— А коли ж запрошення на весілля?
— У червні, не пізніше. Можу обіцяти!
— І я буду посадженим батьком?
— Так, це думка! — серйозно сказала вона.
— Чорт забирай! — голосно зареготав Ковпервуд. — Я бачу, в тебе була надзвичайно вдала подорож!
— І це лише маленька частка! — вигукнула Береніс. — От ще поїздка у Мейденхед — мені навіть ніяково зізнаватися.
— Он як? Запам’ятаю!
— А ще я тобі не розповіла про полковника Гоксбері. З королівської гвардії або щось таке, не пам’ятаю! — глузуючи, продовжувала вона. — Ну, один із таких блискучих військових. У нього є приятель офіцер, у якого є кузен, а в цього кузена є котедж десь там у парку на Темзі...
— Тож уже два котеджі й два плавучі будиночки! Чи може, у тебе в очах двоїться?
— У всякому разі котедж, про який я зараз кажу, майже ніколи не здається. Цією весною ледь чи не вперше. І це справжня мрія! Якщо його коли-небудь і здавали, то лише близьким друзям. Але мамі й мені...
— То ми маємо намір стати дочкою полку?
— Ну, гаразд. Залишимо полковника. Ще є якийсь Вілтон Брайтуейн Райотслі — вимовляється: Ротслай. У нього чудові маленькі вусики, а зріст рівно шість футів і...
— Слухай-но, Беві! Усі ці подробиці! У мене починають виникати підозри!
— Тільки не з Вілтоном! Ніколи, клянуся тобі! З полковником — якось так, але з Вілтоном — ні! — і вона розреготалася. — Ну, щоб не перераховувати всіх, скажу тобі коротко, що я довідалася не тільки про чотири плавучих будиночки на Темзі, але й про чотири прекрасно мебльованих, комфортабельних особняки у найкращих кварталах Лондона, — і всі їх можна зняти на сезон, на рік або назавжди, якщо ми вирішимо з тобою залишитися тут навіки.
— Тільки-но скажи, люба моя, — відповів він. — Але ж ти акторка!
— И всі ці особняки, — продовжувала Береніс, пропускаючи повз вуха його вигук, — мені негайно покажуть — будь-який із шанувальників на вибір — або всі одразу, варто мені тільки дати свою лондонську адресу, чого я ще поки не зробила.
— Браво, браво! — вигукнув Ковпервуд.
— Отож, поки ще ніяких обіцянок нікому, ніяких домовленостей, але ми з мамою погодилися поїхати подивитися один будиночок на Гросвенор-сквер, та іншій — на Берклі-сквер. А там побачимо.
— А тобі не здається, що краще було б все-таки порадитися із твоїм старим опікуном, скажімо, щодо оренди і такого іншого?
— Що стосується оренди — звичайно. Ну, а щодо іншого...
— Ну, гаразд. Щодо іншого — охоче відступаю. Я вже досить розпоряджався за своє життя, подивимося тепер, як це в тебе вийде!
— Отож, — продовжувала вона, усе ще глузуючи, — припустімо, для початку я сяду от сюди...
І, сівши до нього на коліна, вона взяла зі столу келих з вином і доторкнулася до нього губами.
— Дивися — я загадала бажання! — сказала вона й надпила половину. — А тепер ти! — І вона простягнула йому келих і дивилася, поки він не допив до дна. — А тепер ти маєш розбити його о стіну — через моє праве плече — щоб уже більше ніколи ніхто з нього не пив. Це давній звичай датчан і норманів. Ну...
І Ковпервуд кинув келих.
— А тепер поцілуй мене — і все збудеться. Адже ти знаєш, що я чаклунка й можу зробити так, щоб усе збулося.
— Я готовий цьому повірити! — гаряче сказав Ковпервуд і врочисто поцілував її.
Після обіду вони почали обговорювати плани на найближче майбутнє. Береніс поки не хотілося нікуди їхати з Англії. Зараз весна, а вона завжди мріяла оглянути всі ці міста з кафедральними соборами — Кентербері, Йорк, з’їздити до Уельса, глянути на руїни римських лазень у Баті, відвідати Оксфорд, Кембридж та різні старовинні замки. Добре б відправитися в таку подорож удвох! Зрозуміло, він спочатку владнає все зі своїм лондонським проектом. А вона тим часом подивиться ці згадані котеджі. І тільки-но все це влаштується, вони одразу зможуть вирушити у їхню спільну подорож.
А зараз треба піти побачитися з мамою, що останніми днями дещо засмучена. Чогось боїться, а чого — і сама не знає. Ну, а потім він повернеться сюди — і тоді...
Ковпервуд обійняв її й пригорнув до грудей.