Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Френк просив мене поїхати з ним, і я не можу вчинити інакше, — спокійно сказала Ейлін. — А ви... не уявляю, щоб ви тут страждали від самітності.

— Ви не розумієте, — сказав він. — Все моє життя в Парижі обертається навколо вас. Я вже багато років не відчував стільки радості й задоволення, як зараз. А якщо ви поїдете, все скінчиться.

— Дурниці! Не кажіть казна-що! По правді сказати, я б із задоволенням лишилася. Але зараз не знаю, як це можна влаштувати. Приїду до Нью-Йорка, побачу, як стоять справи, і напишу вам. Утім, я думаю, що ми скоро повернемося. А якщо ні і якщо ви справді так почуватиметеся, то вертайтеся додому, адже ми зможемо продовжувати зустрічатися і в Нью-Йорку.

— Ейлін! — з ніжністю вигукнув Толліфер, угледівши в цьому слушну можливість. Він підійшов до неї і взяв її за руку. — Це чудово! Саме цих слів я й чекав від вас. Ви насправді так думаєте? — запитав він, питально дивлячись їй в очі. І, перш ніж вона встигла перешкодити йому, він обняв її за талію й поцілував — без пристрасті, але начебто цілком щиро. Але Ейлін, якій хотілося і втримати його і водночас не давати Ковпервуду серйозного приводу до невдоволення, рішуче, хоч доволі м’яко звільнилася з його обіймів.

— Ні, ні, ні, — сказала вона. — Пам’ятайте про те, що мені тільки-но говорили. Ми повинні бути справді друзями, якщо ви хочете, щоб наші стосунки продовжувались. Але ніяк не більше. До речі, чому б нам не піти кудись? Я сьогодні ще не виходила, а мені хотілося б надягти свою нову сукню.

І, вирішивши, що краще все залишити, як воно є, Толліфер запропонував відвідати новий ресторан поблизу Фонтенбло, і вони вирушили.

Розділ 40

Нью-Йорк. Ковпервуд і Ейлін сходять на пристань із пароплава «Саксонія». Звичайна юрба репортерів. Газети, довідавшись про намір Ковпервуда вторгнутися в царину лондонської підземки, поспішають дізнатися імена майбутніх директорів, інвесторів, менеджерів, а також те, чи не є раптовий ажіотаж, про який пишуть, навколо акцій Районної й Метрополітен — як звичайних, так і привілейованих — справою рук його людей. Його дотепна відповідь, що спростовувала ці чутки, коли вона була опублікована, змусила посміхнутися багатьох лондонців, а також американців.

Портрети Ейлін у газетах, опис її нових туалетів, згадки про її появу в колах, близьких до вищого світу на кон­тиненті.

А в цей час Брюс Толліфер з Меріголд пливуть на яхті до мису Нордкап. Але про це, звісно, в газетах ні слова.

А в Прайорс-Коув Береніс досягла видатних успіхів. Оскільки вона так уміло ховала свою спритність під покровом простоти, безвинності й благопристойності, то всі були переконані, що в недалекому майбутньому на неї чекає блискуча й пристойна партія. Адже, вочевидь, вона мала якийсь інстинкт, який дозволяв їй уникати людей нецікавих, пересічних і непорядних, натомість оточувати себе лише респектабельними чоловіками й жінками. Ще більше обіцяла інша її риса, помічена її новими друзями: її симпатія до непривабливих жінок — покинутих дружин і старих дів, що попри гарне походження не могли розраховувати на чиюсь прихильну увагу. Не боячись суперництва молодших і привабливіших жінок, Береніс уважала, що якщо їй удасться завоювати прихильність самотніх сердець, вона зможе прокласти собі шлях до найвпливовіших суспільних кіл.

Не менш схвальною була інша її схильність — захоплюватись якимсь безневинним і зразковим у дотриманні соціальних норм нащадком титулованої й усіма шановної родини. Не дивно, що всі молоді пастори і парафіяльні священики на багато миль навколо Прайорс-Коув були в захваті від розбірливості й розважливості юної новопоселенки. Уже її скромний вигляд, коли вона з’являлася в неділю вранці в одній із найближчих каплиць англіканської церкви, завжди в супроводі матері або якоїсь літньої жінки консервативних поглядів, був достатнім, аби підтвердити найкращі чутки про неї.

У цей час Ковпервуд у зв’язку зі своїми лондонськими планами на короткий час відвідує Чикаґо, Балтимор, Бостон, Філадельфію; відвідує святилища найбільш шанованих в Америці установ — банків і трастових компаній, говорить із тими, хто міг бути йому найбільш корисним, мав найбільший вплив і водночас був би найбільш поступливим. З яким терпінням він запевняв у прибутковості свого майбутнього підприємства, — жодна підземна дорога ніколи ще не давала такого постійного й усе зростаючого прибутку. І, попри зовсім ще недавні викриття його махінацій, його слухали із шанобливим інтересом і навіть щирою повагою. Щоправда, в Чикаґо інколи про нього бурмотіли з презирством і ненавистю, але ж водночас і з заздрістю. Бо Ковпервуд — це була сила, а сила тягне за собою блиск суспільної слави.

Не минуло й місяця, як Ковпервуд переконався, що його нагальні проблеми вирішені. Він уклав у багатьох місцях попередні згоди на придбання акцій холдингової компанії, яку мав намір організувати з метою об’єднання всіх ліній лондонської підземки. За кожну акцію такої компанії його голов­на компанія віддаватиме три свої акції. Насправді, якщо не вважати декількох невеликих нарад, які належало провести в зв’язку зі своїми чиказькими капіталовкладеннями, Ковпервуд міг вільно повертатися до Англії. Він би так і зробив, якби не одна несподівана зустріч звичного для нього характеру. Це траплялось так часто за старих часів, коли його йм’я було по­стійно перед очима публіки на сторінках газет: його нерідко атакували честолюбні красуні, притягнуті його багатством, славою й особистим шармом. І от знову — подібна ж яскрава зустріч під час ділового візиту в Балтимор.

Це трапилося в готелі, де він зупинився. І спочатку Ковпервуду навіть здавалося, що це ніяк не затьмарює його почуття до Береніс. Опівночі, повернувшись від президента Мерілендської трастової компанії і занотовуючи деякі речі з минулої бесіди за своїм письмовим столом, Ковпервуд почув стук у двері. На його питання жіночий голос відповів, що з ним хоче поговорити родичка. Ковпервуд посміхнувся, бо за все його життя ще ніхто не знайомився з ним під таким приводом. Він відчинив двері й побачив дівчину, яка з першого погляду збудила його цікавість, і він вирішив, що таким знайом­ством не слід нехтувати. Дівчина була дуже молода, струнка, середнього зросту і приваблива, трималася впевнено й рішуче. Вона мала вродливі риси обличчя й була гарно вдягнена.

— Отже, родичка? — з посмішкою запитав Ковпервуд, впускаючи її в кімнату.

— Так, — спокійно відповіла вона. — Я ваша родичка, хоча, можливо, ви цьому одразу й не повірите. Я онука вашого дядька, брата вашого батька. Тільки прізвище моє Меріс. А прізвище моєї мами було Ковпервуд.

Він запропонував їй крісло і сам сів напроти. Її очі, сіро-блакитні, з металевим блиском, невідступно дивилися на нього.

— Звідки ви родом? — поцікавився він.

— Із Цинциннаті, — відповіла вона. — Але моя мама родом з Північної Кароліни, а її батько народився в Пенсільванії — недалеко від того місця, де народилися й ви, містере Ковпервуд, в Дойлстауні.

— Вірно, — сказав Ковпервуд. — Мій батько справді мав брата, який колись жив у Дойлстауні. До того ж, маю додати, очі у вас — ковпервудівські.

— Дякую, — сказала вона, відповідаючи на його пильний погляд не менш пильним поглядом.

Вони трохи помовчали; потім вона сказала, нітрохи не збентежена тим, що він так безцеремонно розглядає її:

— Вам може здатися дивним, що я зайшла до вас у таку пізню годину, але я теж живу в цьому готелі. Я балерина, і трупа, з якою я виступаю, гастролює тут цього тижня.

— Невже? Схоже, ми, квакери, відкриваємо для себе нові царини.

— Так, — погодилася вона й посміхнулася теплою, стриманою і разом з тим такою, в якій відчувалася багата уява, вразливість, сильна воля, чуттєвість. Ковпервуд відчув всю її силу.

— Я тільки зараз із театру, — продовжувала дівчина. — Я багато читала про вас і от побачила ваші портрети в тутешніх газетах. Мені давно хотілося з вами познайомитися, тож я й вирішила зайти до вас не відкладаючи.

— Ви гарна танцівниця? — поцікавився Ковпервуд.

— А ви приходьте до нас, подивіться і судіть самі.

— Я збирався вранці виїхати до Нью-Йорка, але якщо ви поснідаєте зі мною, я, мабуть, залишуся.