Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Автомат, здатний виголошувати текст, як завжди», — подумав Рат, якому пригадався останній пригодницький фільм із Майснером.

— Як ви даєте собі раду по смерті дружини? — запитав він уголос.

— Не минуло й дня від її смерті, коли я не хотів би мати змогу повернути час навспак, як це буває, коли перемотують фільм назад, і повертають героя до життя. — Йому перехопило в горлі. — Господи, як я тужу за нею, — хрипко проказав він.

Майснер скривився і почав мовчки плакати.

Рат безпорадно спостерігав за ним.

— Я вбивця, комісаре, — закричав раптом Майснер і підхопився зі свого стільця, перекинувши його. — Я вбив власну дружину! Я вбив Бетті. Я винен у її смерті. Я і тільки я! Арештуйте мене!

— Опануйте себе! Ніхто вас ні в чому не звинувачує, і ви теж не повинні цього робити! Хтось навмисне влаштував так, щоб прожектор упав на вашу дружину. Хтось хотів її смерті, чи, принаймні, скористався з неї — хтось, але не ви!

— Що це міняє? Якби не я, вона була б жива!

— ... і лежала б у «Шаріте» з небезпечними для життя травмами! Якщо коли-небудь з’явиться обвинувальний акт проти вас, — додав Рат, глянувши на Кору Белман, — то за вбивство з необережности. Але жоден суддя в Берліні за це не судитиме скорботного вдівця, повірте мені!

— Це нічого не змінить! Вона мертва, — ревів на нього Майснер. — Як ви не розумієте? Вона мертва, і я її вбив! Мені байдуже, що говорить якийсь ваш суддя!

Кора Белман уже стояла поруч і обіймала Віктора, який відвернувся, сховавши обличчя в долонях. Вона пестила його і щось шепотіла на вухо, ніби намагалася угамувати норовливого скакуна. У ту мить Рат навіть зрадів, що він не сам у кімнаті з Майснером. Ґереон вважав би за краще розчавити в руках мішок із лайном, ніж мати справу з пойнятим розпукою вдівцем.

Майснер схлипував у долоні, тіло його періодично здригалося. Кора Белман дивилася на Рата так, ніби казала: «Вітаю! Помилуйтеся на свою роботу, комісаре!»

— Думаю, вам ліпше зараз піти, — вичавив із себе Рат, і мишка вивела геть цей зрозпачений клубок нервів.

У дверях вона востаннє скинула на комісара таким поглядом, ніби він один винен у нервовому зриві Віктора Майснера. Вона знов наділа бідоласі його темні окуляри, напевне, щоб ніхто не впізнав його на вулиці. Ратові на мить спало на думку, що, якби ці двоє були трохи біднішими, то могли б заробити непогані гроші на Вайдендамерському мосту, продаючи сірники чи шнурки, чи й просто жебракуючи з шапкою. Він похитав головою, бо просто не міг осягнути природу цих кіношних типів: перед камерою вони забісовані пронози, а в реальному житті ламаються, як тюхтії.

На стіні висів телефон, і Рат зв’язався з Ерікою Фосс. Вона одразу завела ту ж платівку, що й Ґреф:

— Пане комісаре, яке щастя, що ви зателефонували! Де ви зараз? Оберкомісар Бьом сто разів про вас питав...

— Еріко, коли ваша ласка, зберіть, будь ласка, всі матеріали в справі Вінтер, включно з останніми...

— Всі матеріали в Бьома. Комісаре, я...

— То заберіть їх.

— Оберкомісар Бьом зараз веде розслідування, комісаре! Вам слід негайно прийти в Управління. Радник Ґеннат уже питав про вас, фройляйн Штайнер навіть була особисто тут і...

— Ало? Ало?

— Комісаре?

— Що ви кажете? Зв’язок дуже поганий. Ви мене іще чуєте? Я вас — ні! Ало?

Рат пошкрябав, постукав пальцем мікрофон, і повісив слухавку.

Стерв’ятники, видавалося, вже кружляли над ним і робили дедалі менші кола, щоразу наближаючись до нього. Наразі він не міг показатися у відділі — про друкарську машинку вже не могло бути мови. Суто питання часу, коли з’ясують, хто зайняв кімнату для допиту Б до тринадцятої години.

Рат спакував речі і вирішив продовжити свої подальші дедуктивні міркування в «Ашинґері». Але не поряд із Замком, а на Ляйпциґерштрасе. Ризик зустрітися з колегами там був істотно нижчим, ніж в «Ашинґері» на Алексі.

У коридорах він не зустрів нікого зі знайомих, а от у дворі мало не зіштовхнувся з Бреннером, однак встиг-таки пригнутися за спецавтомобілем. Треба ж, саме Бреннер! Як навмисне. Кілька незнайомих «шупо» витріщилися на нього зацікавлено, і Рат на мигах показав їм, щоб не переймалися. Бреннер накульгував, одну руку тримав на черезплічнику, хоча Рат не пригадував, щоб ламав йому якісь кістки. Він уже з нетерпінням чекав, які виснов­ки судмедекспертизи проти нього принесе до Замку гладкий комісар. Бреннер був одним із тих колег, які полюбляли користатися з лікарняного звільнення — було ясно, що в них є «свої» лікарі. Рат зачекав, доки Бреннер додибав до сходів, а тоді вийшов на вулицю найкоротшим маршрутом, сів у свою машину і рушив.

Публіка в «Ашинґері» на Ляйпциґерштрасе не була схожа на публіку «Ашинґера» на Алексі: ані дрібних злочинців, ані поліції. Переважно канцеляристи, кілька журналістів із сусіднього «газетного» кварталу, такі-сякі перекупники, що перепочивають між ґешефтами. У цьому середовищі Рат почувався затишно: тут гарантовано його ніхто не знав. Він замовив суп-гуляш і став гортати сценарій. Спецефект грому з’являвся в ньому з десяток разів. Рат порівняв номери кадрів із графіком зйомок: усі сцени з громом вже були відзняті, щоразу — без жодних інцидентів, за винятком останнього випадку.

— Смачного! — побажав йому хтось. — Ви не комісар Рат?

Ґереон підніс голову. Коло його столу стояв коротун, схожий на тих спритників, що вміють орудувати ножем. Найімовірніше, він, насправді не з таких, бо наче не шахрай і не колега, однак може виявитися небезпечним. Рат інстинктивно напружився.