Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Однак після повернення Ковпервуда до Лондона репортери засипали його вельми відвертими питаннями. Один кореспондент запитав прямо:

— Містере Ковпервуд, чи є хоч частка істини в чутках, що ви серйозно хворі?

— Насправді, хлопче, — відповів Ковпервуд, — я занадто багато працював і мені знадобилося відпочити. Мій приятель-лікар супроводжував мене під час цієї подорожі: от ми з ним і тинялися по Європі.

Він від душі розреготався, коли кореспондент «Ворлд» запитав, чи правда, що він заповів свої безцінні колекції картин нью-йоркському музею мистецтв.

— Якщо люди хочуть знати, що написано в моєму заповіті, — сказав він, — їм доведеться почекати, поки мене не накриють дерном. Я можу тільки сподіватися, що їх милосердя не поступається їхній цікавості.

Ці відповіді дуже потішили Береніс і доктора Джеймса, коли вони читали їх, сидячи на широкій галявині у Прайорс-Коув. І хоча доктор постійно пам’ятав про те, що його чекає у Нью-Йорку його практика, дружня увага, якою оточували його не тільки Ковпервуд, але й Береніс, усе більше підкоряла його. Обоє були безмежно вдячні йому — адже він, схоже, справді повернув Ковпервуду здоров’я й сили. І коли Джейм­су прийшов час їхати, усі троє були схвильованими, бо відчували себе своєрідним колом однодумців.

— Просто не знаю, що й сказати вам, Джеффе, — говорив Ковпервуд, коли вони втрьох підійшли до трапа пароплава, на якому мав відплисти доктор Джеймс. — Якщо я можу щось для вас зробити, наказуйте. Я ж прошу лише про одне: щоб наша дружба лишалася такою самою, якою була в минулому.

— Не треба ніяких винагород, Френку, — перебив його Джеймс. — Те, що я знаю вас стільки років, — ось моя нагорода. Навідайтесь до мене в Нью-Йорку, коли матимете час. Чекатиму. До зустрічі!

І підхопивши свою валізу, він додав:

— Що ж, друзі, кораблі нікого не чекають!

Він з посмішкою ще раз потиснув руки Береніс і Ковпервуду й змішався з юрбою, що сходила на пароплав.

Розділ 64

Після від’їзду доктора Джеймса Ковпервуд побачив, що за час його відсутності нагромадилося чимало справ, на які доведеться витратити місяці напружених зусиль і уваги. Необхідно було зайнятися і деякими особистими справами, зо­крема, Ейлін написала йому, що хоча перебудова їх будинку відбувається під наглядом архітектора Пайна, їй здається, що краще б йому якомога швидше повернутися до Нью-Йорка, ознайомитися із планом у цілому, або прийняти його, або відхилити, поки не пізно. Вона не була впевнена, чи вистачить в новій галереї місця для картин, які він за останній час додав до своєї колекції. Звісно, вона поважає думку містера Касберта як експерта, але інколи їй здається, що Ковпервуд сам у жодному разі не погодився б із ним, якби був тут, у Нью-Йорку.

Ковпервуд розумів, що це не можна залишити без уваги. Однак він відчував, що зараз навряд чи може дозволити собі поїздку до Нью-Йорка. Надто багато нагальних справ, пов’язаних з будівництвом метрополітену, — і велика політика, і практичні дріб’язки — вимагали його особистої участі. Щоправда, лорд Стейн, який часто відвідував Ковпервуда, запевняв його, що тепер, напевно, усе піде гладко, тим більше, що Стейн сам був зацікавлений у цій справі і тому докладав усіх зусиль, аби усунути тертя між різними учасниками підприємства. Одужання Ковпервуда його надзвичайно втішило, і він зітхнув з полегшенням.

— Одначе, Ковпервуде! — сказав він йому в перший день повернення, — ви чудово виглядаєте! Як вам це вдалося?

— Не мені, — відповів Ковпервуд. — Це все мій старий приятель Джефф Джеймс. У минулому він декілька разів витяг мене, коли я сильно захворів, а зараз врятував мене від фінансового краху.

— Це вірно, — погодився Стейн. — Ви справді спритно провели публіку.

— Це була ідея Джеффа. Він не тільки потягнув мене в цю подорож, щоб усунути підозри й вгамувати чутки, але попутно ще і вилікував, — сказав Ковпервуд.

Ще одна справа, яка вимагала в той час уваги Ковпервуда — необхідність домовитися про спорудження склепу з Рексфордом Линвудом, одним із трьох американських архітекторів, рекомендованих Джеймісоном. Ковпервуд звернув увагу на Линвуда через його роботу на конкурс на кращий проект пам’ятника губернаторові одного з Південних штатів. У його проекті на одній зі стін склепу була зображена хатина, де народився губернатор, а біля підніжжя величезного, порослого мохами дуба — силует коня, його вірного супутника в битвах Громадянської війни. Ковпервуд був глибоко зворушений пафосом і простотою задуму.

Сам архітектор йому також одразу сподобався. Дивлячись на Линвуда через свій великий письмовий стіл, Ковпервуд був вражений зовнішністю цієї людини із класично правильними рисами обличчя, глибоко посадженими очима й високою незграбною фігурою.

Як Ковпервуд пояснив Линвуду, склеп мав бути споруджений у дусі греко-римської архітектури, але не суто класичної. Радше це мала бути певна модифікація з додаванням нових оригінальних деталей. Це мала бути масивна споруда — Ковпервуду завжди подобався простір — з темно-сірого граніту. В одній зі стін нехай буде прорізано вузьке вікно, а в іншій — двоє важких бронзових дверей, що ведуть всередину склепу, де повинно бути місце для двох саркофагів. Линвуд схвалив цю ідею і був явно задоволений наданою йому можливістю спорудити такий склеп. Слухаючи Ковпервуда, він одразу зробив кілька ескізів, і тому це дуже сподобалося. Вони домовилися про умови контракту, і Ковпервуд запропонував Линвуду негайно приступити до роботи. Збираючи зі столу свої ескізи і ховаючи їх у портфель, архітектор раптом зупинився й подивився на Ковпервуда.

— Послухайте, містере Ковпервуд, — сказав він перед тим як піти, — судячи з вашого вигляду, я певен, що вам ще дуже довго не знадобиться склеп. Принаймні я щиро на це сподіваюся.

— Дуже вам вдячний, — сказав Ковпервуд. — Але не надто на це розраховуйте.

Розділ 65

У цей період Ковпервуд упродовж дня жив думкою про повернення ввечері до Прайорс-Коув і до Береніс. Уперше за багато років він насолоджувався простими радостями відчуття справжньої домівки — місця, де завдяки Береніс усе, починаючи від гри в шашки і закінчуючи невеличкою прогулянкою берегом Темзи, наче набувало глибини і значення, так що Ковпервуду хотілося, щоб це тривало вічно. Навіть старість була б не таким вже випробуванням, якби вона плинула так, як зараз.

Але одного дня десь місяців через п’ять після того, як він повернувся до справ, Ковпервуд, сидячи у себе в кабінеті за листом до Ейлін, раптом відчув такий гострий біль, якого ще жодного разу не відчував за весь час своєї хвороби. Наче хтось устромив йому гострий ніж під ліву нирку, повільно його повернув, і біль миттєво віддався в серце. Ковпервуд спробував піднятися із крісла, але не зміг. Як і тоді, в Трігезалі, в нього перехопило подих, і він був не в змозі навіть поворухнутися. Пройшло кілька хвилин, біль став заспокоюватися, і Ковпервуд зумів дотягтися до дзвінка, щоб викликати Джеймісона. Він уже зібрався натиснути кнопку, але передумав і зняв руку із дзвінка: очевидно, вирішив він, про такі гострі приступи болю його попереджали лікарі, запевняючи, однак, що вони не є фатальними. Кілька хвилин він сидів не рухаючись, украй пригнічений усвідомленням того, що хвороба не пройшла і саме так колись усе скінчиться. І найгірше було те, що це нікому не можна було довірити. Досить одного слова, щоб публічна ситуація навколо нього і його справ знову втратила певність. А Береніс! Стейн! Ейлін! Газети! І знову багато-багато днів у ліжку!

Насамперед, подумав він, потрібно повернутися до Нью-Йорка. Там він буде поруч із доктором Джеймсом, а також зможе знову побачитися з Ейлін і поговорити з нею про всі проблеми, що її непокоять. Якщо він скоро помре, треба навести лад у деяких справах. Що ж до Береніс, він, не повідомляючи про останній напад болю, просто скаже, що йому необхідно повернутися до Нью-Йорка і що він хоче, щоб вона поїхала також.

Прийнявши таке рішення, Ковпервуд дуже обережно піднявся з крісла і за кілька годин уже був у Прайорс-Коув; він усіляко намагався не подавати взнаки, що з ним щось не так. Але після обіду Береніс, у якої в цей день був надзвичайно гарний настрій, запитала, чи все в нього гаразд.

— Та не зовсім, — відповів він. — я одержав листа від Ейлін, де вона скаржиться на те, як ідуть справи в Нью-Йорку — перебудова будинку і таке інше. Вона вважає, що не вистачить місця для картин, якими я поповнив свою колекцію. Вона запрошувала фахівців, окрім Пайна, подивитися, чи це так, і дехто згодний з нею. Я починаю думати, що маю поїхати туди і не тільки через це, а ще й через позови у зв’язку з позиками, які я одержав у свій останній приїзд.

— Ти певен, що досить зміцнів для такої подорожі? — запитала Береніс, із тривогою дивлячись на нього.