Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви дуже люб’язні, Френку, але сьогодні я не можу залишитися. Мені потрібно дістати в Лондоні пару ліків, перш ніж приступити до вашого лікування. Але я повернуся завтра вранці об одинадцятій і потім, якщо хочете, залишуся у вас, хоча б доти, доки ви якщо вже не помудрішаєте, то принаймні зміцнієте. Але тепер ні краплі шампанського і взагалі ніякого вина — у всякому разі якийсь час — і ніякої їжі, окрім, мабуть, молочного супу і досхочу молочної сироватки.

У цю хвилину ввійшла Береніс, і Ковпервуд представив її лікареві. Привітавшись із нею, доктор Джеймс обернувся до Ковпервуда.

— Як можна хворіти, — вигукнув він, — коли біля вас такі ліки від усіх лих! Будьте певні: тепер я обов’язково приїду раніше!

Потім, перейшовши на професійний тон, він пояснив Береніс, що наступного разу йому будуть потрібні гаряча вода, рушники і трохи вугілля із каміна, який він бачив у сусідній кімнаті.

— Подумати тільки, що мені довелося стільки проїхати з Нью-Йорка, щоб лікувати його, а ліки, виявляється, у нього під рукою, — зауважив він, посміхаючись. — Який чудернацький цей світ!

Береніс він одразу сподобався — розумний, веселий — і вона подумала про те, скільки сильних і цікавих людей завжди тягнулися до Френка.

І ще трохи поговоривши з Ковпервудом, лікар відправився до міста, не забувши, правда, натякнути Ковпервуду, що його грандіозні фінансові зобов’язання вже самі по собі є своєрідною хворобою.

— Усі ці проблеми тиснуть на вашу свідомість, Френку, — цілком серйозно сказав він. — А мозок — це мислячий, творчий і керівний орган, який може завдати вам не менше клопоту, ніж будь-яка тяжка хвороба. Тривога також належить до таких хвороб, і я думаю, саме на неї ви і хворієте. Моя роль у тому, щоб переконати вас, що це так, і що ваше життя повинно бути для вас дорожче десятка підземних доріг. Якщо ви, як і раніше ставитимете справи вище всього, будь-який шарлатан не ризикує помилитися, запевняючи вас, що у вашому віці від цього можна вмерти. Отже, моє завдання — змусити вас забути про метрополітен і по-справжньому відпочити.

— Старатимусь щосили, — сказав Ковпервуд, — але деякі з цих турбот не так легко скинути з плечей, як вам видається. Є зобов’язання, що зачіпають інтереси сотень людей, що довірилися мені, не кажучи вже про мільйони лондонців, що дотепер не мали можливості виїжджати за межі найближчих кварталів. Завдяки моєму плану вони зможуть їздити по всьому Лондону за якісь два пенси і нарешті дізнаються, що собою являє їхнє місто.

— Ох, Френку, Френку! А якщо ваше життя завтра скінчиться, що тоді буде з вашими лондонцями?

— З моїми лондонцями буде все гаразд, житиму я чи по­мру, якщо тільки встигну спочатку в повній мірі привести в дію мій план. Боюся, що ви праві, Джеффе, я дійсно ставлю свою роботу вище за самого себе. Справді, те, що я розпочав, так розрослося, що тепер здійснення моїх планів не залежить від окремої людини, навіть і від мене, хоча є ще багато речей, які я зможу зробити, якщо проживу досить довго, аби втілити свої ідеї.

Розділ 63

Захворювання Ковпервуда і фінансові проблеми, що обтяжували його, змусили доктора Джеймса всерйоз замислитися. Що до Брайтовой хвороби, швидкий і трагічний результат якої пророкував лондонський лікар, то Джеймс знав випадки, коли хворі жили багато років. Але випадок Ковпервуда ускладнювали деякі серйозні моменти: по-перше, розширення шлунка, по-друге, періодичний гострий біль. І разом з його турботами про справи вони могли справді завдати йому великої шкоди. Крім цього, чимало непокоїло Ковпервуда його минуле, як про це добре знав Джеймс: перша дружина, син, Ейлін і численні колишні зв’язки, про що подеколи нагадували газети.

Але що, що він, може зробити для цієї людини, якою він так дорожить? Що ще, крім медицини, може відновити сили хворого, хоча б на якийсь час? Розум! Розум! Якби він міг не тільки прописати ліки, але і вплинути на свідомість Ковпервуда, щоб він сам прийшов на допомогу своєму тілу! І раптом Джеймс відчув, що напав на вірну думку. Треба поставити Ковпервуда на ноги й нехай він відправиться за кордон — не тільки для того, щоб розважитися, перемінити обстановку, але щоб викликати сенсацію в Англії й в Америці. Довідавшись про його поїздку, усі говоритимуть: «Еге ж! Так він зо­всім не хворий! Він настільки одужав, що може роз’їжджати й розважатися!» Усе це, імовірно, не тільки відновить нервову енергію Ковпервуда, але й змусить його повірити, що він уже здоровий або, принаймні, що йому набагато краще.

Як не дивно, вибираючи, куди б відправити Ковпервуда, Джеймс усе більше й більше схилявся до того, що найкраще рішення проблеми — це Рив’єра, а вірніше Монте-Карло, цей великий ігорний центр. Як ефектно це виглядало б у газетах: Ковпервуд серед ігорних столів, серед пихатих герцогів і азіатських принців! Хіба такий психологічний трюк не зміцнить позицій Ковпервуда як фінансиста? Тисяча проти одного, що зміцнить!

Наступного дня, повернувшись до Прайорс-Коув і оглянувши Ковпервуда, доктор заговорив про свою ідею.

— Я думаю, Френку, — почав він, — що тижня за три ви почуватимете себе достатньо добре, аби відправитися в якусь приємну розважальну поїздку. Тому мій рецепт для вас — залишити на час тутешнє життя і поїхати зі мною за кордон.

— За кордон? — украй здивовано перепитав Ковпервуд.

— Так, і знаєте навіщо? Адже газети обов’язково відзначать, що ви в змозі подорожувати. Але ж саме це вам і по­трібно, чи не так?

— Точнісінько так! — відповів Ковпервуд. — І куди ми поїдемо?

— Можливо, до Парижа, або Карлсбада, — звісно, найнеприємніше з водних курортів місце, я знаю, але для вас дуже корисне.

— Господи Боже! А потім куди?

— Що ж, — сказав Джеймс. — Вам надається вибір: Прага, Будапешт, Відень і Рив’єра, включаючи Монте-Карло!

— Що?! — вигукнув Ковпервуд. — Я в Монте-Карло!

— Так, ви в Монте-Карло, з усіма вашими хворобами. Ваша поява в Монте-Карло, та ще в цей сезон безсумнівно викличе реакцію, яка вам потрібна. Адже вам достатньо лише з’явитися в ігорній залі й програти кілька тисяч доларів — і ця новина розлетиться по всьому світу. Усі говоритимуть про вас у Монте-Карло і про те, що ви, схоже, готові викинути купу грошей.

— Гаразд! Гаразд! — закричав Ковпервуд. — Якщо в мене вистачить сил, я поїду. Але якщо нічого путнього із цього не вийде, я притягну вас до суду за невиконання обіцянки!

— Авжеж! — відгукнувся Джеймс.

За три тижні лікування під постійним наглядом доктора Джеймса, який оселився у Прайорс-Коув, Ковпервуд справді став відчувати себе набагато краще, і Джеймс вирішив, що пацієнт достатньо одужав, аби відправитися в запропоновану подорож.

Однак Береніс, хоч і раділа покращенню здоров’я, була стурбована самою ідеєю цієї поїздки. Вона добре розуміла, що слухи про смертельну хворобу Ковпервуда можуть зруйнувати всі його економічні плани. Але любов до Ковпервуда змушувала її тривожитися. Вона не могла не боятися того, що раптом ця подорож виявиться зовсім не такою корисною і сприятливою, як уважають Френк і доктор Джеймс. Але Ковпервуд переконав її, що їй нема про що турбуватися, адже він почуває себе краще, а план доктора Джеймса — просто ідеальний.

Вони відплили наприкінці наступного тижня. І, зрозуміло, лондонська преса негайно сповістила, що Френк Ковпервуд, якого ще недавно вважали серйозно хворим, очевидно зовсім видужав і навіть може дозволити собі розважальну поїздку по Європі. Дещо пізніше газети повідомляли також про перебування Ковпервуда в Парижі, Будапешті, Карлсбаді, Відні й, нарешті, Монте-Карло, казковому Монте-Карло. Цій останній новині преса приділила особливу увагу, говорячи, що «незламний Ковпервуд, про чию хворобу повідомлялося недавно, обрав місцем своєї розваги й відпочинку Монте-Карло».