Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Саме про це я і хочу поговорити з вами, де Сото. Така сенсація тут і так швидко після мого приїзду... Я трохи побоююся можливих наслідків... не в нас в Америці, — нехай вони там собі дивуються й обурюються, — а от на цінах тутешніх концесій... Вони можуть підскочити, і, цілком імовірно, так воно й буде, тільки-но це потрапить у пресу. — Він задумався. — Особливо, коли вони прочитають, яка сума буде витрачена відразу на одну цю малюсіньку лінію. Подумайте, сто тисяч фунтів... І мені справді доведеться одразу розпочати будівництво або втратити на цьому близько сімдесяти тисяч.

— Вірно, шефе, — погодився Сіппенз.

— Знаєте, де Сото, у всьому цьому багато безглуздого, — задумливо продовжував Ковпервуд. — Ми з вами вже не молоді люди, і от знову беремося за цю нову роботу, яка — вда­сться вона чи ні — не так уже й багато важить для нас з вами. Адже ми ж не збираємося залишатися тут надовго, і ні ви, ні я не потребуємо грошей.

— Менше з тим ви все ж таки хочете побудувати дорогу, шефе!

— Так, я знаю, — сказав Ковпервуд, — і одначе і вам, і мені потрібно врешті небагато: трохи поїсти, трохи випити, розважитися, хто як уміє, от і все. Що мене дивує, це те, що ми так хвилюємося через це. А вам це не видається дивним?

— Не знаю, шефе! Я не можу говорити за вас. Ви видатна людина, і все, що ви робите або не робите, має велике значення. Що ж стосується мене, я дивлюся на це як на якусь гру. Звичайно, колись усе це видавалося мені набагато важливішим, ніж тепер. Можливо, я був правий тоді, бо, якби я не працював і не добився багато чого для себе, життя пройшло б повз мене і я б не зробив багато з того, що мені вдалося зробити. Мабуть, це і є відповідь: увесь час щось так робити. Життя — це гра, і подобається вона нам чи ні, а доводиться в неї грати.

— Що ж, — сказав Ковпервуд, — скоро вам доведеться доволі погратися, аби збудувати цю лінію вчасно.

І він приязно поплескав по спині свого маленького невтомного помічника.

Для Береніс новина про придбання Чаринг-Крос стала приводом для того аби її відсвяткувати. Адже хіба не вона перша запропонувала цю лондонську пригоду? І от тепер вона насправді стала частиною цього великого світу, де робляться важливі справи, а раніше вона могла лише мріяти про це. Відчуваючи піднесений настрій Ковпервуда, вона принесла пляшку вина, налила два келихи й запропонувала йому підняти їх за успіх справи і одне за одного.

Та під час бесіди вона не стрималася й запитала його з пустотливим виглядом:

— А ти вже познайомився із цим твоїм, або, вірніше, нашим лордом Стейном?

— Нашим? — розреготався він. — Ти що, дійсно вважаєш його своїм лордом?

— Своїм і твоїм, — відповіла Береніс. — Адже він може допомогти нам обом, хіба ні?

«Що за створіння! — подумав Ковпервуд, — Скільки зу­хвалості й самовпевненості в цього дівчиська!»

— Певно, що так, — спокійно відповів він. — Ні, я поки ще не познайомився з ним, але думаю, він справді важлива людина. Я навіть думаю, що від нього багато чого залежить. Одначе зі Стейном або без Стейна, я продовжуватиму з цим проектом.

— І зі Стейном або без Стейна ти доб’єшся, чого хочеш, — сказала Береніс. — Ти сам це знаєш, і я знаю. І тобі ніхто не потрібен, навіть і я, — і вона підійшла до нього і взяла його руки в свої.

Розділ 29

Відчуваючи задоволення від думки про можливі наслідки цієї угоди для подальшої діяльності в Лондоні, Ковпервуд вирішив нанести візит Ейлін. Він уже певний час не мав звістки від Толліфера і почав всерйоз роздумувати, які подальші кроки йому слід зробити так, щоб при цьому не видати себе.

Підходячи до апартаментів Ейлін, розташованих поруч із його власними, він почув її сміх і, увійшовши, побачив її перед великим дзеркалом, оточену продавщицями й кравчинями з лондонського модного магазину. Вона розглядала себе в дзеркалі, тоді як її покоївка намагалася припасувати нове плаття. Навколо були розкидані папери, картонки, мережива, зразки матерій. Ковпервуд одразу відзначив, що нове вбрання Ейлін обрано з більшим смаком, ніж зазвичай. Дві кравчині, зі шпильками в роті, плазували навколо неї на колінах, заколюючи складки, під наглядом привабливої і чудово одягненої дами.

— Еге ж, — сказав Ковпервуд, увійшовши, — здається, я тут трохи зайвий, але я не проти виконати роль публіки, якщо дами не заперечують.

— Заходь, Френку! — гукнула Ейлін. — Я приміряю вечірню сукню. Ми вже закінчуємо. Це — мій чоловік, — сказала вона, звертаючись до жінок, що її оточували. Вони шанобливо вклонилися.

— Маю визнати, тобі дуже личить цей блідий сірий колір, — сказав Ковпервуд. — Він добре відтіняє твоє волосся. Небагатьом жінкам він так до лиця, як тобі. Але я, власне, зайшов сказати, що ми, схоже, затримаємося в Лондоні.

— Он як? — запитала Ейлін, трохи повернувши голову в його бік.

— Я щойно уклав угоду, про яку я тобі говорив. Фактично, все готово, але лишилися деякі деталі. Я думав, тобі буде цікаво про це дізнатися.

— Ах, Френку, як чудово! — радісно вигукнула Ейлін.

— Гаразд, не хочу більше забирати твій час. Маю ще чимало справ.

— До речі, — сказала Ейлін, яка відчула його бажання піти, і їй захотілося показати йому, що вона не збирається його утримувати, — мені щойно дзвонив містер Толліфер. Він повернувся, і я запросила його до обіду. Я сказала йому, що ти можеш затриматися через справи і, мабуть, не будеш обідати з нами. Я думаю, він зрозуміє.

— Важко сказати зараз, у всякому разі я постараюся, — сказав Ковпервуд, але Ейлін чудово зрозуміла, що ці слова, власне, нічого не значать.

— Гаразд, Френку, — сказала вона, коли він вже виходив, помахавши їй рукою.

Вона знала, що не побачить його тепер до ранку, а то й довше, але ця його звичайна байдужість цього разу не так засмутила її. У бесіді по телефону Толліфер вибачився за тривале мовчання і настійливо запитував, чи не збирається вона їхати до Франції. Ейлін була дещо здивована щодо того, що в ній знайшов такий блискучий кавалер. З якої причини він так нею цікавиться? Гроші, безсумнівно! А проте він такий чарівний! Незалежно від мотивів його увага була їй дуже приємна.