Гори, відьмо, гори! Повзи, тінь, повзи!: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Останнім часом я так пустився берега зі своїм легковір’ям, — сказав я, — що й цього не стану заперечувати.

Рікорі засміявся, а тоді взявся вичитувати важливі деталі з листів. Годинник пробив десяту вечора. Прийшов МакКенн і повідомив, що авто вже чекає, тож ми провели Рікорі до дверей. Коли охоронець вийшов і вже чекав на сходах, у мене раптом виникла одна думка.

— Звідки ви почнете, Рікорі?

— З Пітерсової сестри.

— Вона знає, що він мертвий?

— Ні, — знехотя відповів він. — Вона думає, він десь зайнятий у справах. Він часто й надовго отак зникав з причин, про які не міг їй прямо сказати, і вона це чудово розуміє. У такому разі я тримаю її в курсі справ. А про смерть Пітерса я не сказав їй лиш тому, що вона його дуже любить і буде у відчаї, коли про все дізнається, тим паче, вона ось-ось має народити.

— Цікаво, вона знає про смерть міс Дарнлі?

— І гадки не маю. Можливо. Хоча МакКенну, очевидно, про це нічого не відомо.

— Що ж, — сказав я, — не знаю, як вам тепер вдасться при ховати від неї смерть Пітерса. Але це вже ваша справа.

— Саме так, — сказав він та слідом за МакКенном попрямував до авто.

Щойно ми з Брайлем зайшли до моєї бібліотеки, як пролунав телефонний дзвінок. Брайл відповів. Я чув, як він лайнувся, тремтячою рукою стискаючи слухавку, а потім відповів: «Скоро будемо».

Повільно поклавши слухавку, він повернувся до мене. Ним усім тіпало.

— У медсестри Волтерс стався напад!

Мене ця новина відверто шокувала. Як я вже писав, Волтерс була не тільки бездоганною медсестрою, а ще й доброю та привабливою дівчиною. У неї була суто кельтська зовнішність — чорне волосся із синім полиском, блакитні очі, обрамлені неймовірно довгими віями, та біла, як молоко, шкіра. Так, вона була надзвичайно приваблива. Після кількох хвилин мовчанки я спромігся сказати:

— Що ж, Брайле, ось вам ваша заплутана логіка. І ваша теорія вбивства. Від Дарнлі до Пітерса і Волтерс. Тепер я вже не сумніваюся, що ми маємо справу з якимось інфекційним захворюванням.

— Справді? — сказав він похмуро. — Я не готовий це визнати. Мені відомо, що Волтерс більшу частину зароблених коштів віддає на лікування своєї маленької хворої небоги, яка живе разом з нею. Дитині вісім років. Тож у цій справі, за теорією Рікорі, ми також можемо простежити спільний інтерес.

— Хай там як, — відповів я не менш понуро, — але я простежу за тим, щоб у клініці вжили всіх необхідних заходів проти цієї інфекційної хвороби.

Щойно ми надягнули капелюхи та пальта, як під’їхало моє авто. Клініка була розташована всього за два квартали від мого дому, та я не хотів гаяти ні секунди. Я наказав, щоб медсестру Волтерс поклали в окрему інфекційну палату, призначену для підозрілих захворювань. Оглядаючи її, я помітив ту ж в’ялість тіла, що й у Пітерса. Та, на відміну від нього, в її очах і на обличчі не було й тіні жаху. Натомість одна лиш відраза й неймовірна ненависть. Жодних ознак паніки. Здавалося, вона також бачила щось перед та поза собою. Під час огляду я чітко розгледів у її погляді спалах усвідомлення, а затим — благання. Я глянув на Брайла, і він кивнув; він також це помітив.

Я оглянув кожен дюйм її тіла. На ньому не було жодних слідів, окрім рожевуватої плямки на правому передплесні[4]. Придивившись уважніше, я подумав, що то, мабуть, слід від натирання чи легкого опіку. Якщо так, то ранка вже повністю загоїлася.

Перебіг її недуги повністю збігався з Пітерсовою та іншими. Медсестра сказала, що у Волтерс стався напад якраз тоді, коли вона збиралася додому. Нашу розмову перебив вигук Брайла. Я повернувся до ліжка й побачив, як рука Волтерс повільно підіймається і тремтить так, наче робить це із неабияким зусиллям. Її напівзігнутий палець вказував на щось. Простеживши, куди саме показував палець, я побачив ту саму плямку. А тоді побачив, як її погляд так само, з величезним зусиллям, зосередився на ній.

Напруження було надто сильним, її рука безсило впала, а очі знову нагадували озерця ненависті та огиди. Та вона, очевидно, намагалася нам щось сказати. Щось, пов’язане з цією ранкою.

Я запитав у медсестри, чи Волтерс коли-небудь говорила комусь про ранку на її стопі. Вона сказала, що нічого такого від неї не чула, та й інші медсестри про це не говорили. Проте медсестра Роббінс ділила помешкання разом із Гаррієт та Деніз. Я запитав у неї, хто така Деніз, і вона сказала, що то небога Волтерс. Як виявилося, тієї ночі в Роббінс закінчилася зміна, тож я попросив її зв’язатися зі мною, щойно вона повернеться додому.

Госкінс саме брав кров для аналізу. Я попросив його зосередитися на мікроскопічному дослідженні мазків і в разі, якщо він натрапить на світлоносні тільця, негайно мене про це сповістити. Бартано, чудовий фахівець із тропічних захворювань, та невролог Сомерс, якому я неабияк довіряв, у цей час якраз перебували у клініці. Я запросив їх на огляд, нічого не сказавши про попередні випадки. Коли вони оглядали Волтерс, зателефонував Госкінс і сказав, що йому вдалося успішно відділити одне зі світлоносних тілець. Я попросив колег спуститися до Госкінса і прокоментувати мені те, що він їм зараз покаже. Через якийсь час вони повернулися, дещо роздратовані та спантеличені. Вони сказали, що Госкінс говорив про якийсь «лейкоцит із фосфоресцентним ядром усередині». Глянувши в мікроскоп, вони нічого такого не побачили. Сомерс серйозно порадив мені відправити Госкінса на діагностику зору. Бартано уїдливо зазначив, що здивувався б не менше, якби побачив в артерії мініатюрну русалку. Після цих слів я ще раз переконався в тому, що моє мовчання — золото.

Жодних очікуваних змін на обличчі Волтерс не відбувалося. Все той самий вираз огиди і ненависті, які Бартано та Сомерс прокоментували як «незвичний». Вони дійшли висновку, що в медсестри ураження мозку. На їхню думку, не було жодних ознак інфекції чи отруєння. Проте, перш ніж піти, вони сказали, що ця хвороба їх неабияк зацікавила, і попросили тримати їх в курсі справ та повідомляти про будь-які зрушення в її перебігу.

Через три години вираз її лиця змінився, але не так, як я очікував. Очі та обличчя Волтерс не виражали нічого, крім ненависті. На якусь мить мені здалося, що я побачив, як на ньому промайнув вираз диявольського очікування. Якщо й так, то цей спалах швидко минув. А тоді ми побачили, як в її очах знову зажевріла іскра свідомості. Серце її також забилося з новою силою. Я подумав, що стан її стабілізувався.

А потім її повіки почали підійматися, повільно, наче з великим зусиллям, але рішуче. Шість разів вони підіймалися й опускалися. Пауза. Тоді ще сім разів. Знову пауза. Тоді вони опустилися і очі враз розплющилися. І так було двічі.

— Вона намагається нам щось сказати, — прошепотів Брайл. — Але що?

Тоді її довгі вії знову опустилися й піднялися шість разів... пауза... сім разів... пауза...

— Ми її втрачаємо, — прошепотів Брайл.

Я припав на коліна зі стетоскопом у вухах... повільніше... серце б’ється повільніше... і ще повільніше... а тоді настала тиша.

[4] Частина стопи (прим. пер.).