Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Отже, містере Ковпервуд, джентльмени, — почав він, — я вважаю, що всі ми досить поінформовані про суть справи, яка привела нас сюди. І тому насмілюся зауважити — чим швидше ми розпочнемо, тим швидше ми й покінчимо із цією справою.

«Скажіть на милість!» — презирливо прокоментував про себе Сіппенз.

— Думаю, це слушна пропозиція, — сказав Ковпервуд і, натиснувши кнопку дзвінка, наказав Джеймісону принести чекову книжку й папку з угодами.

Джонсон витяг з великого шкіряного портфеля, який подав йому його помічник, інвентарні й бухгалтерські книги Електротранспортної компанії, потім печатку, опціон і по­клав усе це на письмовий стіл Ковпервуда. Ковпервуд разом із Бристолем і Кітереджем почав їх вивчати.

Після того як вони уважно перевірили всі документи, видаткові ордери й платіжні зобов’язання, Грівз вручив Ковпервуду опціон, який вони з Геншо уступали йому, а Електротранспортна компанія, в особі своїх повноважних представників, засвідчила повну його законність. Містер Делафілд, секретар і скарбник Електротранспортної компанії, пред’явив копію акта, що засвідчує право компанії на будівництво лінії Чаринг-Крос. Після цього містер Блендиш із банку Лондон­ського графства пред’явив документ, який засвідчує, що Френк Алджернон Ковпервуд передав на зберігання в цей банк державні цінні папери на суму в шістдесят тисяч фунтів стерлінгів. Папери ці банк поверне містерові Ковпервуду в обмін на чек на зазначену суму.

Потім Ковпервуд підписав і вручив містерові Грівзу й містерові Геншо чек на тридцять тисяч фунтів стерлінгів, який одразу був заприбуткований Електротранспортною компанією. Уповноважений компанії передав Грівзу й Геншо парламентську ліцензію на Чаринг-Крос, а ті в свою чергу, зробивши на ній передатний напис, відразу вручили її Ковпервуду. Після цього Ковпервуд виписав чек на шістдесят тисяч фунтів стерлінгів і одержав в обмін на нього від уповноваженого банку Лондонського графства документ, що підтверджує його право на володіння цінними паперами. Потім він вручив Грівзу завірене належним чином річне гарантійне зобов’язання, що не підлягає зміні, на суму в десять тисяч фунтів. На цьому засідання закрилося в атмо­сфері загального піднесення, що навряд чи можна пояснити самою справою.

Безсумнівно, пояснення крилося в особі самого Ковпервуда й враженні, яке він справив на всіх присутніх. Наочним доказом тому був Келторп, голова Електротранспортної компанії, гладкий білявий чоловік років п’ятдесяти, що прийшов сюди аж ніяк не налаштований потурати цим американцям, що прагнуть прибрати до рук контроль над лондонською підземною мережею. Проте було очевидно, що і він був вражений динамічною манерою Ковпервуда. Райдер уважно розглядав костюм Ковпервуда, його чудово зшитий піщаного кольору костюм, агатові запонки у витонченій золотій оправі, темно-коричневі черевики. Так, Америка, вочевидь, створила новий, зовсім особливий тип. Така людина, варто йому тільки захотіти, може стати великою силою в лондон­ських ділових колах.

Джонсон подумав, що Ковпервуд діяв у цьому випадку з безсумнівною проникливістю і навіть деякою цілком прийнятною хитрістю. Звісно, це безжальна людина, але настільки, наскільки цього вимагає ситуація зіткнення різних інтересів і протистоянь. Він уже збирався йти, коли до нього підійшов Ковпервуд.

— Я чув, містере Джонсон, — сказав він, привітно посміхаючись, — що ви самі цікавитеся вашим підземним транспортом.

— Так, певною мірою, — поштиво й разом з тим обережно відповів Джонсон.

— Мої юристи повідомили мене, що ви є більш-менш екс­пертом з питань, пов’язаним із залізничними концесіями. Я пройшов школу за океаном і тут я на незнайомому ґрунті. Якщо ви не заперечуєте, я був би дуже радий продовжити нашу розмову. Можливо, ми могли б із вами поснідати або пообідати — у мене в готелі або в якому-небудь іншому місці, де нам не заважатимуть?

І вони погодилися зустрітися у вівторок на наступному тижні в готелі «Браун».

Коли всі вийшли й у кабінеті залишився тільки Сіппенз, Ковпервуд повернувся до нього й сказав:

— Ну от, справу зроблено, де Сото! Ми щойно придбали ще купу турбот. А що ви думаєте про цих англійців?

— З ними можна вести справи, коли вони ладять одне з одним, — відповів Сіппенз, все ще відчуваючи роздратованість Джонсоном. — Але вам, шефе, треба бути з ними насторожі. Вам слід мати коло себе людей, яких ви самі на­вчили.

— Думаю, ви маєте рацію, де Сото, — сказав Ковпервуд, здогадуючись, що саме на думці в Сіппенза. — Але, мабуть, мені доведеться залучити до справи декого з цих хлопців, щоб усе пройшло плавно й без перешкод. Не можна ж розраховувати на те, що вони так легко погодяться терпіти одразу стільки американців. Ви це й самі розумієте.

— Цілком вірно, шефе, але все-таки вам треба мати достатньо американців, аби тутешні ділки не зіпсували вам справу.

Але Ковпервуд уже вирішив про себе, що йому потрібно залучити до справи групу от таких лояльно налаштованих і енергійних англійців, як Джонсон, Грівз, Геншо й навіть цей спокійний тип Райдер, що так уважно розглядав його на засіданні, але й слова не сказав. Йому доведеться рухатися швидко крок за кроком, і тут цінність його давніх американських співробітників падає. Він надто добре знав, що в діловому світі в критичну хвилину на одному чутті далеко не виїдеш. Якщо життя чому-небудь навчило його, то саме цьому. І він був аж ніяк не схильний нехтувати жорстокими уроками свого найбільш безжального, однак дієвого вчителя.

Розділ 31

Незважаючи на те, що обидві сторони домовилися не повідомляти поки що пресу про передачу лінії Чаринг-Крос, проте новина якось просочилася, — можливо, через чутки, що виходили від Райдера, Келторпа й Делафілда. Як акціонери і водночас службовці Електротранспортної компанії, що тепер втратила своє майно, вони побоювалися за своє майбутнє і нерідко обговорювали це питання. Тож невдовзі Ковпервуда почали турбувати репортери, що жадали почути від нього підтвердження чуток.

Ковпервуд відверто повідомив їм, що передача Чаринг-Крос уже оформлюється і найближчим часом буде належним чином зареєстрована. Також він додав, що приїхав до Лондона не з метою щось купувати, оскільки його підприємства в Америці вимагають від нього масу часу й сил, але що тут, у Лондоні, дехто з підприємців, пов’язаних із прокладанням підземної дороги, звернувся за порадою до нього як до фа­хівця в галузі фінансування й експлуатації міського транспорту. Покупка лінії Чаринг-Крос сталася саме внаслідок таких розмов, і він також обіцяв приділити увагу деяким іншим проектам. Чи приведе це надалі до об’єднання системи лондонського підземного транспорту і чи візьметься він за будівництво мережі, залежатиме від подальшого вивчення ситуації.

У чиказькій пресі ця заява викликала люті коментарі, схожі радше на гарчання. Цей безжальний шахрай, якого тільки-но вигнали з цього міста, з’являється в Лондоні і за допомогою своїх капіталів і властивої йому хитрості й нахабності підлещується до властей цього величного міста, що довіряють йому вирішення проблеми лондонського підземного транспорту! Це вже занадто! Вочевидь, англійцям просто не спало на думку поцікавитися його лихим минулим. Але варто їм познайомитися з його біографією, перед ним так само зачиняться всі двері, як це сталося і, власне, як це довгі роки було в Чикаґо! Такі самі нещадні коментарі з’явилися слідом за цим у газетах деяких інших американ­ських міст, чиї редактори й репортери підхопили тон своїх колег з Чикаґо.

З іншого боку, у лондонській пресі відгук був украй доброзичливим, що, втім, не дивно, позаяк її суспільні, фінансові й політичні думки відзначаються вищою мірою реалістичним підходом і ніколи не спираються на поголос. «Дейлі мейл» висловила думку, що такий фінансист і організатор, як містер Ковпервуд, може блискуче вирішити проблему лондонського підземного транспорту, який давно вже з його застарілим обладнанням не задовольняє потреби населення столиці. «Кронікл» скаржилася на відсутність ініціативи в англій­ських фінансистів і виражала благочестиві сподівання на те, що коли вже американець, десь у Чикаґо, зумів розгледіти, що їм потрібно, то, може бути, тепер лондонські підприємці прокинуться й почнуть діяти самі. Подібні замітки з’явилися в «Таймс», «Експрес» та інших газетах.

Із суто фінансової точки зору ці коментарі, на погляд Ковпервуда, не провіщали нічого доброго. Вони привернуть увагу до його планів не тільки англійських, але й американ­ських ділків, і спровокують спротив. І тут він не помилився. Тільки-но чутки про продаж лінії Чаринг-Крос отримали офіційне підтвердження й у газетах з’явилися нові замітки про те, що до Ковпервуда звертаються з різними пропозиціями й що він, очевидно, схильний приділяти увагу питанням лондонського підземного транспорту, — усі великі акціонери Районної й Метрополітен — двох ліній, що зазнали найбільшої критики, — страшенно обурилися, що в майбутньому обіцяло сильну протидію з їх боку.

— Ковпервуд! Ковпервуд! — фиркав лорд Колвей, великий акціонер і один із дванадцяти директорів компанії Метрополітен і компанії Сіті — Південний Лондон. Колвей снідав, поклавши — з принципових міркувань гідності — праворуч від себе «Таймс», але зараз він читав свою улюблену «Дейлі мейл». — Хто такий, чорт забирай, цей Ковпервуд? Певно, один із цих американських вискочок, що нишпорять по всьо­му світу й суються не у свої справи. Цікаво, хто такі його так звані радники — мабуть, це Скерр із цим його проектом Бейкер-стрит — Ватерлоо? Чи Віндем Віллетс із його ідеєю Дептфорд — Бромлей? І, звісно, Грівз і Геншо, що прагнуть вхопитися за якийсь контракт. А Електротранспортна компанія й рада позбутися турботи.

Не менше Колвея обурювався сер Гудспет Дайтон, директор Районної й акціонер Метрополітен. Йому вже виповнилося сімдесят п’ять років. Украй консервативний, він був зовсім не зацікавлений у будь-яких радикальних змінах у лондон­ському підземному транспорті, особливо якщо це загрожувало серйозними витратами, а твердої впевненості у майбутніх прибутках не було. Він піднявся о пів на шосту і, прочитавши газету за ранковим чаєм, тепер потихеньку походжав серед квіткових грядок і клумб у своєму маєтку в Бренфорді, роздумуючи про цих американців з новомодними поглядами на все. Справді, лондонська підземка не дає того доходу, який вона могла б давати. І устаткування можна було б обновити, і навіть із вигодою. Але чому раптом «Таймс» і «Мейл» вхопилися за цю тему і саме у зв’язку з приїздом цього американця, який, звісно, розуміється на цій справі ні­трохи не більше, ніж будь-який підприємець із англійців. Адже це не більше не менше як дискредитація своїх власних британських можливостей. Це безглуздо. Англія завжди правила й правитиме світом. Без будь-якої сторонньої допомоги. Після таких міркувань він був готовий рішуче протидіяти будь-якому втручанню іноземців у розв’язання проблеми лондонського підземного транспорту.

Так само міркував і сер Вілмінгтон Джімс, що жив у своєму заміському будинку у Вімблі-парк. Він був теж одним із директорів Районної і допускав бажаність переустаткування й розширення підземної мережі. Але чому американець? Коли настане час, англійці відмінно упораються із цим самі.

І приблизно такої самої думки, як ці три джентльмени, дотримувалася більшість директорів і великих акціонерів як Метрополітен, так і Районної, а також деяких інших підземних залізниць Лондона.

Але найбільш рішучим і агресивним виявився Колвей, який перейшов до дій. Того самого дня він почав консультації з іншими директорами щодо того, яких дій слід вжити, і почав зі Стейна. Але Стейн, що завдяки розмовам із Джонсоном і газетам, вже мав сприятливе враження про Ковпервуда, відповів Колвею вельми обережно. Пропозиція Ковпервуда, на його думку, річ цілком природна. І всі директори, за винятком найстарших, бачать її необхідність. І, звісно, тепер, у зв’язку із цим американським проектом нової конкуруючої мережі, треба скликати нараду директорів обох компаній і разом знайти якийсь вихід.

Від Стейна Колвей вирушив до сера Вілмінгтона Джімса, якого застав у дуже схвильованому стані.