Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Прошу вас, Ібрагім, — говорила вона, — не забувайте, що я заміжня і люблю свого чоловіка. Ви мені подобаєтеся, справді подобаєтеся. Але ви не повинні просити мене про те, чого я не хочу робити і не робитиму, але якщо ви поводитиметесь так і далі, я перестану з вами зустрічатися.

— Але ж згляньтеся, — наполягав він доволі гарною анг­лійською мовою, — ми маємо так багато спільного. Ви любите грати, і я теж. Ми обоє любимо поговорити, покататися, по­грати в карти, ставити потроху на перегонах. Але ж ви, як і я, людина розважлива, не така... не така...

— Запальна? — підказала Ейлін.

— Що це значить «запальна»? — запитав він.

— М-м... не знаю, як пояснити, — у неї було таке відчуття, немов вона говорить із дитиною. — Метушлива, непосидюча... — вона зробила невиразний жест рукою, маючи на меті навести на думку про якусь непостійність як розумову, так і емоційну.

— Ах, от що! Ха! Запальна! Он як! Розумію! Ні, ви не запальна! Ні! Ні! І ви мені подобаєтеся, дуже. Ха... ха... Дуже, дуже. А я вам? Вам подобаюся я — шейх Ібрагім?

Ейлін розсміялася.

— Так, подобаєтеся, — сказала вона. — Тільки, по-моєму, ви занадто багато п’єте. І, я думаю, ви зовсім не гарна людина — жорстокий, егоїст і таке інше. Але все одно ви мені подобаєтеся і...

— Тц... тц... тц, — зачмокав шейх. — Це зовсім небагато для такого чоловіка, як я. Якщо ви мене не любитемете, я не зможу заснути.

— Ах, перестаньте казати дурниці! — вигукнула Ейлін. — Краще налийте собі чогось випити, а потім ідіть й вертайтеся ввечері: відвезете мене обідати. Мені хотілося б з’їздити ще раз до цього містера Сабіналя.

Тож дні Ейлін плинули доволі приємно.

Її колишня схильність до меланхолії розсіялася, і їй почало здаватися, що її становище не таке вже безнадійне. Ковпервуд написав їй, що приїде до Парижа, і, готуючись до зустрічі з ним, Ейлін вирішила здивувати його найбільш приголомшливим зі створінь месьє Ришара. А Толліфер порадив, коли приїде Ковпервуд, запропонувати йому обід в Орсінья, чудовому невеличкому ресторані, який він нещодавно відкрив. Затишне місце, і зовсім поруч із собором Паризької Богоматері. Сабіналь надасть для такого випадку Орсінья вина, бренді, лікери, аперитиви й сигари. А Орсінья під керівництвом Толліфера приготує такий стіл, на який не поскаржиться найвибагливіший гурман. Цього разу Толліфер вирішив перевершити самого себе. Вони запросять мадам Резштадт, вірного шейха й Меріголд, яка, захопившись Толліфером, вирішила залишитися в Парижі і, прийнявши його вимогу, примирилася з існуванням Ейлін.

— Ви і ваш чоловік добре знайомі з усіма знаменитими ресторанами, — сказав Толліфер Ейлін. — Тож, я думаю, буде оригінальніше, якщо ми влаштуємо щось зовсім простеньке для різноманітності.

І він пояснив їй свій план.

Щоб заручитися згодою Ковпервуда, Толліфер змусив Ейлін послати йому телеграму з настійним проханням прибути на обід, який вони влаштовують у його честь. Ковпервуд, одержавши це запрошення, посміхнувся й у відповідь телеграфував про свою згоду. Коли Ковпервуд приїхав, то справді щиро здивувався, побачивши, що Ейлін стала значно привабливішою, — настільки, що він навіть і не припускав, що вона може так виглядати у її роки, а особливо після всього, що їй довелося пережити. Її зачіска була поемою з локонів, що відтіняла найкращі риси її обличчя. А майстерно зшита сукня вигідно підкреслювала лінії її значно схудлої фігури.

— Ейлін! — вигукнув Ковпервуд, побачивши її. — Ти ніколи ще не виглядала краще! Як, чорт забирай, тобі вдалося цього досягти? Ця сукня надзвичайно ефектна. І мені подобається твоя зачіска. І, мабуть, харчувалася, як пташка?

— Майже так, — відповіла, посміхаючись, Ейлін. — Я вже цілий місяць їм так, що раніше навіть не назвала б це їжею! Але можеш бути впевнений: тепер, коли я це все скинула, більше повніти не збираюся. А як твій переїзд? Не стомився?

Розмовляючи, вона спостерігала за Вільямс, яка розставляла на столі келихи й лікери, готуючись до появи гостей.

— Ла-Манш був спокійний, наче озерце, — розповідав Ковпервуд, — окрім хіба що якоїсь чверті години, коли здалося, що ми всі підемо на дно. Але всі почувалися чудово, коли зійшли на берег.

— Ох, цей жахливий Ла-Манш! — сказала Ейлін, не перестаючи відчувати на собі погляд чоловіка й мимоволі хвилюючись від його компліментів.

— А що це за бенкет ти задумала сьогодні?

— Просто ми з містером Толліфером вирішили влаштувати невеличку вечірку. Знаєш, цьому Толліферу просто ціни немає. Він мені все більше подобається. І, мені здається, тобі цікаво буде познайомитися з деким із запрошених, особливо з моєю приятелькою мадам Резштадт. Ми з нею часто зустрічаємось. Вона чарівна — я ще жодного разу не зустрічала такої жінки.

Провівши місяць у товаристві Толліфера і його строкатого оточення, Ейлін навчилася володіти собою й зараз могла зі спокійним серцем звернути увагу Ковпервуда на таку гарну жінку, як мадам Резштадт, тоді як раніше через ревнощі вона зробила б усе, щоб не дати йому побачити таку привабливу жінку, як її нова приятелька. Ковпервуд завважив, як по-новому впевнено вона виглядає, її спокій, доброзичливість, і врешті відновлений інтерес до життя. Якщо так далі піде, будь-які причини до взаємних гірких образ можуть зникнути. Але в нього одразу майнула думка, що ця зміна в ній — справа його рук, а не її. І вона навіть і гадки про це не має. Однак, не встиг він про це подумати, як одразу згадав, що причиною насправді була Береніс. Він відчував, що піднесений настрій Ейлін пояснюється не стільки його присутністю, скільки присутністю людини, яку він найняв.

Але ж де він? Ковпервуд усвідомлював, що не має права запитувати про це. Він був у положенні людини, яка задумала виставу, маскарад, але не має змоги назвати себе режисером. Його вивів з роздумів голос Ейлін.

— Френку, ти, напевно, хочеш переодягтися, — почув він. — А мені потрібно дещо зробити до приходу гостей.

— Гаразд, — відповів Ковпервуд. — Але в мене є для тебе новина. Чи могла б ти залишити Париж і повернутися зі мною до Нью-Йорка?

— Що ти хочеш цим сказати?

Вона була вкрай здивована. Адже вона сподівалася, що цим літом вони відвідають хоча б декілька модних курортів Європи! І раптом він говорить про повернення до Нью-Йорка. Можливо, він вирішив зовсім відмовитися від своїх лондон­ських планів і назавжди повернутися в Америку. Вона трохи розгубилася, — це, схоже, ускладнювало і навіть ставило під загрозу все те, чого їй за останній час удалося досягти.

— Нічого серйозного, — сказав з посмішкою Ковпервуд. — У Лондоні все гаразд. Мене ніхто звідти не виганяв. Більш того, схоже, вони навіть хотіли б, щоб я залишився. Але тільки за умови, що я поїду додому й повернуся з купою грошей.

Він іронічно посміхнувся, і Ейлін, полегшено зітхнувши, посміхнулася йому у відповідь. Знаючи з минулого досвіду, як він веде свої справи, вона не могла не поділяти його цинізму.