Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Упродовж метушні з цими діловими справами — тим часом Ейлін відправилася до Парижа, а Береніс поглинули клопоти з переїздом до Прайорс-Коув — Ковпервуду залишалося задовольнятися короткими побаченнями зі своєї коханою. Береніс була, вочевидь, дуже зайнята — щось купувала, щось улаштовувала. Усілякі витончені дрібнички, якими вона розважала себе, в очах Ковпервуда робили її ще чарівнішою. «Скільки в ній життя! — часто думав він. — Вона так радіє речам, так уміє ними насолоджуватися, що заражає цим і мене. Здається, її цікавить все, а тому не дивно, що і вона сама цікава усім».

Приїхавши до неї вперше в Прайорс-Коув, Ковпервуд побачив, що дім повністю облаштований. У будинку цілий штат прислуг: кухар, покоївки, економка, дворецький, не говорячи вже про садівників і пастухів, яких тримав лорд Стейн. І Береніс бурхливо раділа — чи тільки вдавала, Ковпервуд не міг сказати напевно — принадам сільського життя. Здавалося, вона віддавалася любові до природи. Якась пташка, квітка, дерево, метелик могли інший раз зворушити й потрясти її. Сама Марія Антуанетта не впоралася б краще з такою роллю, якщо це була гра. Коли Ковпервуд приїхав, Береніс саме стояла на подвір’ї з пастухом, який пригнав череду овець, щоб показати їй ягнят. Побачивши коляску Ковпервуда, що під’їхала головною алеєю, Береніс схопила в руки одного з найменших і найбільш кучерявих ягнят. Ця чарівна картинка змусила Ковпервуда замилуватися, але нітрохи не обманула. «Гра, — подумав він, — втім, адже це для мене».

— Пастушка зі своїми ягнятами! — жартівливо привітав він її й, нахилившись, погладив ягня в неї на руках. — Чарівні створіння! З’являються на світ й відразу зникають, мов весняні квіточки.

Він відразу відзначив її витончену сукню, хоч і нічого не сказав. Він чудово розумів, що для неї вражати новим убранням цілком природно. Вона наче не усвідомлювала краси своїх поз, вважаючи їх природними для себе, що було її привілеєм і водночас тим, чого від неї чекали.

— Шкода, що ти не приїхав трохи раніше, — сказала Береніс, — ти б застав нашого сусіда, Артура Тевістока. Він допомагав мені влаштовуватися. Йому довелося поїхати до Лондона, але завтра він знову приїде мені допомагати.

— Справді? — засміявся Ковпервуд. — Яка діловита господарка! Змушує працювати гостей! Чи, може, тут робота вважається головною розвагою? А мені що належить робити?

— Бігати за дорученнями. Їх уже стільки назбиралося!

— Саме з цього я почав своє життя!

— Бережися, аби не довелося цим і скінчити. Ходімо, любий. Візьміть, Добсоне! — Вона передала пастухові ягня і взяла Ковпервуда під руку.

Вони пішли зеленою галявиною до плавучого будиночка. Там на веранді під тентом був накритий стіл. У глибині біля відкритого вікна сиділа місіс Картер із книжкою в руках. Ковпервуд тепло привітався з нею, і Береніс повела його до столу.

— Ну от, сідай і насолоджуйся природою! — скомандувала вона. — Відпочивай і викинь із голови Лондон і всі свої справи.

І вона поставила перед ним його улюблений напій, м’ятну настоянку.

— А тепер я розкажу тобі, що я для нас із тобою придумала, якщо в тебе буде час. Хіба не так?

— Увесь час належить нам, люба! — відповів він. — Я все влаштував. Ми з тобою вільні птахи; Ейлін у Парижі, — додав він, понизивши голос, — і, наскільки я розумію, перебуватиме там щонайменше днів десять. Отже, що ти там придумала?

— Влаштуємо огляд англійських соборів — мама, донька і її опікун, — оголосила Береніс. — Я завжди так хотіла побачити Кентербері, Йорк та Уельс! Адже ми знайдемо на це час, коли вже ми не можемо поїхати на континент.

— Думаю, це було б чудово! Я дуже мало знаю Англію і для мене це буде велике задоволення. І ми будемо зовсім одні, — він узяв її за руку, а Береніс поцілувала його в голову.

— До речі, я в курсі всього галасу навколо тебе в газетах. Чутка про те, що мій високоповажний опікун і є той самий знаменитий Ковпервуд, вже обійшла всіх навкруги. Мій агент з доставки меблів так прямо й запитав мене: чи правда, що мій опікун і американський мільйонер, про якого надруковано в «Кронікл», це одна й та сама особа? Довелося підтвердити. Але Артур Тевісток, схоже, вважає цілком природним для мене мати такого визначного опікуна.

Ковпервуд посміхнувся.

— Мабуть, ти також поцікавилася думкою прислуги з цього приводу?

— Авжеж, любий. Це дуже неприємно, але нічого не поробиш. Тому мені й хочеться виїхати з тобою кудись. А тепер, якщо ти відпочив, ходімо, я хочу показати тобі щось цікаве.

Вона посміхнулася і жестом покликала Ковпервуда за собою.

Вони пройшли через відкритий хол до спальні, і Береніс, підійшовши до стола, висунула ящик і витягла звідти дві головні щітки з гербами графа Стейна, вигравіруваними на срібних спинках, запонку й кілька шпильок.

— От якби по цих шпильках можна було так само легко довідатися, кому вони належать, як по цих графських щітках, — перед нами відкрився б цілий роман! — сказала вона таємничим тоном. — Але я, звісно, не видам таємницю шляхетного лорда.

У цей момент крізь дерева, що оточували віллу, долинув звук овечих дзвіночків.

— Ось! — вигукнула вона. — Коли почуєш це, де б ти не перебував, знай, що настав час обідати. Так ми вирішили замінити шанобливі запрошення дворецького.

Подорож, задумана Береніс, мала початися на південь від Лондона. Перша зупинка була намічена в Рочестері, потім у Кентербері. Вшанувавши цю надзвичайну поему, відбиту в камені, вони мали вирушити до якогось тихого притулку на березі ріки Стур; не до якогось галасливого готелю, що порушить простоту їхнього поетичного паломництва, а туди, де їм відведуть кімнату з комином і почастують простою англійською їжею. Береніс читала Чосера і багато інших книжок про ці англійські собори, і тому вона сподівалася відчути ту атмосферу, в якій виник його задум. З Кентербері вони відправляться до Вінчестера, потім до Солсбері й Стонхенджа; звідти в Уельс, до Гладстонбері, Бата, Оксфорда, Пітерборо, Йорка, Кембриджа — і назад додому. Але скрізь — наполягала Береніс — вони уникатимуть усіляких загальновідомих туристичних принад, а натомість обиратимуть усамітнені заїжджі двори і глухі села.

— Нам це буде корисно, — говорила Береніс, — ми надто розпестилися. І, можливо, подивившись на всі ці прекрасні речі, ти будуватимеш красивіші підземні дороги.

— А тобі можна задовольнитися простенькими полотняними сукнями! — відповів Ковпервуд.

Для Ковпервуда справжня принадність цієї подорожі полягала аж ніяк не в соборах, сільцях і заїжджих дворах. Його причаровували різноманіття темпераменту Береніс і її смаки. Жодна з його знайомих жінок, маючи можливість поїхати навесні до Парижа і Європи, не віддала б перевагу огляду якихось англійських містечок з соборами. Але Береніс була не така, як усі, і вона вміла знаходити в самій собі джерела радості й повноти почуття, яких шукала.

У Рочестері вони слухали гіда, який розповідав їм про короля Іоанна, Вільяма Руфуса, Симона де Монфора, Уота Тайлера, що всі видавалися Ковпервуду примарами. Ці люди чи якісь істоти, що керувалися більш-менш подібними самолюбними ілюзіями, але час їхньої слави вже минув; вони перетворилися на ніщо, що чекає на всіх, хто живе на землі. Він волів краще дивитися на сонячні відблиски на воді, дихати свіжим весняним повітрям. Навіть Береніс, схоже, була трохи розчарована дещо буденним виглядом цієї мертвої пишноти.