Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після сніданку капітан Хансен зійшов на берег і, повернувшись, розповів Ковпервуду, що з далекої півночі сюди прибуло плем’я лопарів, що розбили стоянку приблизно за півмилі від Гротто. Там близько сотні лопарей з дітьми й собаками, сказав він, і череда оленів, тисячі в півтори голів. Береніс негайно виявила бажання подивитися на них. Тоді капітан Хансен спустив шлюпку і з одним із матросів повіз Береніс і Ковпервуда до стоянки лопарів.

Висадившись на берег, вони побачили оленів, які бродили навколо розкиданих по всій долині чумів. Капітан, що трохи знав мову лопарів, звернувся до них; декілька лопарів підійшли до прибулих, привіталися з ними, потиснувши їм руки і запросили до себе в чуми. В одному чумі над вогнем висів великий казан; матрос, заглянувши в казан, заявив, що це «собача бурда», але це виявилася юшка з відмінної жирної й соковитої ведмедини, якою всі пригостилися.

В іншому чумі набилися рибалки й жителі околишніх ферм. Це було щось на кшталт щорічного ярмарку, де лопарі продавали продукти оленярства й закуповували припаси на зиму. Раптом юрба заворушилася, і якась лопарка протиснулася до гостей. Вона привіталася з капітаном Хансеном як зі старим знайомим, і він повідомив Ковпервуду, що ця жінка — один із найбагатших членів племені. Потім лопарі почали співати хором і танцювати, до чого намагалися долучитися майже всі присутні. Після питва і частування Ковпервуд і його супутники попрощались із лопарями й повернулися на «Пелікан».

При світлі сонця, що не заходить, яхта повернула назад на південь. У цей час трохи неподалік від яхти з’явилися десь із десяток гренландських китів, і шкіпер віддав наказ поставити вітрила так, щоб кораблю легше було лавірувати серед них. І пасажири, і команда у захопленні спостерігали за величезними тваринами. Але Ковпервуда значно більше цікавила майстерність, з якою капітан управляв своєю яхтою, ніж це видовище.

— От бачиш! — сказав він Береніс. — Кожна професія, кожне ремесло, будь-який вид праці вимагають уміння й вправності. Подивися на шкіпера — як він повністю підкорив яхту своїй волі, а це — теж неабияке досягнення.

Береніс посміхнулася, але нічого не відповіла, а він глибоко замислився, міркуючи про цей дивний світ, частиною якого він поки що був. Найбільше його вразило те, що це побачене ним життя являло собою певну соціальну незначну частку світу, де не було місця для людини його темпераменту і прагнень. Величезний океан забезпечував місцевих жителів, давав їм рибу, а, повертаючись, вони будували житло, обживали певний необхідний їм простір землі і так проводили своє життя у відносному задоволенні. І однак Ковпервуд подумав, що ці люди отримують від життя, сповненого суворої краси, простого комфорту і принадних соціальних звичаїв більше, ніж він і тисячі йому подібних, що присвятили себе накопиченню грошей. От він уже старішає і краща пора його життя минула. А що попереду? Нові підземні дороги? Нові картинні галереї? Знову й знову роздратування з приводу коливань суспільної думки?

Щоправда, за час цієї подорожі він відпочив. Але тепер з кожною годиною він наближається до того, що ніяк не можна назвати спокійним існуванням: і якщо продовжувати так і далі, то йому нема на що чекати, крім нових конфліктів, нових нарад з адвокатами, нових газетних нападок, нових домашніх негараздів. Ковпервуд іронічно посміхнувся власним думкам. Не варто так багато думати. Треба приймати речі такими, якими вони є, і намагатися дістати від них якнайбільше. Зрештою життя було до нього набагато щедрішим, ніж до багатьох інших, і йому щонайменше слід бути вдячним! І він був вдячний.

Через кілька днів, коли яхта вже наближалася до Осло, Ковпервуд, побоюючись розголосу, запропонував Береніс зійти на берег і повернутися пароплавом до Ліверпуля, звідки вже недалеко до Прайорс-Коув. Його порадувало те, як спокійно і діловито вона погодилася, і однак він відчув по виразу її обличчя, наскільки обурює її все те, що постійно втручається в їхні стосунки.

Розділ 58

Після відпочинку в Норвегії Ковпервуд відчув себе у прекрасному фізичному стані і прагнув знову взятися за справи. Слід було зосередитися на тому, щоб довести капітал своєї компанії до вісімдесяти п’яти мільйонів доларів, до січня 1905 року прокласти сто сорок миль підземної дороги й електрифікувати всю мережу. Йому знову не давало спокою честолюбне бажання швидше довести задумане до кінця й показати всьому світу його значення, так що він майже не дозволяв собі відпочивати ні в Прайорс-Коув, ні десь іще.

Наступні декілька місяців пройшли в нарадах з директорами компаній, обговоренні усіляких питань із зацікавленими і впливовими акціонерами, розв’язанні технічних проблем, приватних переговорах, нерідко вечорами, з лордом Стейном і Елверсоном Джонсоном. Потім довелося поїхати до Відня, щоб оглянути модель нового електродвигуна, винайденого якимось Ганцем, що обіцяв значну економію власникам метрополітену. Після знайомства з роботою двигуна Ковпервуд переконався, що ця справа вигідна і негайно телеграмою викликав до Відня своїх інженерів, щоб вони перевірили його висновок.

По дорозі назад у Лондон Ковпервуд зупинився в Парижі, у готелі «Ріц». Першого ж вечора він зустрів у вестибюлі одного старого знайомого Майкла Шенлі, який колись служив у нього в Чикаґо. Той запропонував Ковпервуду відвідати концерт у паризькій Опері. Мали грати твори якогось поляка на прізвище Шопен, про якого зараз багато говорили. Це прізвище Ковпервуд десь чув, а Шенлі воно зовсім нічого не говорило. Проте вони відправилися на концерт, і музика настільки подіяла на Ковпервуда, що, довідавшись із концерт­ної програми, що Шопен похований на Пер-Лашез, він за­пропонував відвідати цей знаменитий на весь світ цвинтар наступного дня.

Тож наступного ранку Ковпервуд і Шенлі відправилися на Пер-Лашез, де найняли гіда, і той англійською мовою розповів їм чимало цікавого, водячи їх по обсадженим кипарисами доріжкам цвинтаря. Так, вони дізналися, що тут під цим обеліском лежить Сара Бернар[4], чий чудовий голос колись у Чикаґо так глибоко схвилював Ковпервуда. Трохи далі — могила Бальзака, про твори якого Ковпервуд знав лише те, що їх уважають видатними. Зупиняючись то тут, то там і роздивляючись могили, він раптом знову відчув, що його власні справи, його зайнятість завадили йому познайомитися з досягненнями людського розуму і творчого генія у багатьох інших царинах. Вони пройшли повз могили Бізе, Мюссе, Мольєра й нарешті підійшли до місця заспокоєння Шопена, де на могильній плиті побачили букети троянд і лілій, перев’язані стрічками.

— Лише подумати! — вигукнув Шенлі. — Звичайно, він видатний музикант, але ж він помер більше п’ятдесяти років тому, а скільки квітів! Чорт забирай, а для мене, я знаю, цього ніхто не зробить!

При цих словах Ковпервуд запитав себе, яка ймовірність того, що після його смерті його могила буде засипана квітами хоча б через рік. Ця думка не стільки засмутила, скільки розважила його: він прекрасно знав, що в усіх місцях світу дуже небагато могил — незалежно від того, як би старанно не працювала людина — осипають квітами ще багато років після смерті їхніх господарів.

Однак перш ніж вони залишили цвинтар, на Ковпервуда чекав сюрприз. Коли вони вже пішли було до південного виходу, то несподівано наштовхнулися на чудесну подвійну могилу Абеляра й Елоїзи, і гід розповів усім відому трагедію цієї злощасної пари. Елоїза і Абеляр! Одинадцяте століття: юна дівчина, закохана в ученого ченця, і її невблаганний, жорстокий батько, член соборного капітулу! Ковпервуд ніколи в житті не чув про цих нещасних закоханих. Поки гід розповідав, підійшла молода, витончена й дуже гарна жінка з кошиком квітів у руках і стала пригорщами кидати їх на могилу — червоні, блакитні, білі. Це так уразило і Ковпервуда, і Шенлі, що обоє зняли капелюха і, зустрівшись із нею поглядом, шанобливо вклонилися. Вона відреагувала на їхній інтерес, просто сказавши: «Mercі beaucoup, messіeurs»[5], — і пішла.

Однак цей яскравий і зворушливий епізод навів Ковпервуда на міркування про ті почуття, що колись зв’язували його з Ейлін. Адже в той час, коли він сидів у філадельфійській в’язниці, саме вона всупереч усім його ворогам, у тому числі й своєму батькові, немов вірна дружина, приходила до нього на побачення, запевняла його у своїй незмінній любові й усіма силами намагалася полегшити його долю. Подібно до Елоїзи, що любила Абеляра, їй був потрібен тільки він і ніхто інший, як і зараз, про що він добре знав.

Несподівано в нього промайнула думка побудувати красивий склеп на двох, який простоїть століття. Так, він найме архітектора, сам вибере проект, — він спорудить прекрасну гробницю, яка увічнить пам’ять про те, що принаймні колись він любив Ейлін так само, як і вона його.

Розділ 59

Побачивши Ковпервуда після повернення до Лондона, Береніс стривожилася через зміну в його зовнішності: він виглядав украй стомленим і, вочевидь, схуд. Вона поскаржилася на те, що він погано стежить за своїм здоров’ям і що вона тепер так рідко його бачить.

— Френку, любий, — почала вона ласкавим тоном, — навіщо ти віддаєш цим своїм справам так багато часу і сил? Ти виглядаєш дуже напруженим і нервовим. Чи не слід тобі порадитися з лікарем і пройти обстеження, перш ніж продовжувати далі?

— Беві, люба, — відповів він, обіймаючи її за талію, — тобі нема чого турбуватися. Я справді дуже багато працюю, але це вже скоро скінчиться, і мені більше не доведеться ламати голову над усіма цими ускладненнями, принаймні найближчим часом.

— Але ж чи справді добре почуваєшся?

— Так, люба, по-моєму, зі мною все гаразд. У всякому разі зараз такий момент, що дуже важливо мені самому за всім простежити.

Але в цей самий момент ще не закінчивши, він раптом зіщулився, наче пронизаний несподіваним приступом болю.

— Френку, що з тобою? Що трапилося? Це вже колись бувало з тобою? — кинулася до нього Береніс.

— Ні, люба, такого ще ніколи, — сказав він. — Але я певен, нічого серйозного бути не може.

Він дещо отямився.

— Звісно, — продовжував він, — має бути якась причина такого гострого болю. Мабуть, варто подзвонити докторові Вейну. Попроси його зайти й оглянути мене.

Береніс негайно кинулася до телефону.

[4] Драйзер помилився: дія роману відбувається в 1905 році, а Сара Бернар померла в 1923 році.

[5] Дуже дякую, панове (фр.). — Прим. пер.