Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Однак головна причина, з якої Толліфер хотів приїзду Ейлін до Франції — хоч це цілком збігалося з бажаннями Ковпервуда спровадити її куди-небудь із Лондона, — полягала в тому, що він сам був однією з жертв, зачарованих Парижем. У ті часи, коли автомобілі ще були рідкістю, Париж являв собою місто, куди стікалися для розваги багатії з усього світу — американці, англійці, росіяни, італійці, греки, бразильці, що з’їжджалися сюди розважитися. І саме завдяки їм існували всі ці розкішні магазини, чудові квіткові павільйони, численні кафе з маленькими столиками, плетеними кріслами й стільцями під відкритим небом, катання в Булонському лісі, кінні перегони в Отейлі, казино, опера, театри і різні розважальні заклади.

Саме тоді з’явився міжнародний готель «Ріц», вишукані ресторани для цінителів тонкої кухні — «Кафе де ля Пе», «Вуазен», «Маргері», «Жиру» і півдюжини інших. А для поетів, мрійників, літераторів без гроша за душею був Латинський квартал. Для натури артистичної, для художника Париж був просто рідною стихією, яка вабила й надихала в будь-яку пору року — у дощові й сніжні дні, сонячною весною й спекою влітку і мрячною осінню. Париж співав. І з ним співала молодь й люди літні, що вже більше згадують життя, честолюбці і багатії і навіть невдахи й зневірені.

Не слід забувати, що в цьому місті Толліфер уперше у своєму житті опинився з грішми і з приголомшливою програмою плейбоя, що йому належало виконати. Яка насолода — мати можливість гарно вдягтися, зупинитися в шикарному готелі, — як зараз у «Ріці», — зайти, коли хочеш, у першокласний ресторан, заглянути в кулуари театрів, у бари, привітатися з друзями, знайомими!

Якось раз у неділю в Булонському лісі Толліфер несподівано зустрів свою колишню пасію Меріголд Шумейкер з Філадельфії, нині місіс Сідні Брейнерд. Колись ще дівчиною вона була палко закохана в нього, але він був бідний, і вона кинула його заради лонг-айлендського мільярдера Брейнерда з його невичерпними ресурсами. Тепер вона мала свою яхту, що стояла на якорі в Ніцці. Побачивши Толліфера, бездоганно вдягненого, налаштованого на пригоди, вона одразу згадала хвилююче й романтичне захоплення своєї юності. Вона радісно гукнула його, познайомила з усією своєю свитою і дала йому свою паризьку адресу. Ця зустріч із Меріголд і її друзями відкрила перед Толліфером багато дверей, що стільки часу були для нього зачинені.

Однак треба було займатися справою з Ейлін. Слід було попрацювати. Йому доведеться пустити в хід усю свою винахідливість, щоб, розважаючи Ейлін, думати і про власні інтереси. Потрібно знайти для неї якусь принаду, яка допоможе йому створити для неї видимість світського життя. Він одразу ж кинувся наводити довідки в різних готелях про знайомих акторок, музикантів, танцівниць, співаків. Обіцяючи їм можливість розважитися за чужий рахунок, він легко домовився з ними. Забезпечивши, таким чином, засоби для розваги Ейлін, якщо вона приїде до Парижа, він переніс свою увагу на модних кравців — туалети Ейлін його далеко не задовільняли, але Толліфер уважав, що якщо обережно підказати їй, дати кілька тактовних порад, це легко виправити, а тоді вже можна буде, не соромлячись, увести її до кола своїх друзів.

Одним із найбільш багатообіцяючих виявилося знайом­ство з аргентинцем Віктором Леоном Сабіналем, якому Толліфера представив його давній чиказький приятель. Цей молодий чоловік із заможної родини приїхав до Парижа кілька років тому з грішми й рекомендаційними листами, які відразу відкрили йому доступ до найрізноманітніших кіл цієї космополітичної столиці. Але, опинившись у Парижі, молодий аргентинець через свій темперамент віддався екстравагантному й розгульному життю, і зрештою виснажив терпіння своїх великодушних батьків, що відмовилися фінансувати його пригоди. Тож Сабіналю, як і Толліферу, довелося викручуватися самому. Спроби поживиться за рахунок друзів помалу привели до того, що всі пристойні, солідні люди зачинили перед ним двері.

Однак дехто з його друзів не забував, що Сабіналь — син доволі заможних батьків, які, напевно, коли-небудь змінять свою думку й вибачать свого сина. А це значить, що згодом він знову буде з грошима, і тоді дещо перепаде і його друзям. Тож навколо нього продовжували крутитися декілька легковажних і різноманітно обдарованих приятелів: актори, військові, марнотратники життя всіх національностей, цікаві молоді люди й дами, шукачі пригод і легкої наживи. Більше того, саме в цей час аргентинцеві, завдяки його зв’язкам із французькою поліцією й політиками, вдалося відкрити якийсь веселий, приємний й цілком пристойний заклад для його численних друзів, що водночас були його патронами.

Сабіналь був високий стрункий брюнет. Його довге, вузьке, смагляве обличчя і незвичайно високе чоло надавало йому щось майже лиховісне. Одне його око, блискуче, широко розкрите і цілковито кругле, здавалося скляним, тоді як друге, наполовину закрите опущеною повікою, виглядало вузенькою чорною щілинкою. Верхня губа в нього була тонка, а нижня, гарно окреслена, забавно видавалася вперед; рівні міцні зуби вражали сліпучою білизною. Його довгі вузькі руки й ноги, як і все його довге, тонке тіло, відзначалися незвичайною гнучкістю й силою. У ньому якось дивно поєднувалися невловима грація, хитрість і своєрідна, хоча доволі небезпечна чарівність. Відчувалося, що ця людина не зупиниться ні перед чим, і той, хто перейде йому дорогу, хай нарікає на себе.

Заклад Сабіналя на вулиці Пігаль був відкритий і вдень і вночі. Удень сюди заходили випити чаю, щоб з великою ймовірністю залишитися до ранку. Велике приміщення на третьому поверсі, куди піднімалися маленьким ліфтом, було відведено для азартних ігор. На другому поверсі містився невеликий бар зі спритним барменом, співвітчизником Сабіналя; за потреби він брав собі двох або навіть трьох помічників. На нижньому поверсі знаходилися передпокій, вітальня, кухня, а також галерея з гарними картинами і цікава бібліотека. А ще тут був чудовий винний льох. Шеф-кухар, теж аргентинець, відпускав закуски, чай, звичайні й екстрені обіди і навіть ранкові сніданки; за все це плати з гостей він не брав, а одержував тільки чайові.

Познайомившись із Сабіналем, Толліфер відразу відчув у ньому споріднену натуру, однак з набагато більшими можливостями. Він із задоволенням прийняв запрошення відвідати його особняк. Там він познайомився з цілою низкою особистостей, що дуже його зацікавили: банкірами й законодавцями Франції, російськими великими князями, південноамериканськими мільйонерами, грецькими гравцями і багатьма іншими. Він одразу відчув, що саме тут можна буде знайти для Ейлін компанію, що обов’язково справить на неї враження людей поважних і великосвітських.

Саме завдяки цим планам Толліфер, приїхавши до Лондона, перебував у чудовому настрої. Подзвонивши по телефону Ейлін і домовившись про побачення, він присвятив решту дня турботам про свій гардероб. Обійшовши всі модні магазини на Бонд-стрит, він відчув, що повністю екіпірувався для літнього сезону. Увечері він відправився в готель до Ейлін, вирішивши завбачливо, що цього разу він не вдаватиме закоханого. Він гратиме роль безкорисливого друга: вона подобається йому як людина, і він, без усяких сподівань на винагороду, просто хоче відкрити перед нею широкі можливості світського життя, які в іншому разі лишилися б їй невідомими.

Після привітань Ейлін одразу почала розповідати йому про свої враження від садиби лорда Геддонфілда.

— Геддонфілд?.. — перебив її Толліфер. — Ах, так, пригадую. Кілька років тому він приїздив до Америки. Ми з ним познайомилися, здається, у Ньюпорті чи в Саутгемптоні. Вельми енергійна людина. Любить розумних людей.

Насправді Толліфер ніколи не зустрічався з Геддонфілдом і знав про нього тільки з чуток. Але він одразу заговорив про Париж, зауваживши мимохіть, що, прибувши сьогодні до Лондона, вже встиг поснідати з леді Лессінг. Ейлін саме прочитала про неї у ранковій газеті, у відділі світської хроніки.

Ейлін захоплено слухала його, але не знаходила пояснення інтересу Толліфера до неї. Зрозуміло, що знайомство з нею не може йому дати ніяких соціальних переваг. Хіба що він розраховує чогось добитися від Френка. Але тут вона була певна, що, танцюючи навколо неї, дуже важко сподіватися на якусь винагороду з боку Ковпервуда. Він не така людина. Ейлін губилася в здогадках, але зрештою, незважаючи на всю свою підозрілість, вона змушена була вдовольнитися думкою, хоч і не без вагань, що, мабуть, Толліфер справді цікавиться нею як людиною.

Вони пообідали в ресторані «Принц», і Толліфер упродовж усього вечора розважав її розповідями про те, як весело можна провести час, варто їй лише побажати. Він просто марив Парижем.

— А чому б вам — якщо ваш чоловік такий зайнятий — не поїхати зі мною? — запропонував він. — У Парижі стільки цікавого можна побачити, спробувати, купити. Цього року в Парижі так весело, як ще ніколи не бувало.

— Я дуже хотіла б поїхати! — зізналася Ейлін. — Адже мені справді треба дещо купити. Але я не знаю, чи зможе мій чоловік поїхати із мною.

Толліфер посміхнувся на це, але без іронії.

— Я гадаю, — сказав він, — усякий зайнятий чоловік може відпустити свою дружину хоча б на два тижні за покупками до Парижа.

І Ейлін, спокушена можливістю розважитися в компанії свого нового друга, вигукнула:

— Знаєте що? Я завтра ж запитаю Френка і скажу вам.

Після обіду Толліфер запросив її на регулярну вечірку у вівторок до Сесілії Ґрант — акторки, що грала в популярному ревю, і до того ж коханці графа Етьєна Лебара, дуже люб’язного француза, відомого всьому Лондону. Толліфер знав, що, постукавши в двері Сесілії, вони з Ейлін зустрінуть теплий прийом. А гості Сесілії — серед них якась ексцентрична графиня, чоловік якої був пером Англії — справили на Ейлін враження людей з вищого світу; тож вона остаточно переконалася, що, якими б не були мотиви Толліфера, його зв’язки куди ширші за її, а може, й самого Ковпервуда. І про себе вона одразу вирішила, що неодмінно поїде до Парижа.

Розділ 30

Грівз і Геншо, зрозуміло, не зволікаючи, познайомили Джонсона з усіма подробицями своїх переговорів з Ковпервудом, оскільки Джонсон і лорд Стейн, як і більшість пайовиків Електротранспортної компанії, були також зацікавлені в інших підземних лініях, і Грівзу й Геншо, як інженерам, важливо було заручитися їхньою підтримкою. Вони вважали, що як з технічної, так і з етичної точки зору вони діють цілком у межах своїх прав, адже опціон належить їм, і, отже, вони можуть розпоряджатися їм на свій розсуд, а крім того, хоча вони колись мали розмову з Джонсоном про те, щоб повідомити його, якщо вони знайдуть покупця, — вони нічого йому не обіцяли, а відповіли просто, що подумають. Їм нічого не було відомо про бесіду Джонсона із Джаркінсом і Клурфейном, тоді як Джонсона візит Грівза й Геншо зацікавив, і він з нетерпінням чекав, що вони йому скажуть.

У перші хвилини, коли вони розповідали йому про свою угоду, він з досадою подумав, що кращі можливості у майбутніх переговорах з Ковпервудом втрачено. Але потроху перспектива ввійти в справу з американцем стала здаватися йому менш неприємною й навіть цілком реальною. А той факт, що цей заокеанський ділок готовий був разом викласти на стіл тридцять тисяч фунтів стерлінгів плюс ще шістдесят тисяч за перерахування на його ім’я цінних паперів і, крім того, десять тисяч гарантійних, яких він не одержить, якщо не розпочне будівництво протягом року, викликав у нього захват. Вочевидь, покупка лінії Чаринг-Крос була для нього тільки зачіпкою, а насправді, як стверджував Джаркінс, Ковпервуд мав значно ширші плани: він безсумнівно планує об’єднати надалі всю лондонську підземну мережу. Тож чому б їм зрештою не взятися спільно за цю справу й не ввійти зі Стейном у підприємство Ковпервуда, перш ніж він встигне залучити когось іншого? У всякому разі йому і Стейну необхідно поговорити з Ковпервудом, і це можна буде зробити на засіданні в конторі Ковпервуда, де він буде присутній у якості офіційної особи при передачі лінії Чаринг-Крос.

О пів на дванадцяту, в день засідання, Ковпервуд сидів у себе в конторі разом з Сіппензом, котрий, походжаючи взад і вперед, намагався привернути увагу шефа своїми міркуваннями. Проте Ковпервуд був якось незвичайно замислений. Він діяв дуже швидко у властивій йому манері. Але ж це — чужа країна, і він не має ні найменшого уявлення про тутешні порядки і звичаї. Звісно, якщо він придбає опціон, це не заважає йому потім його позбутися, — але, з іншого боку, у всьому цьому була якась фатальність. Справді, якщо тепер, отримавши цей опціон, він сам випустить його з рук, це ви­глядатиме як авантюра, на здійснення якої в нього не вистачає ні мужності, ні коштів.

Саме в цей момент прийшли Джаркінс із Клурфейном. На їхніх обличчях було написане усвідомлення важливості дорученої їм ролі — адже сам Ковпервуд запевнив їх, що не забуде їх винагородити. Услід за ними з’явився секретар Сіппенза містер Дентон і агент Сіппенза — містер Остейд. Потім увійшли містер Кітередж, спадкоємець Сіппенза у керівництві чиказькими приміськими дорогами Ковпервуда, що приїхав до Лондона, аби обговорити з шефом деякі чиказькі справи. Останнім прийшов Олівер Бристол, молодий, але вкрай ревний юрисконсульт Ковпервуда, відряджений до Анг­лії, щоб ознайомитися з місцевим порядком ведення справ. Він був готовий до свого першого завдання. Ковпервуд вивів на сцену цього разу так багато своїх людей не тільки для того, щоб мати свідків при оформленні угоди, але й для того, аби створити колорит і тло для себе й справити враження на англійців.

Нарешті рівно о дванадцятій з’явилися містер Грівз і містер Геншо в супроводі групи повноважних представників Електротранспортної компанії — Джонсона, Райдера, Келторпа і Делафілда. Містер Келторп був не хто інший, як голова компанії, містер Райдер — віце-голова, містер Джонсон — юрисконсульт. Усі вони були неабияк вражені, коли ввійшли до кабінету і побачили знаменитого мільйонера за своїм столом, а справа й зліва — його юриста і помічників.

Ковпервуд піднявся їм назустріч і дуже тепло й приязно привітався із Грівзом і Геншо, після чого ті за допомогою Джаркінса й Сіппенза познайомили один з одним усіх членів обох груп. Більше всіх інших увагу Ковпервуда, а також і Сіппенза привернув Джонсон. Ковпервуд зацікавився їм, оскільки знав про його зв’язки, а Сіппенз з першого погляду відчув у ньому суперника. Владна самовпевненість цієї людини і щось майже величне в його постаті, коли він, відкашлявшись, уважно оглянув усіх присутніх, немов учений ентомолог, що оглядає свої колекції комах, викликали обурення в Сіппенза. І не хто інший як Джонсон відкрив засідання.