Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я рада за Ейлін, — сказала вона помовчавши. — Справді рада. Їй просто необхідна така зміна. І вже давно.

— Згоден, — відповів Ковпервуд. — Якщо я не можу бути для неї тим, ким би вона хотіла мене бачити, чому не знайти для цієї ролі когось іншого. У всякому разі, я сподіваюся, що він має голову на плечах. Ейлін уже планує поїхати до Парижа, походити по крамницях. Тож все йде, здається, як має йти.

— Чудово! — сказала Береніс посміхаючись. — Схоже, поки що наші плани потроху здійснюються. А хто у всьому винний?

— По-моєму, ні ти, ні я. Просто це одна з тих речей, що мають статися — як твій прихід до мене на Різдво, коли я найменше цього очікував.

Він знову спробував її поцілувати, але вона, занурившись у свої думки, відсторонилася від нього.

— Ні, ні, почекай, спочатку розкажи мені про Лондон, а потім я тобі теж дещо розповім.

— Лондон? Поки що все обіцяє чудові перспективи. Я тобі, здається, говорив у Нью-Йорку про цих англійців, Грівза й Геншо? Про те, як я відхилив їхню пропозицію? Тож щойно, коли я виходив з готелю, мені подали від них лист. Вони просять про зустріч, і я вже призначив час. Що ж до більших проектів, то тут є група акціонерів, з якими я планую провести переговори. Тільки-но вималюється щось більш-менш певне, я одразу ж тобі розповім. А поки що мені хотілося б кудись поїхати з тобою. Ми могли б дати собі маленький перепочинок, перш ніж я порину в ці справи. Звісно, треба пам’ятати про Ейлін. Поки вона тут... — він помовчав. — Звісно, я по­стараюся переконати її поїхати до Парижа. Тоді ми могли б з тобою поїхати до Нордкапу або на Середземне море. Один із моїх агентів говорив мені про яхту, яку можна було б орендувати на літо.

— Яхта, яхта! — вигукнула Береніс у захваті, але водночас піднесла палець до губ. — Ні, ні, ти вже втручаєшся в мої плани. Це влаштовуватиму я, а не ти. От бачиш...

Але перш ніж вона закінчила, він закрив їй рот поцілунком.

— Який же ти нетерплячий! — сказала вона ніжно. — Почекай...

І вона повела його до сусідньої кімнати, де перед відкритим вікном був накритий стіл.

— Дивися, мій володарю! Сьогодні ми бенкетуємо вдвох; тебе запрошує твоя рабиня. Якщо ти зараз сядеш і сидітимеш спокійно, ми вип’ємо з тобою по келихові вина, і я тобі розповім про себе. Хочеш вір, хочеш ні — але я все вирішила.

— Все! — засміявся Ковпервуд. — І так швидко? Якби ж мені так навчитися.

— Ну, майже все! — сказала вона й, узявши зі стола графин з його улюбленим вином, налила два келихи. — Річ у тім, що, як це ні дивно, я тут на самоті міркувала. А коли я міркую...

Вона урочисто підняла очі до неба.

Він вихопив келих у неї з рук і кинувся цілувати її, — вона тільки цього й чекала.

— Стримуйся, Цезарю! — дражнилася вона. — Почекай, ще не час пити. Сідай отам. А я сяду тут. І зараз я тобі розповім усе. Моя сповідь.

— От бісеня! Беві, годі глузувати!

— Та я в житті своєму не була серйознішою. Тож слухай, Френку! Було так. На пароплаві з нами їхало з півдюжини англійців, старих і молодих, усяких, один гарніше іншого; принаймні ті, з якими я фліртувала, були дуже недурні.

— Не сумніваюся, — добродушно проронив Ковпервуд з легкою ноткою сумніву в голосі. — І що далі?

— А далі, якщо ти виявиш деяку великодушність, я зізнаюся тобі, що фліртувала я винятково заради тебе. До речі, все було цілком безневинно — хоч ти, звісно, можеш і не вірити. Наприклад, я дізналася про одне чарівне місце в передмісті, Бовіні, — це на Темзі, усього в якихось тридцяти милях від Лондона. Мені розповів про нього симпатичний холостяк Артур Тевісток. Він там живе з матусею, леді Тевісток. Він певен, що мені вона дуже сподобається. А сам він дуже сподобався моїй матінці! Тож бачиш...

— Гм... бачу, що ми житимемо в Бовіні: я і твоя мати, — посміхнувся Ковпервуд не без сарказму.

— Саме так! — у тон йому відповіла Береніс. — І це інше важливе питання — ти й мати. Віднині ти маєш приділяти увагу насамперед їй. І якомога менше мені. Але, звісно, ти зберігаєш за собою всі обов’язки опікуна.

І вона вщипнула його за вухо.

— Іншими словами, містер Ковпервуд — опікун і друг родини! — вимовив він із досить кислою посмішкою.

— Цілком вірно! — підтвердила Береніс. — Отож далі. Незабаром я маю відправитися з Артуром подорожувати на човні. А крім того... — отут вона не стрималася й фирк­нула, — він обіцяє дістати чарівний плавучий будиночок, саме те, що потрібно для нас із мамою. Ні, ти тільки уяви собі: місячна ніч... або спекотний літній день — коли моя мама і його мама сидітимуть й в’язатимуть або прогулюватимуться по саду, а ти читатимеш із сигарою в руці, — а ми з Артуром...

— Так, справді, чудесне життя — плавучий будиночок, коханий, весна, матуся, опікун! Ідеал літнього відпочинку!

— Краще й бути не може — з жаром вигукнула Береніс. — Він навіть розписав, які в нас там будуть тенти — червоні й зелені! І хто з його друзів приїде, і які вони!

— Теж, мабуть, червоні й зелені?

— Саме так, адже це кольори спортивних і гребних костюмів! Усе як слід. Так він розповів мамі. У нього маса друзів, і він збирається з усіма нас познайомити.