Гори, відьмо, гори! Повзи, тінь, повзи!: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— То ви хочете сказати, МакКенне, що ляльку зумисне завели так, щоб після удару вона одразу втекла?

Він почервонів і тихо сказав у відповідь:

— Я ж не говорю, що то була механічна лялька. Але це звучить найменш ідіотські, чи не не?

— МакКенне, чого ви від мене хочете? — запитав я різко.

— Док, коли я жив в Арізоні, помер один ранчер. Раптовою смертю, в якій підозрювали одного нещасного. Маршал сказав йому: «Мужик, я вважаю тебе невинним, але серед присяжних я один такий. Що скажеш?» Він відповів: «Маршале, дайте мені два тижні, і якщо за цей час я не знайду того, хто це зробив, я буду на шибениці». На що маршал сказав: «Що ж, справедливо. Поки що вердикт такий: чоловік помер від удару». Так і було. Він помер від удару кулі. Отож, не пройшло й два тижні, як цей мужик приводить вбивцю, прив’язаного до його сідла.

— Я розумію, про що ви, МакКенне. Але ми не в Арізоні.

— Я знаю. Але чи не могли б ви засвідчити, що причиною смерті стало серце? Тимчасово? Дайте мені тиждень. І якщо за цей час я не справлюся, робіть зі мною все, що хочте. Я не втікатиму. Такі мої умови, док. Якщо ви зв’яжетеся з лягавими, то можете хоч зараз нас застрелити. Якщо ми скажемо їм про ляльку, вони покрутять пальцем біля виска, а потім підсмажать нас у Сінг-Сінг[6]. Не скажемо — все одно нам кінець. Якщо якимось чудом лягаві від нас відчепляться, знайдуться люди з оточення шефа, які швидко це виправлять. Кажу вам, док, на ваших руках буде кров двох невинних чоловіків. Але біда в тому, що ви так ніколи й не дізнаєтеся, хто вбив шефа, тому що вони не візьмуться копати глибше, ніж ми. Вони й не зобов’язані.

Хмарка сумніву заступила мою віру в невинність цих двох. Пропозиція, хай би як наївно вона звучала, була доволі хитромудра. Якщо я пристану на неї, в охоронця з водієм буде цілий тиждень, щоб втекти, якщо це входить у їхні плани. Якщо МакКенн не повернеться, а я викладу всю правду поліції, мене вважатимуть не просто співучасником, а й причетним до вбивства. Якщо я почну вдавати, нібито в мене лише зараз виникли підозри, мене в кращому випадку звинуватять у невігластві. Якщо їх упіймають і вони викладуть все як є, знову ж таки, мене звинуватять у співучасті. Мені спало на думку, що МакКенн дуже мудро вчинив, коли віддав пістолети. В цьому разі я не зможу сказати, що я погодився під тиском погроз. Це міг бути всього лише хитро продуманий жест, щоб завоювати мою довіру та послабити опір. Та й звідки мені знати, чи в них часом ще десь не заховані пістолети, якими вони одразу ж скористаються, щойно я відмовлюся від їхньої пропозиції?

Усіма силами намагаючись виплутатися з цієї пастки, я підійшов до Рікорі. Про всяк випадок я прихопив із собою пістолети, поклавши їх до кишень. Я схилився над Рікорі. Його тіло було холодне, але не таке, як у мерця. Я ще раз ретельно його оглянув. Та цього разу я виявив ледь помітну пульсацію в кутику його вуст — Рікорі живий!

Я все ще схилявся над ним, гарячково розмірковуючи. Так, Рікорі живий. Але, в такому разі, тепер я ще в більшій небезпеці. Бо якщо МакКенн намагався його вбити і ця парочка перебуває в таємній змові, то довідавшись, що їхній план зазнав краху, хіба вони не захочуть довести до кінця те, що почали? Тепер, коли Рікорі живий і не мовчатиме, смерть загрожувала їм куди більше, ніж якесь правосуддя. Тож їхня доля була у їхніх руках, і лише від них залежало, розпорядиться Рікорі вбити їх чи ні. А покінчивши із ним, їм доведеться порішити й мене.

Усе ще схиляючись над тілом, я засунув руку в кишеню і, міцно затиснувши пістолет, обернувся, цілячись у парочку.

— Руки вгору! — наказав я цим двом.

МакКенн неабияк здивувався, а шофер закляк на місці. Втім, вони зробили так, як я їм велів.

Я сказав їм:

— Тепер ваша хитромудра пропозиція немає жодного сенсу, МакКенне. Рікорі не помер. Коли він зможе говорити, то скаже, що з ним трапилося насправді.

Я не сподівався, що мої слова справлять на них таке враження. Якщо МакКенн прикидався, то він ще той актор. Він ураз завмер, а лице набуло виразу щасливого полегшення. По його засмаглих щоках покотилися сльози. Шофер упав на коліна, схлипуючи та склавши руки в молитві. Мої підозри вмить розвіялися. Я не вірив, що все це було лише грою. Мені навіть стало соромно за себе.

— Можете опустити руки, МакКенне, — сказав я і поклав пістолет назад у кишеню.

Хриплим голосом він запитав:

— Він житиме?

На що я відповів:

— Гадаю, у нього є всі шанси. А якщо він не заражений, то я в цьому впевнений.

— Дякувати Богу! — прошепотів МакКенн, знову й знову повторюючи «дякувати Богу!»

А тоді зайшов Брайл, здивовано дивлячись на нас.

— Рікорі завдали удару гострим предметом. Я вам пізніше все поясню, — сказав я йому. — Невеличка колота рана біля серця, можливо, зачепили саме серце. Зараз він у стані шоку. Але потроху оклигує. Віднесіть його в інше крило будинку та потурбуйтеся про нього до мого приходу.

Я коротко розказав йому про те, що вже зробив, і попросив, аби Рікорі негайно почали лікувати. Коли його забрали, я звернувся до охоронців.

— МакКенне, поки що я не буду вам нічого пояснювати. Принаймні не зараз. Але ось ваші пістолети. Я даю вам шанс.

Він узяв зброю, зацікавлено на мене позираючи.

— Не скажу, що мені не цікаво взнати, що змусило вас змінити свою думку, док, — сказав він, — але я повністю одобрюю любі ваші дії, лиш би ви поставили шефа на ноги.

— Безумовно, є ті, кому потрібно повідомити про його стан, — сказав я у відповідь. — Це я полишаю на вас. Отож, історія така: він їхав до мене, коли раптом у нього стався серцевий напад. Ви привезли його до мене. І тепер я його лікую. Якщо він помре, МакКенне, це вже буде інша історія.

— Я повідомлю кому треба, — відказав він. — Проте з деким вам доведеться все ж таки зустрітися. А я тим часом навідаюся до лялькової крамнички, щоб вибити всю правду з тої відьми.

[6] В’язниця в штаті Нью-Йорк (прим. пер.).