Гори, відьмо, гори! Повзи, тінь, повзи!: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вона померла! — сказав я, підвівшись з колін. Ми схилилися над нею в очікуванні цього останнього страшного спазму, конвульсії чи що то було.

Але нічого не відбувалося. На її обличчі залишився той самий вираз ненависті. Ніякого диявольського вищиру. Жодних звуків не долинало з її мертвих уст. Усе ще тримаючи її білосніжну руку в своїй, я відчув, як тіло починає заклякати.

Невідома смерть вбила медсестру Волтерс, у цьому не було жодних сумнівів. Але щось мені підказувало, що вона її не здолала.

Її тіло — так. Але не її волю!

Розділ 4

Пригода в авто Рікорі

Геть пригнічений, я повернувся з Брайлем додому. Важко описати, яке враження справили на мене всі ці події від початку й до кінця, хоч це ще був далеко не кінець. Здавалося, ніби я весь час, нервово здригаючись, перебував у тіні чужого світу, наче під невсипущим оком чогось невідомого, не з нашого життя, де моя підсвідомість тягнулася до порогу свідомого, розбиваючи між ними двері, щоб стати на варті... кожну хвилину пильнувати. Дивні слова як для прибічника традиційної медицини, еге ж? Що ж, нехай.

Бідолаху Брайла всього тіпало, та так, що я задумався, чи не поєднувало його з мертвою дівчиною щось більше, ніж суто професійний інтерес.

Близько четвертої ми прийшли до мене додому. Я наполіг на тому, щоб Брайл залишився на ніч. Перед сном я зателефонував у клініку, але від медсестри Роббінс не було жодної звістки. Я погано спав. Щойно годинник пробив дев’яту ранку, до мене зателефонувала медсестра Роббінс. Вона була в істериці. Я попросив її прийти, а коли вона з’явилася, ми з Брайлем взялися її розпитувати.

«Близько трьох тижнів тому, — почала вона, — Гаррієт принесла Деніз гарненьку лялечку. Дитина була в захваті від неї. Я запитала Гаррієт, де вона взяла ляльку, і вона сказала, що придбала її в чудернацькій крамничці неподалік від центру.

— Джоб, — сказала вона (мене звуть Джобіна), — у цій крамниці сидить дуже дивна жінка. Я її боюся, Джоб.

Я не звернула особливої уваги на її слова. Тим паче, Гаррієт ніколи не була надто товариською. Та мені здалося, що вона пошкодувала про сказане.

А тепер, озираючись назад, мені здається, що Гаррієт після цього поводилася якось дивно. То вона весела й життєрадісна, то наче якась замислена. Близько десяти днів тому вона прийшла додому з пов’язкою на стопі. Правій стопі, питаєте? Так. Вона сказала, що чаювала з тою самою жінкою, котра дала їй ляльку для Деніз. Чайник перевернувся, і гарячий чай вилився їй на ногу. Жінка одразу ж змастила опік якоюсь маззю, і біль як рукою зняло.

— Але, думаю, краще намастити ногу чимось своїм, — сказала Гаррієт. А тоді зняла панчоху і почала розмотувати пов’язку. Я саме пішла на кухню, коли вона покликала мене, щоб я глянула на її ногу.

— Дивно, — сказала вона. — Опік був доволі сильний, Джоб. А тепер практично загоївся. Хоча та жінка нанесла мені мазь не більш ніж годину тому.

Я поглянула на її ногу. На її передплесні виднілася велика червона пляма. Але то не був опік, тож я сказала їй, що чай, мабуть, був не такий уже й гарячий.

— Але, Джоб, мені справді обпекло ногу, — заперечила вона. — Так, що аж виступив пухир.

Деякий час вона просто сиділа й дивилася на пов’язку та свою ногу. Мазь мала синюватий відтінок і якось дивно виблискувала. Я ще зроду такого не бачила. Ні, вона не мала неприємного запаху. Гаррієт нахилилася, взяла пов’язку й сказала:

— Джоб, спали її.

Тож я пожбурила пов’язку у камін. Пам’ятаю, як вона дивно спалахнула, але не загорілася. Вона просто спалахнула, а тоді зникла. Від побаченого Гаррієт зблідла. А тоді знову поглянула на свою стопу.

— Джоб, — сказала вона. — Я ніколи не бачила, щоб рани так швидко гоїлися. Вона, мабуть, відьма.

— Що ти таке кажеш, Гаррієт? — здивувалася я.

— Ах, забудь, — відповіла вона. — Якби ж мені стало духу роздерти ту пляму на нозі й змастити її протиотрутою від зміїних укусів!

А тоді засміялася, і мені здалося, що вона просто жартує. Натомість вона намастила ногу йодом і перев’язала її асептичною пов’язкою. Наступного ранку вона розбудила мене зі словами:

— Поглянь. Учора повний чайник кип’ятку перелився мені на ногу. А тепер на ній немає й сліду, а мав би залишитись. Джоб, Богом клянуся, краще б там був опік!»

— От і вся історія, докторе Ловелл. Більше ми про це не говорили. Та й, здавалося, вона про все забула. Так. Я запитала в неї, де розташована крамниця і хто та жінка, але вона мені не сказала. Не знаю чому.

— Після того випадку я більше ніколи не бачила її веселою та життєрадісною. Щасливою, безтурботною... Не розумію, чому вона померла... Не розумію!

Брайл запитав у неї:

— Число 67 вам ні про що не говорить, Роббінс? Можливо, це номер будинку, куди навідувалася Гаррієт?

Вона задумалася, а тоді похитала головою. Я розказав їй про те, як Волтерс розмірено то розплющувала, то заплющувала очі.

— Очевидно, вона хотіла нам щось сказати, щось, пов’язане з цим числом. Добре подумайте.