Гори, відьмо, гори! Повзи, тінь, повзи!: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А після того, як Госкінс підтвердив результати розтину, ці два взаємовиключні поняття залишались однаково правильними. Причин смерті Пітерса не було. Але він таки помер. Якщо загадкові світляні кульки й мали якийсь стосунок до його смерті, то вони не залишили жодного сліду. Його органи, як і все інше, були в чудовому стані, він справді був надзвичайно здоровим чолов’ягою. Після того, як я пішов, Госкінсу більше не щастило на світлоносні тільця.

Тієї ж ночі я написав короткого листа, в якому змалював симптоми недуги Пітерса, не вдаючись при тому до опису змін на його обличчі, а лиш обережно згадавши про «незвичні гримаси» та «вираз глибокого страху». Разом із Брайлем ми розіслали листа всім лікарям Нью-Йорка, і я сам подбав про те, щоб лист також дійшов до всіх клінік та госпіталів. У листі я цікавився у своїх колег, чи вони коли-небудь лікували пацієнтів зі схожими симптомами, і якщо так, то просив, щоб вони надіслали детальний опис, імена, адреси, рід занять та будь-які інші цікаві дані про них. Я ж, своєю чергою, обіцяв тримати все у найсуворішій таємниці. Я тішив себе тим, що моя репутація була такою, що ніхто не запідозрить у моєму запиті простої цікавості чи прихованих намірів.

У відповідь я отримав сім листів, автор одного з яких навіть завітав до мене особисто. Кожен лист, за винятком одного, з різним ступенем властивого медикам консерватизму давав відповіді на мої запитання. Прочитавши їх усі, я переконався, що протягом півроку сім абсолютно несхожих між собою людей померли так само, як Пітерс.

Хронологія смертей виглядала таким чином:

25 травня: Рут Бейлі, стара діва, п’ятдесят років, відносно багата, соціально активна, чудова репутація, доброчинниця, допомагала дітям. 20 червня: Патрік Макілрейн, муляр, одружений, двоє дітей. 1 серпня: Аніта Ґрін; одинадцять років, батьки — освічені, представники середнього класу. 15 серпня: Стів Стендіш, акробат, тридцять років, одружений, троє дітей. 30 серпня: Джон Дж. Маршал, банкір, шістдесят років, допомагав дітям. 10 вересня: Фінеас Дімот, тридцять п’ять років, гімнаст на трапеції, одружений, маленька дитина. 12 жовтня: Гортензія Дарнлі, близько тридцяти років, безробітна.

Усі, крім двох, мешкали в різних куточках міста.

У всіх випадках задубіння наставало раптово й стрімко проходило, а від першого нападу до настання смерті минало близько п’яти годин. П’ятеро колег згадали про дивний вираз обличчя, який мене найбільше турбував; і хай би як стримано вони про це все писали, я вгадував у їхніх словах збентеження і розгубленість.

«Очі пацієнтки не заплющувалися, — писав лікар про стару діву Бейлі. — Вона пильно дивилася, але не бачила нічого навколо себе, не в змозі зосередити свого погляду на предметах, що її оточували. Мене особливо стривожив вираз невимовного жаху, який з’явився на її обличчі перед самою смертю. Та після смерті він лише посилився. Задубіння минуло протягом п’яти годин».

Лікар, який обстежував муляра Макілрейна, не мав що сказати про цей феномен, але детально описав вираз обличчя його пацієнта вже після настання смерті.

«Він не мав нічого спільного з м’язовим скороченням так званої маски Гіппократа чи застиглим поглядом і скривленими устами — усміхом смерті. На його обличчі не було й натяку на пережиті страждання — навіть зовсім навпаки. В його очах застиг дивний вираз люті».

Доповідь лікаря, що стежив за станом акробата Стендіша, була доволі поверхова, хоч і містила згадку про те, що «після того, як пацієнт помер, з його гортані долинали якісь дивні звуки». Мені було цікаво, чи то був той самий демонічний сміх, що я чув з Пітерсових уст. Навіть якщо так, я б не зміг нічого більше вивідати у свого небагатослівного колеги.

Я особисто був знайомий із лікарем, що опікувався банкіром, — самовпевненим, зарозумілим, ідеальним лікарем для багатіїв.

«Причина смерті доволі очевидна — тромбоз, — писав він. — Поза сумнівом, у пацієнта обірвався тромб у мозку. Я особисто не надаю жодного значення гримасам чи швидкому задубінню тіла». — І ще зверхньо додав: «Знаєте, любий Ловелле, в судовій медицині побутує думка, що за станом задубіння тіла можна визначити геть усе».

Я хотів було відповісти, що дуже зручно прикривати свою некомпетентність таким діагнозом, але цим я навряд чи вразив би його самолюбство.

У доповіді про Дімота не було нічого про гримаси та звуки, лише сухі факти.

А от лікар маленької Аніти виявився набагато відвертішим.

«Чудова дитина, — писав він. — Здавалося, вона зовсім не страждала від болю. Та коли в неї стався напад, мене шокував вираз глибокого жаху в її застиглому погляді. Її ніби душив страшний сон, хоч вона до самої смерті була при свідомості. Майже смертельна доза морфію жодним чином не вплинула на цей її стан та не змінила ритму серцебиття чи дихання. Пізніше з її лиця зійшла гримаса жаху, поступившись емоціям, про які я б радше розповів вам особисто, якщо ви, звісно, не проти. Але після смерті мене ще більше стривожив вираз її обличчя. Та знову ж таки, при зустрічі».

Внизу він нашвидкуруч написав постскриптум. Видно було, що він вагався, та зрештою бажання виговоритися перемогло, тож, поставивши останню крапку, він хутенько, щоб не передумати, надіслав листа:

«Як я писав, дитина до самої смерті була при свідомості. Але мене не покидає думка, що вона була притомна і після смерті! Про це я й хотів би поговорити».

Я задоволено кивнув. Я не згадав про це спостереження у своєму запиті. Якщо те саме відбувалося з іншими пацієнтами, в чому я тепер не сумнівався, всі медики, окрім того, що лікував Стендіша, були такими ж боязкими мовчунами, як і я. Я відразу ж зателефонував лікарю маленької Аніти. Він був украй стривожений. З його слів, історія Аніти неймовірним чином перегукувалася із Пітерсовою. Він безперестанку повторював:

— Її янгольське личко змінила гримаса диявола!

Я пообіцяв тримати його в курсі справ, а незабаром після нашої розмови до мене завітав молодий лікар, що спостерігав за Гортензією Дарнлі. Доктор У. — так я його називатиму — не додав нічого нового до моїх спостережень, але його слова наштовхнули мене на практичний підхід до цієї проблеми.

Він сказав, що його кабінет розташований у житловому будинку, що належав Гортензії Дарнлі. Якось він допізна засидівся у себе в кабінеті, коли близько десятої його викликала темношкіра дівчина — покоївка міс Дарнлі. Коли він прийшов до Гортензії додому, та лежала у себе на ліжку. Її обличчя скривилося від жаху, а тіло було надзвичайно ослабленим та в’ялим. З опису доктора У., в неї було біляве волосся та блакитні, «як у ляльки», очі.

У кімнаті ще був чоловік. Спочатку він не хотів назватися, мовляв, він усього лиш її друг. Доктор У. подумав, що жінка стала жертвою насилля, але на її тілі не було жодних синців чи будь-яких інших ознак тілесних ушкоджень. За словами «друга», за вечерею «міс Дарнлі раптом сповзла на підлогу, ніби в неї кістки стали ватяними, відтоді не вимовивши ні слова». Покоївка підтвердила його слова. На столі ще були залишки вечері, а чоловік та покоївка запевняли, що Гортензія того вечора була як ніколи в чудовому гуморі. Ніхто ні з ким не сварився. Пізніше «друг» неохоче зізнався, що напад стався ще три години тому, і що весь цей час вони самотужки намагалися привести її до тями, викликавши його лише після того, як на обличчі в неї почали проявлятися дивні емоції — ті самі, що я спостерігав у Пітерса.

Коли напад почав набувати все гострішого характеру, покоївка в істериці вибігла з кімнати. У чоловіка нерви виявилися міцнішими, і він залишався. Але його, як і доктора У., неабияк вразило те, що сталося після смерті жінки. Коли доктор сказав йому, що про цю справу необхідно повідомити слідчому, чоловік нарешті здався, відрекомендувавшись Джеймсом Мартіном. Він наполягав на тому, щоб зробили розтин тіла жінки, відверто все пояснивши. Міс Дарнлі була його коханкою, а в нього й так було достатньо проблем, щоб його ще звинуватили в її смерті.

Жінці зробили розтин. Утім, після ретельного огляду в її організмі не виявили жодних слідів хвороби чи отрути. Окрім незначних проблем із клапаном серця, Гортензія Дарнлі була цілком здоровою жінкою. Тому причиною смерті стала начебто вада серця. Хоча доктор У. був більш ніж переконаний, що хворе серце тут ні до чого.

Було очевидно, що Гортензія Дарнлі померла з тих самих причин, що й інші пацієнти. Але цікавим було те, що її дім розташований усього лише за кілька кроків від помешкання Пітерса, адресу якого дав мені Рікорі. Ба більше, якщо доктор У. не помиляється, Мартін також належав до їхнього світу. Між цими двома справами був безперечний зв’язок, якого я не спостерігав у інших. Я вирішив зателефонувати Рікорі та викласти перед ним усі карти, сподіваючись на його допомогу.

Моє дослідження тривало близько двох тижнів. За цей час я ближче познайомився з Рікорі. З одного боку, він страшенно цікавив мене як людина, сформована умовами сьогодення, а з іншого — імпонував, попри його кепську репутацію. Він був дуже начитаний, з непристойно високим рівнем інтелекту, проникливий, але марновірний — у давнину він став би чудовим кондотьєром[1], з гострим розумом і шпагою напоготові. Мені стало цікаво, ким були його батьки. Після смерті Пітерса він кілька разів навідувався до мене, і тоді мені стало зрозуміло, що у нас взаємна симпатія. Під час тих візитів його супроводжував мовчазний охоронець, той самий, що чатував біля вікна клініки. Його звали МакКенн. Рікорі найбільше довіряв цьому чоловікові, який, очевидно, був беззастережно відданий своєму сивочолому шефу. МакКенн також був непересічною особою і ставився до мене шанобливо. Він зі своїм південним акцентом розповідав, як колись давно «няньчив корів неподалік Арізони, а тоді став надто популярним на кордоні».

— Я за вас, док, — якось сказав він мені. — Ви точно підходите моєму шефу і вмієте його розрадити. Коли я сюди приходжу, то можу не тримати постійно руки в кишенях. Якщо хтось замірятиметься на ваше стадо, ви тільки свисніть, і я візьму вихідний.

А тоді ніби ненароком додав, що «запросто прострелить четвертак із відстані ста футів».

[1] Командири військових загонів, що переважно складалися з чужинців і перебували на службі міст-комун та правителів в Італії XIV-XVI ст. (прим. ред.).