Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Здається, все гаразд. У всякому разі я переговорив з нею про найважливіші справи. Але знаєте, Джеффе, я щось почуваюся дуже втомленим і виснаженим після цієї довгої розмови.

— Так, я боявся цього. Наступного разу не говоріть так довго. А зараз вам слід прийняти ось це. Це допоможе вам заспокоїтися і трошки відпочити. — І з цими словами доктор Джеймс простягнув Ковпервуду склянку води й порошок. — Ну, от і добре, а я загляну до вас пізніше вдень.

Після цього він повернувся до себе і подзвонив Ейлін, яка була вже вдома. Почувши від покоївки його ім’я, вона негайно підійшла до телефону. Джеймс найлюб’язнішим тоном сказав їй, що хоче довідатися, як пройшла її зустріч із чоловіком, і запитав, чи не може він бути їй чимсь корисний.

Ейлін відповіла, і в її голосі чулася лють, яку вона нездатна стримати:

— Так, докторе Джеймс, ви можете зробити мені більшу послугу, якщо більше не дзвонитимете мені! Я щойно довідалася, що ввесь час — у Лондоні і тут — відбувалося між моїм так званим чоловіком і міс Флемінг. Я знаю, вона жила з ним у Лондоні й живе з ним зараз у вас на очах, і, очевидно, не без вашої допомоги! І ви ще запитуєте, чи задоволена я зустріччю з ним! А ця жінка ховається в цьому ж готелі! Нічого більш мерзенного я в житті своєї не чула! Я певна, публіці буде дуже цікаво почути про цю історію. І вона почує начувайтеся! — І, майже шаленіючи від люті, Ейлін додала: — І це лікар! Людина, що має піклуватися про те, щоб усе було пристойно...

Тут доктор Джеймс, відчувши, що Ейлін захлинається від люті, зумів перервати її і сказав спокійно, але вагомо:

— Місіс Ковпервуд, я попросив би вас не кидатися звинуваченнями. Я в цьому випадку виступаю як лікар, а не як суддя ситуації, що склалася без моєї участі. І ви не маєте права судити про мотиви людини, яку ви майже зовсім не знаєте. Можете мені вірити або не вірити, але ваш чоловік серйозно хворий, дуже серйозно, і ви зробите величезну помилку, якщо передасте цю історію в пресу. Ви ушкодите цим собі в тисячу раз більше, ніж йому або комусь, хто йому близький. Не забудьте, у вашого чоловіка є не тільки могутні друзі, але й шанувальники, які від нього не відступляться і яким будуть дуже не до вподоби такі дії з вашого боку. Усе, що ви скажете або зробите на шкоду йому, зустріне в них різку відсіч. А якщо він помре, а це цілком можливо... що ж, судіть самі, як тоді буде сприйнятий публічний випад, який ви маєте на думці.

Ці різкі слова нагадали Ейлін про її власні нещодавні нерозважливості, і її голос раптом втратив значну частку пафосу, коли вона сказала:

— Я не бажаю обговорювати свої особисті справи з вами або з кимось іншим, докторе Джеймс. Тому будьте люб’язні не дзвонити мені з будь-яких питань стосовно містера Ковпервуда, що б там не сталося. У вас є міс Флемінг, аби доглядати за моїм чоловіком і догоджати йому. Нехай вона піклується про нього, а мені, будь ласка, не дзвоніть. З мене досить цього злощасного заміжжя. І це моє останнє слово, докторе Джеймс.

І Ейлін поклала слухавку.

Коли доктор Джеймс відійшов від телефону, на його обличчі була ледь помітна посмішка. За довгі роки практики йому не раз доводилося мати справи з істеричками, і він знав, що гнів Ейлін уже встиг улягтися після її зустрічі з Береніс. Адже, врешті-решт, для неї це не вперше. Він був впевнений — і не без підстав, — що самолюбство не дозволить їй пуститися в публічні одкровення. Вона не робила цього в минулому, не стане робити й зараз, розмірковував він. І з цією впевненістю доктор пішов заспокоїти Береніс, яка досі нервувалася і нетерпляче чекала на новини від нього.

Джеймс, все ще посміхаючись, запевнив Береніс, що Ейлін, на його думку, лише гавкає, але не кусається. І хоча вона загрожувала і йому, і Ковпервуду, і Береніс, але, після їхньої розмови він відчув, що її гнів вже охолов і навряд чи вона зважиться на якісь вибрики. А зараз, додав він, оскільки Ейлін заявила, що не має наміру більше зустрічатися із чоловіком, він вважає своїм обов’язком просити Береніс узяти на себе догляд за хворим, і вони удвох спробують витягти Ковпервуда з цієї халепи. Вона могла б чергувати біля нього вечорами, із чотирьох до дванадцяти.

— О, як чудово! — вигукнула Береніс. — Я буду так рада зробити все, що зможу, аби допомогти йому, — все, що в моїх силах! Адже, докторе, він повинен жити! Він повинен одужати, аби здійснити все, що задумав! І ми повинні допомогти йому.

— Я вам дуже вдячний за це. Я знаю, він гаряче любить вас, — сказав Джеймс. — і йому, безсумнівно, стане набагато краще з вашим доглядом.

— Що ви, докторе! Це я глибоко вдячна вам! — вигукнула Береніс, узявши його руки у свої і міцно потиснувши їх.

Розділ 69

Спроба Ковпервуда прояснити для Ейлін значення багатства, що належатиме їй після його смерті, і необхідність уміння практично розбиратися в проблемах, з якими вона, імовірно, стикнеться як його душоприказниця, замість того, щоб зустріти чуйність і розуміння, лишила в нього відчуття марності всіх зусиль. Він не міг не бачити, що вона не усвідомлює, як важливо все це для нього, і зрештою для неї самої. Адже вона зовсім не вміє розбиратися в характерах і намірах людей, і якщо його не стане, немає ніякої гарантії того, що його бажання й задуми, викладені в заповіті, будуть здійснені. І ця думка, замість того щоб зміцнити в ньому прагнення жити, по-справжньому засмутила його, так що він відчув не тільки втому, але й сумнів щодо сенсу життя як такого.

Адже як дивно, що вони прожили разом більше тридцяти років — і майже безупинно сварилися! Спочатку, коли Ейлін було сімнадцять, а йому двадцять сім, він захоплювався нею і був закоханий без пам’яті; набагато пізніше він виявив, що врода і фізичне здоров’я приховували відсутність такту і чуйності: вона не розуміла, не цінувала ні його здібностей, ні становища у фінансовому світі, але водночас уважала, що він — її невід’ємна власність і не сміє навіть глянути на когось, крім неї. І однак, попри всі бурі, що виникали щоразу, коли він хоч трохи захоплювався кимось іншим, вони як і раніше разом, і Ейлін після стількох років так само погано розуміє його, так само мало цінує ті якості, які поступово привели його до нинішнього багатства.

І от він, нарешті, зустрів жінку, яка завдяки своєму характеру, темпераменту повернула йому відчуття цінності життя. Він знайшов Береніс, а вона знайшла його. Вони допомогли одне одному зрозуміти самих себе. Її чудодійна любов відчувалася в її голосі, в її очах, словах, дотику її рук. От вона схиляється до нього, і він чує:

— Любий мій! Коханий! Наша любов не на один день, вона навіки. Вона житиме в тобі, де б ти не був, а твоя житиме в мені. Ми не забудемо цього. Відпочивай, любий, не тривожся ні про що.

Саме в цей момент плин його думок перервала Береніс, — вона ввійшла до нього в білому одязі сестри милосердя. Почувши знайомий голос, він здригнувся й почав вдивлятися в неї, наче не зовсім розуміючи, кого він бачить. Цей костюм так вдало відтіняв її надзвичайну красу. Із зусиллям він підняв голову й, долаючи слабкість, вигукнув:

— Це ти! Афродіта! Богиня морська! Бездоганна!

Вона нахилилася й поцілувала його.

— Богиня! — прошептав він. — Яке в тебе золоте волосся! Які сині очі! — І, стиснувши її руку, він притяг її до себе. — Ти тепер зі мною, моя! Так ти вабила мене тоді, у Тессалоніках біля блакитного Егейського моря!

— Френку, Френку! Якби я могла бути твоєю богинею завжди!

Вона зрозуміла, що він марить, і намагалася заспокоїти його.

— Ця посмішка, — продовжував Ковпервуд. — Посміхнися мені ще раз. Це наче промінь сонця. Потримай мої руки у своїх, моя Афродіто!

Береніс присіла на край постелі і тихо заплакала.

— Афродіто, не залишай мене! Ти так потрібна мені! — І він рвучко припав до неї.

У цю хвилину ввійшов доктор Джеймс і, помітивши, у якому стані Ковпервуд, негайно підійшов до нього. Потім, повернувшись до Береніс і оглянувши її, він сказав: