує повна гармонія. Я маю сказати, що у нашому підприємстві немає навіть сліду сум’яття або непорозуміння щодо майбутньої політики всієї нашої системи».

Також Вільям Едмундс, директор лондонської компанії з будівництва залізничного устаткування і прокладання доріг, заявив: «Усе в повному порядку. Справу організовано настільки добре, що хвороба або тимчасова відсутність містера Ковпервуда не можуть на ній відбитися».

Лорд Стейн надав наступний коментар: «Будівництво підземних доріг у чудовому стані; містер Ковпервуд від самого початку так поставив справу, що, хоча він зараз і змушений тимчасово відсторонитися від керування нею, це не викличе ніяких серйозних ускладнень. Містер Ковпервуд занадто видатний організатор, щоб ставити роботу цілого величезного підприємства в залежність від якоїсь однієї людини. Але, зрозуміло, ми сподіваємося, що він скоро видужає й повернеться до справ, — його присутність нам завжди бажана».

Хоча доктор Джеймс і намагався відгородити Ковпервуда від усього цього галасу, однак деяких людей він не міг не допустити до хворого. Це дочка Ковпервуда Анна і його син Френк Ковпервуд-молодший, яких він не бачив багато років. З розмови з ними Ковпервуд довідався, як ставиться публіка до його хвороби, і не можна сказати, щоб це йому не по­лестило.

Услід за дітьми прийшла Ейлін, що не на жарт стривожилася, побачивши, яким слабким і хворим виглядав Ковпервуд. Доктор Джеймс настійливо просив Ейлін відкласти розмову з ним про будь-які справи, і вона з готовністю погодилася, а тому її перший візит був дуже коротким.

Після того, як Ейлін пішла, Ковпервуд хоч-не-хоч задумався над різними практичними і фінансовими проблемами, пов’язаними з його хворобою, які треба вирішити, якщо він зможе. Зокрема, потрібно обрати когось, хто виконуватиме його обов’язки на час його відсутності. Природно, перша думка Ковпервуда була про Стейна; але враховуючи надто багато різноманітних і серйозних обов’язків Стейна, він вирішив, що той не підходить. Був іще такий Горацій Олберт­сон, президент Електротранспортної компанії в Сент-Луїсі й один із найбільш здібних в Америці залізничних ділків, з яким Ковпервуд не раз зустрічався у фінансових справах, і, мабуть, це найбільш задовільна постать в такий критичний момент. Тож Ковпервуд негайно доручив Джеймісону з’їздити до Сент-Луїса і побачитися з Олбертсоном: треба викласти йому суть справи, а винагороду нехай він призначить собі сам.

Однак Олбертсон відхилив пропозицію, сказавши, що це для нього велика честь, але в нього з кожним днем додається турбот, і він не може зараз навіть і подумати про те, щоб поїхати з Америки. Для Ковпервуда це було розчаруванням, але мотиви Олбертсона були зрозумілими. Втім, через якийсь час це питання вирішилося: Стейн і директори лондонського метрополітену телеграмою сповістили його про те, що вони доручили серові Гамфрі Беббсу, якого Ковпервуд добре знав, тимчасово зайняти його місце й очолити справу. Надійшло ще кілька телеграм від лондонських компаньйонів Ковпервуда, у тому числі від Елверсона Джонсона, що всі вони виражали великий жаль із приводу його хвороби і гаряче бажали йому скорішого одужання й повернення в Лондон.

Проте, незважаючи на всі їхні люб’язності, Ковпервуд не міг не тривожитися, оскільки його справи в цей час набували складного і навіть лиховісного оберту. Насамперед, Береніс — його ніжна й віддана кохана — ризикує дуже багатьом заради рідкої можливості — ввечері або рано-вранці — потихеньку відвідувати його за допомогою доктора Джеймса. А ще Ейлін, з її повним нерозумінням життя, незбагненними примхами і чудасіями — вона теж час від часу відвідує його, не підозрюючи про присутність Береніс у готелі. Так, йому треба було зібратися із силами, треба жити. Але попри всі зусилля, він відчував, що земля вислизає в нього з-під ніг. Одного разу, залишившись наодинці з доктором Джеймсом, Ковпервуд навіть заговорив про це:

— Послухайте, Джеффе, я хворий уже близько місяця, а мені нітрохи не краще.

— Киньте, Френку, — швидко відповів Джеймс, — так не слід думати. Ви повинні одужати, і радше за все так і буде. Бували випадки гірші за ваш, і люди поправлялися.

— Знаю, — сказав Ковпервуд своєму другові, — і ви, звісно, хочете побадьорити мене. От тільки мені чомусь здається, що я не встану. Тож ви, будь ласка, подзвоніть Ейлін і попросіть її зайти до мене: нам треба поговорити з нею про будинок, про майно. Я вже й раніше думав про це, але зараз відчуваю, що більше відкладати не варто.