Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як скажете, Френку, — сказав Джеймс. — Тільки викиньте з голови, що ви не одужаєте. Так не можна. І я іншої думки. Тож зробіть мені таку послугу: спробуйте повірити, що ви видужаєте.

— Спробую, Джеффе, тільки викличте Ейлін, гаразд?

— Звичайно, Френку, але пам’ятайте: вам не можна говорити надто довго!

І Джеймс, повернувшись до себе, подзвонив Ейлін і по­просив її зайти до чоловіка.

— Не могли б ви прийти сьогодні, скажімо, о третій? — запитав він її.

Вона забарилася хвилину, потім відповіла:

— Так, звичайно, докторе Джеймс.

І вона прийшла майже о третій, схвильована, здивована і неабияк засмучена.

Побачивши її, Ковпервуд відчув знайому втому, відчуття, яке він часто переживав щодо неї, утому не стільки фізичного, скільки естетичного характеру. Шкода, що їй не вистачало щиросердечної тонкості, властивої Береніс. Однак Ейлін — його дружина, і він багато в чому їй завдячує, адже вона була такою доброю і такою відданою йому в ті часи, коли він цього найбільше потребував. Ці думки пом’якшили його, і він потягнувся до неї і взяв її за руку, коли Ейлін привіталася з ним.

— Як ти себе почуваєш, Френку? — запитала вона.

— Що ж, Ейлін, я тут уже цілий місяць, і хоча доктор вважає, що все гаразд, я відчуваю, що постійно слабшаю. Нам давно треба було поговорити, от я й вирішив послати за тобою. Але, можливо, ти спочатку розповіси мені про будинок?

— Так, є дещо, про що слід порадитися, — сказала Ейлін, вагаючись. — Але ж усе це може почекати, поки тобі не стане краще, чи не так?

— Але бачиш, Ейлін, навряд чи мені колись стане краще. От чому я хотів бачити тебе сьогодні ж, — м’яко сказав Ковпервуд.

Ейлін промовчала, не знаючи, що відповісти.

— Розумієш, Ейлін, — продовжував він, — майже все моє майно переходить до тебе, хоч я потурбувався в заповіті і про інших, зокрема про свого сина і дочку. Але всі турботи про майно впадуть на тебе. Це величезні гроші, і я хотів би знати, чи відчуваєш ти сама, що впораєшся. І якщо так, то скажи мені, чи виконаєш ти все, що я написав для тебе в моєму заповіті?

— Так, звичайно, Френку, я зроблю все, що ти скажеш.

Він зітхнув з почуттям внутрішнього полегшення й продовжував:

— Хоча за заповітом ти отримуєш право повного володіння майном, але саме тому я хотів би попередити тебе: нікому не можна надто довіряти. Тільки-но мене не стане, я впевнений, до тебе одразу почнуть приходити люди, що намагатимуться витягати з тебе гроші на той чи інший проект, будуть домагатися, щоб ти щось зробила для тієї чи іншої установи. Я спробував уберегтися від цього, наказавши виконувачам духівниці нічого не робити без твого схвалення. Тобі вирішувати, на що давати гроші, і на що ні. Доктор Джеймс, якого ти знаєш, один із моїх виконувачів духівниці, і на його судження я цілком можу покластися. Він не тільки чудовий лікар, але й людина з добрим сердцем. Я сказав йому, що ти потребуватимеш порад, і він обіцяв у всьому тобі допомагати, наскільки вистачить досвіду й уміння. Хочу тобі сказати, що це настільки чесна людина, що, коли я сказав, що залишу йому деякі гроші на подяку за все, що він для мене зробив, він відмовився навідріз, хоча й погодився бути твоїм порадником. Отож, якщо ти колись потрапиш у скрутне становище і не будеш знати, як учинити, насамперед звернися до нього й послухай, що він тобі скаже.

— Так, Френку, я все зроблю, як ти говориш. Якщо ти віриш йому, то і я, звичайно, також.

— Наступна річ, — продовжував Ковпервуд, — в моєму заповіті є особливі пункти, які слід виконати, коли всі спадкоємці одержать свою частку. Насамперед, треба довести до кінця перебудову моєї картинної галереї й подбати про її збереження. Я хотів би, щоб наш будинок став музеєм, відкритим для публіки. Я залишаю досить грошей на його утримання, і ти повинна будеш стежити за тим, щоб він завжди був у порядку. Насправді, Ейлін, ти навряд чи розумієш, як багато значив для мене цей будинок. Скільки великих задумів, яким я віддав своє життя, народилося в ньому. Коли я будував його, купував для нього картини і статуї, я намагався внести в моє і твоє життя красу, що не має нічого спільного з міською суєтою і бізнесом.

Слухаючи Ковпервуда, Ейлін, мабуть, уперше хоча б почасти зрозуміла, як багато все це для нього значило, і знову пообіцяла виконати в точності всі його побажання.

— Ще одне, — продовжував він. — Ти знаєш, я вже давно хотів побудувати лікарню. Для неї зовсім не обов’язково купувати розкішну ділянку. У заповіті я пропоную доволі зручне місце в Бронксі. Це буде лікарня для бідних, а не для людей з грошима, що можуть собі дозволити звернутися до інших закладів, — і нехай до неї приймають усіх, незалежно від раси, віросповідання або кольори шкіри.

Він трошки помовчав, і Ейлін також продовжувала мовчати.

— І ще одне, Ейлін. Я не казав тобі про це раніше, тому що не знав, як ти до цього поставишся. Я почав будувати склеп на Грінвудському цвинтарі, він уже майже готовий, — це відмінна копія давньогрецької гробниці. Він містить два бронзові саркофаги — один для мене, а другий для тебе, якщо ти захочеш, щоб тебе там поховали.

Тут вона мимоволі здригнулася: здавалося, він говорив про свою близьку смерть так само спокійно і практично, як про свої справи.

— Ти кажеш, на Грінвудському цвинтарі? — запитала вона.

— Так, — урочисто відповів Ковпервуд.

— И він уже майже готовий?

— Майже готовий, тож мене можна буде поховати там, якщо я помру найближчим часом.

— Справді, Френку, ти найдивніша людина в світі! Тільки подумати: будувати склеп для самого себе, — і для мене, — невже ти впевнений, що не виживеш...