Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він таки дійняв його: Енґельберт Рат нарешті скривився ображено.

— Я не розумію, що відбувається, — поскаржився він. — Я в гості до сина, а він мене отак приймає!

— А чого ти очікував? Я майже рік живу в цьому місті, і ніхто з вас навіть ні разу не відвідав мене... Аж раптом ти, ні сіло ні впало, з’являєшся без попередження, і вважаєш, я маю вистелити тобі червону доріжку?

— Тому, хто мешкає в скляному будинку, не варто жбурляти камінці, — відказав Енґельберт Рат: слова його пролунали достатньо виразно, хоч він нітрохи не підвищував голос. — Чи ти сам колись гостював у нас, відколи живеш у Берліні? Ти навіть на Різдво не навідався до Кельна! Якби ти знав, скільки радости подарував би матері! Натомість ти зголошуєшся на чергування на всі свята, хоча Карл залюбки відпустив би тебе.

— Звідки тобі все це відомо? Ти шпигував за мною?

— Мені немає потреби шпигувати, щоб такі речі знати. Я таки в поліції служу.

— Чому я завжди про це забуваю?

Енґельберт Рат мав стомлений вигляд зараз, коли дивився на сина.

— Ми так рідко бачимося, Ґереоне, — мовив він. — Нам не слід щоразу сперечатися. Ти залишився моїм єдиним сином.

«Так, тому що ти відмовляєшся дати шанс Северину», — подумав Гереон.

— Навіщо ти тут? — запитав він вголос.

Енґельберт Рат учергове прочистив горло, перш, ніж го­ворити.

— У нас зустріч, — сказав він. — Другу потрібна твоя до­помога.

— Я не пам’ятаю про жодну зустріч.

— Я вже розмовляв із фройляйн Пройснер, — кивнув Енґельберт Рат у бік кухні, де Каті, знай грюкала посудом. — Вона погодилася, щоб я тебе на пару годин викрав. Зрештою, багато часу це не забере. Ти повернешся на дев’яту тридцять. Шапку й пальто можеш лишити вдома. Нам треба у «Кайзергоф».

Саме це він так ненавидів у батькові — Енґельберт Рат мав геть усе тримати під контролем, смикати за всі нитки, знову і знову врегульовувати речі, про які його не просили. А себе Рат ненавидів іще більше за те, що проти батьківського авторитаризму завжди виявлявся настільки беззахисним. Та хоч би там як, щось у ньому блокувало будь-які спроби опору.

— Я знав, Ґереоне, що ти не підведеш мене, — сказав Енґельберт Рат, підводячись. — Якщо поквапимося, ми встигнемо вчасно.

Права рука батька підштовхнула його до дверей.

Він не здатний був опиратися. Він, як завжди, підкорився.

Коли вони вийшли в передпокій, батько і син, Каті стояла в кухонних дверях, з кухонним рушником у руці — пам’ятник німецькій домогосподарці — і всміхалася. Ґереон, прощаючись, глянув їй в очі.

Її погляд сказав йому все, що слід було знати.

Вона знала, що на них чекає, але не бажала цього визнавати.

На Моріцплац утворилася «тягучка» через постраждалу в аварії вантажівку, що перекрила майже всю смугу руху, і регулювальник пропускав кожну машину окремо, одну по одній, дуже повільно.

— Американська машина? — запитав Енґельберт Рат, щойно всівся на пасажирське сидіння «Б’юїка».

На його обличчі відбилося явне невдоволення, і Ґереон проігнорував батькову репліку суто зі стримуваного роздратування.

Тепер, коли вони застрягли на Моріцплац, батько знов порушив тишу:

— Треба було взяти таксі.

Ґереон сприйняв цю заувагу, як докір.

— Їхали б так само повільно, — сердито відказав він.

Нарешті надійшла їхня черга, регулювальник махнув рукою, даючи дозвіл, і «Б’юїк» проповз повз місце аварії на Оранієнштрасе. Щоб перетнути Ляйпціґерштрасе, вони мусили знову зачекати на світлофорі, однак далі їхня подорож пожвавішала. Принаймні, Ґереон робив усе від нього залежне. Втім, цього, очевидно, було недостатньо.