Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гаразд, гаразд, моя Мінерво! — сказав він. — Може, й справді вдасться все влаштувати так, як тобі хочеться. Не знаю. Але одне можу сказати напевно — якщо тут усе затягнеться надовго, ми з тобою не будемо вичікувати, а вирушимо подорожувати світом. З Ейлін я якось владнаю. А якщо вона не погодиться, що ж, однаково поїдемо. Вона мені завжди погрожує розголосом, та з цим, я певен, якось можна буде впоратися. У всякому разі дотепер мені це завжди вдавалося.

Він ласкаво поцілував її і, втішений, пройшов до місіс Картер. Він застав її за читанням роману Марії Кореллі. Причепурена, напудрена, місіс Картер сиділа біля відкритого вікна, очевидно чекаючи на нього і зустріла його своєю найоптимістичнішою посмішкою. Тим не менше він відчув її занепокоєність — очевидно, вона побоювалася, що вся їхня затія є небезпечною. У її очах, схоже, була якась напруга й пригніченість. Обмінявшись декількома зауваженнями про те, як приємно буде провести весну в Англії, він сказав їй немов між іншим, але досить відверто:

— На вашому місці, Гетті, я б не став ні про що турбуватися. Ми з Беві чудово розуміємо одне одного. І я думаю, що вона сама себе добре розуміє. Вона не тільки красива, але й кмітлива, і я люблю її. Якщо навіть із нами й трапиться якась неприємність, я думаю, ми знайдемо вихід. Тож спробуйте просто гарно провести час. Я, імовірно, буду дуже зайнятий і навряд чи зможу до вас приїжджати так часто, як мені цього б хотілося. Але пам’ятайте, що я завжди напоготові. І вона теж. Тож не турбуйтеся.

— Я не турбуюся, Френку! — сказала місіс Картер, майже вибачаючись. — Звичайно, я знаю, що Беві — дівчина рішуча, спритна, і знаю, як ви турбуєтеся про неї. І сподіваюся, все буде так, як ви плануєте. Вона справді дуже підходить вам, Френку. Така талановита, чарівна. Шкода, що ви не бачили, як чудово вона тримала себе на пароплаві! Як вона вміє бути приємною людям і водночас гідно себе поводити. Ви трошки затримаєтеся у нас? Я дуже рада. Мені щось нездужається, але ми ще побачимося з вами пізніше.

Вона проводила його до дверей, наче господиня, що проводжає важливого гостя — яким, власне, вона його і вважала. Коли він вийшов і зачинив за собою двері, вона підійшла до дзеркала й, сумно подивившись на себе, трохи підрум’янила щоки — на випадок, якщо загляне Береніс, — потім дістала пляшку бренді з валізи й налила собі невеличкий келих.

Розділ 25

Приїхавши за запрошенням лорда Геддонфілда до його зам­ку в Беритон, подружжя Ковпервудів опинилися у вишуканому колі його гостей. Це був прикметний взірець англійської архітектури XVІ століття посеред маєтку, що зберігся у чудовому стані, на південному сході Гардаун-Гіс. На заході до нього примикала відкрита, схожа на безкрає море рівнина, яка густо поросла вересом, зарості якого, хвилюючись на вітрі, тяглися на багато миль. Вони вже пережили чимало сторіч, і з ними не міг упоратися ні плуг, ні сівач, ні будівельник. Їхня головна цінність як для багатія, так і для бідняка полягала у тому, що на цій рівнині знаходилося місце для зайців, оленів та іншої дичини, а також це було улюблене місце полювання для компаній з псарями в червоних фраках, з гончими й хортицями. На заході, куди дивився головний фасад замка, розкинулися поля, покриті лісами схили, серед яких виднілися очеретяні дахи невеликого ярмаркового села — Літлберитон, що все разом справляло враження привітного сільського куточка.

Геддонфілд зустрів подружжя Ковпервуд на станції Беритон. Це був такий самий веселий, трохи цинічний джентльмен, з яким Ковпервуд познайомився п’ять років тому. Він зберіг приємні спогади про Америку і був дуже радий бачити своїх заокеанських друзів. Дорогою до замку, показуючи Ейлін чудові газони й тінисті алеї, він сказав:

— Я побоювався, місіс Ковпервуд, що наша вересова рівнина здасться вам і вашому чоловікові сумним видовищем. Тому я розпорядився приготувати для вас кімнати з вікнами в сад. У вітальні саме п’ють чай, тож прошу, якщо ви хочете підкріпитися після дороги.

Хоча чудовий нью-йоркський особняк Ковпервуда з безліччю слуг був набагато роскішнішим за цей замок, а його власник Геддонфілд значно поступався багатством Ковпервуду, у Ейлін — принаймні в першу хвилину — він викликав заздрість. Ах, якби мати такий маєток, таке солідне становище і такі блискучі зв’язки, як ця людина! Звільнитися від необхідності відвойовувати собі місце в суспільстві, жити в повному спокої. Проте Ковпервуд, хоч теж із задоволенням оглядав усе навкруги, анітрохи не був приголомшений ані блиском титулу, ані багатством, що дісталося без усяких зусиль. Він, Ковпервуд, сам створив собі багатство і славу.

Гості лорда Геддонфілда, що з’їхалися до нього на вікенд, являли собою різноманітне, але вишукане товариство.

Напередодні з Лондона приїхав сер Чарльз Стоунледж, знаменитий лондонський артист, світило театрального світу, найвищою мірою претензійний і пихатий суб’єкт, що хапався за всіляку можливість потрапити в коло аристократів. Він привіз із собою артистку міс Констанс Гетевей, що нині грала у популярній п’єсі «Почуття».

Різкий контраст до цієї пари являли собою лорд і леді Еттіндж. Він — крупний акціонер у залізничних і судноплавних компаніях — високий на зріст і здоровий на вигляд владного виду чоловік, любитель випити, дотепний напідпитку і, навпаки, уривчастий і не схильний підтримувати розмову у тверезому стані. Леді Еттіндж, навпаки, була особою найвищою мірою дипломатичною, і лорд Геддонфілд, надсилаючи їй запрошення, просив її цього разу взяти на себе роль господині в його замку. Добре знаючи звички й настрої свого чоловіка, леді Еттіндж ставилася до них доволі терпимо, але при цьому не допускала жодних ущемлень власної особи. Це була висока, могутньої статури дама з рум’яними щоками, поцяткованими синіми жилками, і холодними блакитними очима. Колись вона була дуже привабливою, як усяка свіженька дівчина в шістнадцять років, — очевидно, вона й досі не забула про це, так само, як і лорд Еттіндж. Він свого часу дуже домагався її руки. Леді Еттіндж, безсумнівно, виявляла більше практичного розуміння життя, ніж її чоловік. Старший нащадок старовинного багатого роду, лорд Еттіндж цінував титул і спадкоємні права вище за будь-які особисті досягнення, що не заважало йому успішно брати участь у різних комерційних операціях. Його дружина, не поступаючись йому знатністю походження, значно уважніше спостерігала за зміною сил серед грошової знаті, і щиро захоплювалася такими нетитулованими гігантами, як Ковпервуд.

Також серед гостей були лорд і леді Бозвайк, молода, весела пара, що викликала загальну симпатію. Вони обоє захоплювалися всіма видами спорту, відвідували перегони, могли скласти партію в карти й завдяки своїй заразливій веселості й жвавості були бажаними гостями в будь-якому товаристві. Вони нишком посміювалися над парою Еттіндж, але водночас з належною повагою ставилися до їхнього високого становища й тримали себе з ними украй люб’язно.

По-справжньому важливим гостем в очах Геддонфілда, а також і подружжя Еттіндж, був містер Ебінгтон Скерр. Особа доволі темного походження, — ні титулу, ні рідні, — він, однак, зумів створити собі ім’я у фінансовому світі. За чотири роки містер Скерр нажив неабиякий капітал, організувавши велику скотарську компанію в Бразилії. Акціонери цієї компанії вже одержували досить непогані прибутки. Зараз він займався вівцями в Африці, де завдяки якимсь нечуваним концесіям, отриманим від уряду, і власним методам збивати ціни й захоплювати ринки, на нього дивилися, як на без п’яти хвилин мільйонера. Різка критика його ризикованих авантюр поки що не набула ваги і ніяк не загрожувала його планам. Геддонфілд і навіть Еттіндж відкрито захоплювалися його успіхами, але розсудливо утримувалися від участі в його справах. Їм не раз траплялося вигідно скористатися акціями компаній Скерра. Але вони завжди намагалися якомога швидше збути їх з рук. Зараз Скерр узявся за нову справу, однак цього разу йому чомусь не так пощастило, як у колишніх його авантюрах: він задумав побудувати нову лінію підземної залізничої дороги на ділянці Бейкер-стрит — Ватерлоо й зумів отримати на це парламентську ліцензію. Тому приїзд Ковпервуда викликав у нього певний інтерес.

Через те, що Ейлін дуже довго порпалася зі своїм туалетом, намагаючись одягтися як можна вишуканіше, подружжя Ковпервуд зійшли до обіду трохи пізніше, ніж належить. Усі гості вже зібралися у вітальні, щоб звідти пройти до їдальні, і в багатьох на обличчях було видно явне невдоволення, що їх змушують чекати. Еттіндж уже вирішив про себе, що він просто не буде звертати уваги на цих Ковпервудів. Але коли вони ввійшли й Геддонфілд зустрів їх радісним вітанням, усі повернулися в їхню сторону, почали посміхатися, і американські гості відразу заволоділи увагою всього товариства. Еттіндж, коли їх знайомили, повільно піднявся зі стільця й манірно уклонився, але при цьому уважно оглянув Ковпервуда. А леді Еттіндж, яка читала всі замітки про американ­ського мільйонера, що з’являлися в англійських газетах, відразу вирішила про себе, що, за винятком її чоловіка, Ковпервуд безсумнівно найвизначніша людина в цьому товаристві. Вона навіть виба­чила йому Ейлін — напевно, він одружився дуже молодим і потім уже філософськи вирішив користуватися кращим, що йому може дати цей шлюб. Що ж до Скерра, то він був досить проникливою людиною, щоб зрозуміти, що знаходиться у товаристві господаря фінансового світу.

Ейлін, після довгої вимушеної самотності в Нью-Йорку, потрапивши до такого блискучого товариства, почувалася трохи ніяково; вона з усієї сили намагалася видаватися природною, але домоглася лише враження надмірної люб’язності, майже ревності, тому що вона посміхалася всім підряд. У кожному її слові відчувалася непевність у собі. Ковпервуд помітив це, але вирішив, що зрештою він якось упорається за двох, і з властивою йому дипломатичністю звернувся до леді Еттіндж як до найстаршої і, вочевидь, найповажнішої з присутніх дам.

— Я фактично вперше в англійській садибі, — сказав він просто. — Але, маю визнати, навіть те, що я встиг побачити сьогодні вдень, цілком виправдовує загальне захоплення, з яким про неї говорять.

— Справді? — сказала леді Еттіндж, якій було доволі цікаво дізнатися про його смаки й схильності. — Ви знаходите привабливим наше сільське життя?

— Так, і, мабуть, я навіть можу пояснити чому. Це, так би мовити, джерело всього, що є найкращого у моїй країні в цей час. — Вона помітила, що він наголосив на словах «в цей час». — Візьмемо, наприклад, італійську культуру, — продовжував він. — Ми цінуємо її, як культуру нації, цілковито відмінної від нас. І те саме, думаю, можна сказати про культуру Франції й Німеччини. Але тут ми цілком природно, як щось своє, пізнаємо джерела нашої власної культури й розвитку, причому навіть ті з нас, хто не зовсім англійського походження.

— Ви якось аж надто люб’язні щодо Англії, — сказала леді Еттіндж. — А ви самі з англійців?

— Так. Мої батьки були квакери. Мене виховували строго, у суворій простоті, як водиться в англійських квакерів.

— Боюся, що не всі американці ставляться до нас так приязно.

— Містер Ковпервуд добре обізнаний про будь-яку країну, — сказав, посуваючись ближче, лорд Геддонфілд. — Він витратив чимало років і чималий капітал, збираючи зразки мистецтва всіх країн.

— Моя колекція дуже скромна, — посміхнувся Ковпервуд, — я дивлюся на неї як на лише початок.

— І ця чудова колекція перебуває в найчудовішому музеї, який мені доводилося бачити, — продовжував лорд Геддонфілд, звертаючись до леді Еттіндж, — у будинку містера Ковпервуда в Нью-Йорку.

— Я випадково мав задоволення чути розмову про вашу колекцію, коли я востаннє був у Нью-Йорку, містере Ковпервуд, — втрутився Стоунледж. — Чи правда, що ви приїхали сюди, щоб поповнити її? Здається, я щось читав про це нещодавно в газетах.

— Ні, це безпідставні чутки, — відповів Ковпервуд. — Я зараз не збираю нічого, крім вражень. І в Англії я просто зупинився ненадовго, оскільки їду на континент.

Сповнена відчуття тріумфу від того, що її чоловік у центрі уваги, Ейлін так пожвавилася за обідом, що Ковпервуд кілька разів кидав у її бік виразний погляд — йому дуже важливо було залишити сприятливе враження. Він, звичайно, уже заздалегідь дізнався, якими фінансовими операціями займаються Геддонфілд і Еттіндж, а тепер він застав тут іще цього Скерра, котрий, як він чув, мав намір будувати підземну лінію. Стосовно лорда Еттінджа він хотів дізнатися, наскільки корисними для нього можуть бути зв’язки і вплив англійця, і тут його намагання увінчалися успіхом, оскільки леді Еттіндж цілком відверто розповіла йому про можливості чоловіка в парламенті. Він був торі, досить тісно пов’язаний з лідерами цієї партії, і зараз його кандидатура розглядалася у зв’язку з важливим призначенням в Індію. Це залежало від деяких змін у політичній обстановці, пов’язаних з бурською війною, щоб на той час лихоманила Англію. Англійці в ній уже зазнали великих втрат, але нова кампанія була націлена на те, щоб змінити цей нещасливий розвиток подій. І Ковпервуд з дипломатичних міркувань погодився з цими сподіваннями.

Невимушено підтримуючи розмову, люб’язно перекидаючись фразами з різними гостями, Ковпервуд запитував себе, хто з них може бути корисним йому й Береніс. Леді Бозвайк запросила його до свого будинку в Шотландії. Скерр, після того як дами залишили їдальню, сам підійшов до нього й запитав, чи довго він має намір пробути в Англії. І якщо так, то чи не зробить він йому честь завітати до нього в гості, у Келс. Навіть Еттіндж до кінця обіду настільки пом’якшав, що завів з ним бесіду про американську політику й міжнародні справи.