Гори, відьмо, гори! Повзи, тінь, повзи!: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гори, відьмо, гори!

Передмова

Я — медик, працюю в галузях неврології та захворювань мозку. Але в основному я зосереджений на патопсихології — царині, де мене вважають справжнім знавцем своєї справи. Я тісно співпрацюю з двома головними клініками Нью-Йорка та отримав чимало нагород тут — в Америці, а також за кордоном. Пишу, ризикуючи, що мене впізнають, не через честолюбство, а тому, що хочу поділитися з вами кількома непересічними подіями, за якими я мав змогу споглядати як професіонал і щодо яких маю певні наукові міркування.

Я ризикую, що мене впізнають, тому Ловелл — не моє справжнє прізвище. Це — псевдонім, як і решта імен героїв цієї оповідки. З часом ви зрозумієте, чому все саме так, а не інакше.

І все ж, я твердо налаштований кинути світло на факти і спостереження, що містяться в моїх нотатках під заголовком «Диявольські ляльки мадам Менділіп», і нехай весь світ дізнається правду. Звісно, я міг би представити всю доступну інформацію у вигляді доповіді одній із медичних спільнот, але надто добре уявляю, як мої колеги на все це можуть відреагувати, та з якою підозрою, жалем чи навіть відразою сприймуть мої спостереження, які цілком суперечать усталеним законам причинно-наслідкового зв’язку.

Але тепер я запитую себе, прибічника традиційної медицини, чи не існує на світі інших причин, відмінних від тих, що ми визнаємо? Сили та енергії, яким ми вперто протистоїмо, бо не знаходимо їм логічного пояснення через обмеженість власного розуму. Енергії, що поселилися в іншій реальності — фольклорі та давніх традиціях усіх народів, які ми, невігласи, вважаємо міфом та забобоном.

Мудрість — наука надзвичайно прадавня. Зародившись на зорі історії, вона не може зникнути безслідно, бо вічна. Таємна мудрість, чиє темне полум’я оберігають жерці і жриці, що віками передають її з покоління в покоління. Темне полум’я заборонених знань, що палало в Єгипті ще до з’яви знаменитих пірамід; у храмах, чиї руїни покояться в пустелі Гобі; відоме синам Ада, яких, за словами арабів, Аллах перетворив на камінь за чаклунство десять тисяч років тому, задовго до того як Авраам блукав вулицями Уру Халдейського; відоме в Китаї, а також тибетським ламам, шаманам бурятських степів та магам південних морів.

Темне полум’я зловісної мудрості, що згущувало тіні похилених у роздумах каменів Стоунхенджа; яке пізніше годувалося з рук римських легіонерів; яке, хтозна-чому, набиралося сил у середньовічній Європі, і все ще палає, все ще живе та могутнє.

Та досить цих довгих передмов. Почну з того місця, де чорна мудрість, якщо то була вона, вперше кинула на мене свою тінь.

Розділ 1

Невідома смерть

Підіймаючись сходами клініки, я чув, як годинник пробив першу ночі. Зазвичай я вже сплю о такій порі, та мене цікавила одна справа, і Брайл, мій помічник, якраз напередодні зателефонував мені, щоб повідомити про певні зрушення, які я хотів дослідити. То була ніч на початку листопада. На мить я затримався на горішній сходинці, щоб помилуватися на яскраві зорі. І саме в цей час до входу клініки під’їхав автомобіль.

Поки я стояв і розмірковував про те, хто б це міг бути, ще й о такій порі, з автомобіля вискочив чоловік. Він окинув уважним поглядом безлюдну вулицю, а тоді навстіж відчинив дверцята автомобіля. З’явився ще один чоловік. Вони згорбились, ніби дістаючи щось ізсередини авто, а тоді враз випростались, і я побачив між ними третього, котрого вони тримали за плечі, чи радше волокли за собою. Голова його звисла на груди, а тіло безвольно хиталося.

Тоді з авто вийшов четвертий.

Я впізнав його. То був Джуліан Рікорі — славнозвісний мафіозі, який збив неабиякі статки під час дії сухого закону. Навіть якби я не бачив його раніше, то все одно впізнав би зі світлин на шпальтах газет. Худий, високий, завжди бездоганно вдягнений сивочолий чоловік, який скидався радше на джентльмена, ніж на злочинця, яким його всі вважали.

Весь цей час я стояв у тіні непомічений, а тоді зробив крок уперед. Двоє, обтяжені своєю ношею, різко зупинились, мов ті мисливські собаки. Вільними руками вони сягнули до кишень своїх пальт. Цей жест не віщував нічого доброго.

— Я — доктор Ловелл, — поквапився я назватись. — Працюю тут. Проходьте.

Не сказавши нічого у відповідь, вони не зводили з мене очей. Тоді поперед них вийшов Рікорі. Він також тримав руки в кишенях. Окинувши мене оком, він кивнув тим двом; я відчув, як напруга спала.

— Я вас знаю, докторе, — сказав він добродушно надто правильною англійською. — Проте ви випробовуєте долю. Моя вам дружня порада: не робіть жодних різких рухів у присутності тих, кого ви вперше бачите, особливо вночі, особливо в цьому місті.

— Але я знаю вас, містере Рікорі.

— Тоді, — він злегка усміхнувся, — ви тим паче вчинили неправильно. А моя порада в такому разі ще доречніша.

На якусь мить запала незручна мовчанка. Нарешті він заговорив:

— І будучи тим, ким я є, я краще почуватимусь за дверима вашої клініки, аніж тут, на вулиці.

Я відчинив двері. Двоє чоловіків зайшли всередину разом зі своєю ношею, а вслід за ними — я та Рікорі. Щойно переступивши поріг клініки, я віддався своїм професійним інстинктам і підійшов до чоловіка, якого волочили ті двоє. Вони швидко перезирнулися з Рікорі. Той кивнув. Я підняв голову чоловіка.

Мене наче струмом вразило. Його очі були широко розплющені. Він не був мертвий чи без свідомості, але на його обличчі застигла така гримаса жаху, яку я за роки спілкування з пацієнтами, божевільними й не дуже, бачив уперше. То був не просто страх. То був безмежний жах. Його блакитні очі з розширеними зіницями немов крапками знаків оклику доповнювали емоції на його обличчі. Вони дивилися на мене, крізь мене і далеко поза мене. Та все ж, здавалося, вони дивились всередину — так, наче жахіття, яке вони взріли, стояло водночас позаду і спереду них.

— Власне! — Рікорі уважно за мною спостерігав. — Власне, докторе Ловелл, і мені цікаво, що ж такого побачив чи пережив мій друг, що тепер ось так виглядає? Я дуже хочу дізнатися правду і ладен викласти за це значну суму. Звичайно, я хочу, щоб мого друга вилікували, але буду з вами відвертий, докторе Ловелл. Я віддав би все на світі, аби ті, що з ним таке зробили, не вчинили зі мною так само — не зробили мене таким як він, не змусили бачити те, що бачить він, та відчувати те, що відчуває він.

За моїм знаком до нас підійшли санітари і поклали пацієнта на ноші. Якраз надійшов черговий лікар. Рікорі торкнувся мого ліктя.

— Я чимало про вас знаю, докторе Ловелл, — сказав він. — Тому хочу, щоб ви цілком взяли цю справу у свої руки.

На мить я завагався.

А він серйозно провадив далі: