Гори, відьмо, гори! Повзи, тінь, повзи!: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чи не могли б ви на деякий час відмовитися від усіх інших справ і цілком присвятити себе цій? Можете залучати до роботи інших, а про гроші не турбуйтеся.

— Хвилинку, містере Рікорі, — перебив я його. — У мене є пацієнти, від яких я не можу просто так відмовитись. Я разом із доктором Брайлем присвячу справі стільки часу, скільки зможу викроїти. А ваш друг буде під постійним наглядом людей, в яких я цілком впевнений. Таке вас влаштовує?

Він кивнув, хоч я й бачив, що такі умови йому не зовсім до вподоби. Я попросив влаштувати пацієнта в ізольованій палаті, а сам тим часом зайнявся заповненням необхідних паперів. Рікорі назвав ім’я чоловіка — Томас Пітерс і заявив, що не знає нікого з його рідні, тому взяв на себе всю відповідальність, назвавшись його найближчим другом. Вийнявши пачку грошей, він витягнув звідки купюру в тисячу доларів і простягнув мені — на «покриття попередніх витрат».

Я запитав у Рікорі, чи не хотів би він бути присутнім під час огляду. Він ствердно кивнув. А тоді перекинувся кількома словами з двома чоловіками, і ті стали на сторожі обабіч дверей клініки. Разом із Рікорі ми рушили до палати, куди помістили нашого пацієнта. Санітари прив’язали його до регульованого ліжка, де він лежав, накритий простирадлом. Брайл, за яким я послав, схилився над Пітерсом, сповнений рішучості, але вочевидь спантеличений. Я був надзвичайно радий, що до справи також залучили медсестру Волтерс — дуже здібну та відповідальну дівчину. Брайл глянув на мене і сказав:

— Очевидно, його отруїли.

— Можливо, — сказав я у відповідь. — Та навіть якщо це так, я вперше зустрічаюся з такою отрутою. Подивіться на його очі.

Я закрив повіки Пітерса. Але щойно прибрав із них руку,

як вони почали повільно підійматись, і він знову дивився широко розплющеними очима. Кілька разів я намагався їх закрити, та очі щораз розплющувалися знову, сповнені невимовного жаху.

Я взявся оглядати пацієнта. Все його тіло було в’яле, від м’язів до суглобів. Я подумав, що воно таке ж м’яке, як у ляльки. Здавалося, його нерви відмовились працювати. Проте не було ніяких ознак паралічу. Тіло також не реагувало на жодні сенсорні подразники, хоч я й стимулював його нервові закінчення. Єдиним зрушенням була реакція пацієнта на яскраве світло, коли його розширені зіниці трохи звузилися.

До палати зайшов патологоанатом Госкінс, щоб взяти кров на аналіз. Щойно він закінчив, я ретельно оглянув тіло пацієнта і не побачив будь-яких проколів, ран, синців чи саден. У Пітерса було волохате тіло, тож я, з дозволу Рікорі, поголив йому груди, плечі, ноги і навіть голову. На його тілі не було жодних ознак того, що отруту ввели підшкірно. Я промив йому шлунок і взяв кілька проб з його органів виділення, зі шкіри зокрема. Я оглянув його ніс та горло, але з ними все було гаразд; втім, я все ж взяв кілька мазків. Кров’яний тиск був низьким, температура трохи нижче норми; та це ще нічого не означало. Я ввів пацієнтові дозу адреналіну, на що не було жодної реакції. А це вже могло щось означати.

«Бідолаха, — подумав я. — Хай би що то було, я постараюся вбити в тобі це жахіття».

Я вколов йому мінімальну дозу морфію. Та ефекту було не більш як від води. Тоді я ввів йому максимальну дозу. Втім, він так і не заплющив очей, в яких вгніздилися переляк і жах. В його диханні та пульсі я також не помітив жодних змін.

Рікорі спостерігав за всім тим із неабияким інтересом. На той момент я зробив усе, що міг, і відверто сказав йому про це.

— Більше я нічого не можу зробити, поки не отримаю результатів аналізів. Правду кажучи, я нічого не розумію. Я ще ніколи не мав справи з хворобою, яка спричиняє такий стан.

— Але доктор Брайл, — почав він, — говорив щось про отруту...

— Це всього лиш припущення, — квапливо втрутився в розмову Брайл. — Як і доктор Ловелл, я нічого не знаю про отруту, що викликає такі симптоми.

Рікорі глянув на обличчя Пітерса й здригнувся.

— Тепер я мушу поставити вам кілька запитань, — сказав я. — Ваш друг хворів? Якщо так, то які ліки він вживав? Якщо він усе ж таки не хворів, то, можливо, скаржився на якийсь дискомфорт? Чи, може, ви помітили щось дивне в його поведінці?

— На всі ваші запитання в мене одна відповідь — «ні». — сказав він. — Весь минулий тиждень ми багато спілкувались, і Пітерс аж ніяк не скидався на людину, яку щось турбує. А сьогодні пізно ввечері ми балакали за легкою вечерею у мене вдома. В нього був чудовий настрій, коли раптом він затнувся на півслові, повернув голову, ніби дослухаючись до чогось, а тоді сповз із крісла на підлогу. Коли я підійшов до нього, він вже був у такому стані. Годинник показував близько пів на першу ночі, і я мерщій кинувся до вас.

— Що ж, — сказав я, — принаймні нам точно відомо, коли стався напад. А вам, містере Рікорі, немає сенсу залишатися тут, але, звісно, якщо ви хочете...

Деякий час він дивився на свої руки, погладжуючи акуратно підстрижені нігті.

— Докторе Ловелл, — нарешті заговорив він, — якщо цей чоловік помре, а ви так і не дізнаєтеся причини його смерті, я заплачу вам і клініці звичайну суму, але не більше. Якщо він помре і ви таки розберетеся, що до чого вже після його смерті, я пожертвую сто тисяч на доброчинність, яку ви вкажете. Але якщо ви знайдете ключ до загадки і вчасно вилікуєте мого друга, ці сто тисяч — ваші.

Ми дивились на нього, не розуміючи, а коли до нас нарешті дійшла вся щедрість його пропозиції, я ледь стримував гнів.

— Рікорі. — сказав я, — ми з вами належимо до різних світів, та я все ж постараюся, хоч це й складно, пояснити вам у ввічливій формі. Я зроблю все можливе, щоб з’ясувати, яке лихо спіткало вашого друга, і спробую вилікувати його. Але так само я б чинив, якби ви обидва були останніми жебраками. Він мені цікавий лише як проблема, яку я, лікар, повинен вирішити. Ви ж особисто мене анітрохи не цікавите. Ні ви, ні ваші гроші. А на вашу пропозицію я не пристану, будьте певні. Вам усе зрозуміло?

Він зовсім не образився.

— Тому я понад усе хочу, щоб саме ви взялися його лікувати, — сказав він.

— Тоді гаразд. Тепер скажіть, де я можу вас знайти, раптом що?

— З вашого дозволу, — сказав він, — я б хотів, щоб тут цілодобово перебували мої, так би мовити, представники, їх буде двоє. Тож, якщо я вам раптом знадоблюся, передайте їм, і я одразу ж приїду.

У відповідь я усміхнувся. Та він говорив серйозно.

— Ви нагадали мені, — сказав він, — що ми живемо в різних світах. Ви робите все, щоб вам безпечно велося у вашому світі, а я живу так, щоб звести до мінімуму небезпеки в моєму. Я б нізащо не наважився зайти на вашу територію, докторе Ловелл, і вказувати вам, як боротися з вашими небезпеками. У мене й своїх достатньо. І я бороню себе як тільки можу.