Слiпий убивця : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ІІ

Сліпий убивця: Яйце, зварене натвердо

— То що це буде? — питає він. — Романтика та смокінги чи корабельна катастрофа на безлюдному березі? Можеш обирати: джунглі, тропічні острови, гори. Чи інший вимір космосу — це мені вдається найкраще.

— Інший вимір космосу? Та ну!

— Не пирхай так, зручна штука. Там може статися що завгодно. Космічні кораблі й обтисла форма, лазерна зброя, марсіани з тілами величезних кальмарів — усяке таке.

— Обирай сам, — каже вона. — Ти професіонал. Може, пустеля? Завжди хотіла побувати там. Звісно, з оазою, пальми теж згодяться.

Жінка відриває скоринку від свого сандвіча. Скоринки вона не любить.

— З пустелями розмах не той. Мало деталей, хіба що додати якісь гробниці. Тоді можна пустити туди зграю голих жінок, померлих три тисячі років тому, з пишними гнучкими тілами, рубіново-червоними вустами, лазурною піною сплутаних кучерів та очима, схожими на ями зі зміями. Але не знаю, чи нав’язувати тобі таке. Моторошні мерці не твій стиль.

— Звідки ти знаєш? Мені може сподобатися.

— Сумніваюся. Натовп таке любить. І на обкладинках таке часто зображають: ті жінки звиваються, обступивши героя, а він відбивається від них приклáдом.

— Можна мені тоді інший вимір космосу, але з гробницями й мертвими жінками, будь ласка?

— Складне замовлення, подивимося, що вийде. Можу ще ввести жертовних дівиць із металевими пластинами на грудях, срібними ланцюгами на щиколотках та прозорими одіяннями. І зграю ненажерливих вовків на додачу.

— Бачу, тебе не зупинити.

— Хочеш смокінги замість цього? Круїзні кораблі, шовкова білизна, поцілунки в зап’ястки, лицемірне сюсюкання?

— Ні. Гаразд. Роби, як вважаєш за краще.

— Сигарету?

Вона хитає головою. Він підпалює одну собі, ударивши сірником по нігтю.

— Ти так себе підпалиш, — зауважує вона.

— Такого ще ніколи не було.

Вона дивиться на закочений рукав його сорочки, білий чи блідо-блакитний, тоді на зап’ясток, на його темну шкіру. Цей чоловік випромінює сяйво, відбиває сонце. Чому всі не витріщаються на нього? Та він усе одно надто помітний для того, щоб бути тут, на відкритому місці. Навколо люди сидять на траві чи напівлежать, спершись на лікоть, убрані в блідий літній одяг, — теж пікнікують. Усе як годиться. І все одно вона відчуває, що вони тут самі. Так, ніби яблуня, під якою сидять, не дерево, а тент, ніби навколо крейдою намальоване коло й вони невидимі всередині цього обрису.

— Отже, космос, — каже він. — З гробницями, дівами та вовками, але на виплат. Згода?

— На виплат?

— Ну, знаєш, як меблі купують.

Вона сміється.

— Ні, я серйозно. Абияк робити не хочу, а так це займе не один день. Ми маємо зустрітися знову.

Вона вагається.

— Так, — відповідає нарешті. — Якщо я зможу. Якщо вдасться все владнати.

— Добре, — говорить він. — Тепер я мушу подумати.

Тон у нього звичний. Якщо буде надто наполегливим, може її злякати.

— На планеті… дай подумати. Не Сатурн, він надто близько. На планеті Зікрон, розташованій в іншому вимірі космосу, є рівнина, усипана великим камінням. На північ від неї — океан фіолетового кольору. На захід — гори, де, кажуть, після заходу сонця блукають люті не-мертві жінки, які живуть у старих гробницях, розташованих там. Бачиш, могили я ввів одразу ж.