Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не бери це на особистий рахунок.

Рат коротко пояснив детективові, що він виявив на освітлювальних риштованнях. Про дзвінок Кремпіна він згадувати не став.

Гайнріх Белман невдоволено скривився, коли дізнався, що поліція на кілька годин зачинить кіностудію.

— Вони впораються швидко, — потішив його Рат, — це ж професіонали. Я все одно змушений викрасти вашого оператора на годинку.

За двадцять хвилин по тому Ґереон Рат із Гаральдом Вінклером і Джо Дреслером були на копіювальній фабриці в Темпельгофі і чекали, стоячи перед низьким прилавком. Режисер приєднався до них, щоб «переглянути решту контрольних копій», як він сказав Белману. І оператор, і режисер здавалися щасливими, що змогли на деякий час уникнути кепського настрою Белмана.

Вони обмінялися кількома словами, доки їхали в Темпельгоф, і навіть зараз мовчали, дивлячись у двері, за якими із замовленням Дреслера зникла метушлива особа в білому халаті. Ніхто з трьох чоловіків не міг звільнитися від напруження, почати невимушену розмову — всі троє знали, що зараз побачать. Останні хвилини актриси. Вперше Рат побачить справжню смерть на екрані. Він був переконаний, що це видовище буде менш патетичним, ніж те, що бачив у ігровому кіно.

Нарешті лаборант повернувся з десятьма коробками під пахвою. Вінклер швидко оглянув стос дископодібних бляшанок і витягнув одну з них.

— Має бути в оцій, — сказав він.

— Нам потрібна переглядова зала, — звернувся Дреслер до лаборанта.

— Авжеж, — кивнув той.

Трохи згодом вони сиділи в невеликій темній кімнаті. Рат сів поруч із режисером і, знайшовши вбудовану в бильце попільничку, закурив «Оферштольц». Він майже повернувся до свого давнього щоденного цигаркового раціону. Вінклер керував демонстрацією: штатного працівника вони відіслали геть — не хотіли свідків. Проєктор зазумкотів, і сигаретний дим затанцював у промені світла, що пронизав темряву. Бобіни закрутилися, і незабаром асистент режисера на екрані ляснув хлопавкою. Вінклер зосередився, хлопавка усунулася, і Рат упізнав Бетті Вінтер у шовковій сукні. Вона схвильовано дихала, на задньому плані Віктор Мейснер у вечірньому костюмі притулився до каміна. Губи його ворухнулися, але звуку не було.

— Я гадав, це звуковий фільм, — озвався Рат.

— Звукова стрічка на іншій бобіні, — сказав Дреслер. — Світло і звук записуються окремо і окремо обробляються, лише в кінцевому монтажі вони зводяться в остаточну версію. Але якщо хочете, Гаррі може поставити на паралельне відтворення.

Так, Рат хотів цього. Оператор відмотав бобіну до того місця на стрічці, де ляскає хлопавка. Потім він помістив іншу бобіну в пристрій із написом «звукова плівка».

— Треба максимально синхронізувати, — пояснив він і, нарешті, знову пустив кіно.

— Треба звук виставити, — нагадав йому Дреслер.

Вінклер обернув якусь головку, щось зашурхотіло, і вони знову почули голос Дреслера — але цього разу наче здалеку, і з гучномовця:

— І-і-і... Мотор!

Вінтер дихає глибоко і цього разу — шумно.

— Це мені щойно не почулося? — сичить вона на чоловіка.

Рат уважно стежив за відносно захопливою суперечкою між партнерами. Бетті Вінтер сказала щось не так голосно, щоб можна було розібрати, і раптом дала партнерові ляпаса. Дреслер щось вигукнув, усі рухи застигли, зображення зробилося чорним, а потім знову на екрані виникла хлопавка.

— Перший дубль, — прошепотів Дреслер, напружено вчепившись у крісло. — Зараз це має статися.

Рат побачив ту ж сцену, що перше, тільки Бетті Вінтер цього разу зіграла свій гнів набагато переконливіше — Ґереон міг би заприсягтися, що тепер вона сердилася по-справжньому. Розгнівана Бетті підійшла до Віктора Майснера, який, усміхаючись, стояв біля каміна. Камера стежила за нею. Все, що казала акторка, цього разу було цілком зрозумілим, ніби вона перебувала тут, у кінопроєкторній.

Вінтер знову дала Вікторові ляпаса, цього разу йому відважила добряче — аж розляглося — і голова в Майснера помітно смикнулася. Тієї ж миті Рат почув ніби легенький дзвяк. Бетті Вінтер заплющила очі й різко скривилася, щось голосно гухнуло, тіні ковзнули по її обличчю, і щось велике чорне вирвало її з кадру. Рат почув зойки, пронизливі крики, якісь неприродні, і камера опустилася, знову взявши в кадр Бетті Вінтер. Та лежала на підлозі, в агонії, прожектор іще яскраво горів, хмари диму піднімалися там, де розжарені скло і сталь палили шкіру, волосся і шовк. А потім велика хвиля води вдарила жінку, крик урвався, почулося шипіння (мабуть, зашипіла вода), а потім усе раптом потемніло.

Нічого собі, «просто лишив камеру знімати», подумав Рат і обернувся до оператора, який непорушно стояв біля проєктора: Вінклер тримався так, ніби колись працював у кінохроніці. Або фотографом преси. Вуайєрський інстинкт.

Рат подивився на Дреслера, який, схоже, думав про щось подібне. Так чи інакше, режисер, скривившись, відкинувся в кріслі й дивився просто себе. Те, що він щойно побачив, здавалося, приголомшило його.

— Кінець вистави, —у тиші, яку порушувало тільки гудіння проєктора і шурхотіння в динаміку, пролунав голос Вінклера. — Хочете переглянути ще раз?

Рат кивнув.

— Можна пустити плівку трохи повільніше? Я маю на увазі, від моменту того ляпаса?

Оператор відмотав стрічку до моменту, де камера починає слідувати за Бетті Вінтер до каміна. Потім він знову пустив відтворення зі звуком на меншій швидкості. Голос актриси лунав неприродно низько і глибоко, рухи були млявими, майже кумедними, однак усі троє знали, що це не комедія.