Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мене це нітрохи не дивує, — сказала вона. — Але давай поговоримо про це завтра. А тепер слід переодягтися.

— Так! Я буду готовий за півгодини.

Ейлін проводила його поглядом, поки він не перейшов до сусідньої кімнати. Як і раніше, він, безперечно, виглядає втіленням успіху. Приязний, спритний, агресивний. Він явно був приємно вражений її новою зовнішністю і поводженням. У цьому вона була впевнена, хоча все одно усвідомлювала, що він не любить її, і вона, як і раніше, боїться його. Слава богу, що в її житті з’явився цей веселий красень Толліфер! Але якщо їй доведеться повернутися зараз до Нью-Йорка, що ж буде з цією незрозумілою, але такою щирою дружбою, яка встановилася між нею й цим молодим гульвісою?

Розділ 38

Перш ніж Ковпервуд повернувся, в апартаменти Ейлін влетів Толліфер. Віддавши циліндр і тростину Вільямс, він швидко підійшов до дверей, що вели до спальні Ейлін, і по­стукав.

— Привіт! — почувся її голос. — Містер Ковпервуд приїхав. Він переодягається. Почекайте мене секунду — я зараз.

— Відмінно! Усі інші мають от-от прийти.

У цю хвилину він почув, як тихо відчинилися двері, і, повернувшись, побачив, як до вітальні входить Ковпервуд. Вони швидко обмінялися розуміючим поглядом. Толліфер, пам’ятаючи про те, як йому належить поводитися, зробив крок назустріч із люб’язним виглядом. Але Ковпервуд випередив його.

— Ну от, ми знову й зустрілися, — сказав він. — Як вам подобається в Парижі?

— О, дуже! — відповів Толліфер. — Нинішній сезон надзвичайно веселий. Я бачив стільки різноманітних людей. А погода — просто чудова. Ви ж знаєте, який Париж навесні. По-моєму, найвеселіша і найприємніша пора року.

— Я чув, ми сьогодні в гостях у моєї дружини.

— Так, і ще дехто. Боюся, я прийшов занадто рано.

— Можемо поки щось випити?

І вони віддалися звичайній розмові про Лондон і Париж, обоє старанно намагаючись не думати про відносини, що їх зв’язували, і обом це цілком вдавалося. Увійшла Ейлін і привіталася з Толліфером. Потім з’явився Ібрагім і, не звертаючи уваги на Ковпервуда, наче це був пастух з його пасовищ, одразу кинувся з компліментами до Ейлін.

Ковпервуд спочатку трохи здивувався, а потім навіть зацікавився. Виблиски в очах араба його заінтригували. «Цікаво! — сказав він собі. — Цей Толліфер справді тут щось влаштував. А цей виряджений бедуїн упадає за моєю дружиною! Має бути гарний вечір!»

До кімнати ввійшла Меріголд Брейнерд. Вона сподобалася йому, і, схоже, ця симпатія була взаємною. Однак це обопільне тяжіння було незабаром порушене появою спокійної та екзотичної мадам Резштадт, — вона була закутана в кремову шаль, перекинуту через плече, довгі шовкові китиці її спускалися майже до підлоги. Ковпервуд схвально оглянув її оливкового відтінку обличчя, привабливо обрамлене гладко зачесаним чорним волоссям і важкі сережки із чорного бурштину, що звисали ледве не до її плечей.

Придивившись до нього, мадам Резштадт, на яку він справив сильне враження, як, утім, майже на більшість жінок, одразу зрозуміла, у чому нещастя Ейлін. Це був чоловік, що не може належати одній жінці. Від цієї чаші можна тільки пригубити і задовольнитися цим. Ейлін слід було б це зрозуміти цю істину.

Поміж тим Толліфер не переставав повторювати, що вже час їхати, і, підкоряючись його настійливості, вони вирушили до Орсінья.

На них чекав окремий кабінет, влаштований як напівбалкон. Крізь відчинене французьке вікно відкривався чудовий вид на собор Паризької Богоматері й зелений сквер перед собором. Але, ввійшовши, всі були вкрай здивовані відсутністю помітних приготувань до обіду — посередині стояв лише звичайний дерев’яний стіл, зовсім пустий.

— Що це в біса може означати? — вигукнув Толліфер, який увійшов останнім. — Нічого не розумію. Щось тут не так. Вони, цілком певно, нас чекають. Почекайте, я зараз усе з’ясую, — і, швидко повернувшись, він зник.

— Я справді нічого не розумію, — сказала Ейлін. — Мені здавалося, що ми про все домовилися.

Вона насупилася, надувши губи, але роздратованою вона виглядала ще привабливішою.

— Нас, мабуть, провели не в той кабінет, — сказав Ковпервуд.

— Вони не чекають нас, а? — запитав шейх, звертаючись до Меріголд, але тут двері в сусідню буфетну раптом відчинилися і до кабінету влетів клоун з надзвичайно стурбованим обличчям.

Це був справжній Панталоне, високий, незграбний, у традиційному вбранні, розшитому зірками й місяцем, з пишними рюшами навколо шиї й зап’ясть; на голові в нього красувався гострий ковпак, з-під якого в усі боки стирчало скуйовджене волосся, на руках були величезні білі рукавички, на ногах — безглузді черевики з гострими носами; вуха вимазані жовтою фарбою, очі підведені зеленим, щоки — багряно-червоні. Подивившись навкруги з виглядом божевільного, він у розпачі вигукнув:

— Ах, Mon Dieu! Чорт забирай! Ах, леді і джентльмени! Це ж... це ж справді... Ні скатертини! Ні срібла! Ні стільців! Пардон! Пардон! Треба щось робити! Пардон, мадам, месьє, тут якесь непорозуміння. Зараз щось придумаємо! Ах!

Він почав ляскати долонями, дивлячись на двері й немов очікуючи, що армія слуг негайно відгукнеться на його заклик. Одначе ніхто не показувався. Він знову ляснув долонями, схилив голову набік і прислухався. Але через двері не долунало ні звуку, — тоді клоун повернувся до гостей, які вже все зрозуміли й відступили до стін, звільняючи для нього сцену.

Приклавши палець до губ, клоун підійшов навшпиньках до дверей і прислухався. Як і раніше — ні звуку. Він швидко нагнувся, припав до замкової щілини — спочатку одним оком, потім другим, обернувся до гостей з неймовірною гримасою, знову приклав палець до губ і знову припав до замкової щілини. Нарешті він відскочив від дверей, упавши горілиць, але миттю підхопився й позадкував, тоді двері відчинилися, впускаючи діловиту й рівномірну процесію з півдюжини офіціантів, що несли скатертини, таці, тарілі, срібні прибори й келихи; вони швидко заходилися накривати на стіл, не звертаючи уваги на клоуна, який без угаву ляскав долонями і стрибав навколо, вигукуючи:

— Так, так! З’явилися нарешті? Свині ви отакі! Ледарі! Розставляй тарілки! Розставляй же тарілки, говорять тобі! — Ці слова стосувалися офіціанта, який і так уже швидко й спритно їх розставляв.

— Розкладай срібло, чуєш! — кричав він іншому офіціантові, що розкладав срібло. — Та дивися, щоб не гримотіти в мене! От свиня!