Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я нічого про це не знаю, ви маєте мені пояснити.

— Форд перебирається до Кельна, — сказав Аденауер. — Підписано всі папери. Ще цього року ми закладаємо підвалини в Рілі. Найсучасніший автомобільний завод у Європі. Берлінське виробництво виглядатиме застарілим, у порівнянні з ним. І тоді у Вестгафені згаснуть вогні.

— А шантажист хоче цьому запобігти.

Аденауер кивнув:

— Схоже на те. Однак він натрапив не на таку людину. Аденауера не можна шантажувати!... Втім, навіть якби захотів, я б нічого не зміг вдіяти! Так само, як не може бурмістр Берліна.

— У пана Бьома наразі свої клопоти, — зауважив Ґереон.

— Хто б сумнівався! Єдиний, хто міг би щось зробити, має ім’я Генрі Форд. Але, щойно в Рілі буде завершено всі приготування, він не дозволить жодному автомобілю скотитися з конвеєра у Берліні, щодо цього можете не сумніватися.

— У Берліні стане ще більше безробітних.

Аденауер стенув плечима.

— Що я маю на це сказати? Натомість будуть створені сотні робочих місць у Кельні. Так повелося в цьому світі! Так він влаштований! І шантажем цього аж ніяк не зміниш!

— А попри це — а може, саме через це — шантажист може завдати шкоди, і я маю запобігти цьому.

Аденауер кивнув:

— Твій хлопець швидко схоплює, — кинув він Енґельберту Рату.

Ґереон відчував щось подібне, коли мати хвалила шкільні успіхи сина перед гостями за кавою.

— Звідки вам відомо, — запитав він, — що шантажист справді має інформацію, яка становить реальну загрозу?

— Читай, — Аденауер подав йому інший аркуш. — То була перша сторінка, з вимогою, а це — друга з того ж листа.

Цей лист не був схожий на плакат, тут було набагато більше тексту — до того ж, друкованого на машинці, але теж червоним, як олівець на першому аркуші.

«Чи не прикро було б комусь, якби світ дізнався, що обговорювали під час засідання Наглядової ради «Дойче Банку» між собою члени цієї наглядової ради Аденауер і Блютґен, разом із директором банку Брюнінґом?».

— Що це має означати?

— Перш за все, це означає, що хтось точно знає, що і де відбувається, — відповів Аденауер. — Дізнайтеся, хто це, і дайте йому зрозуміти, що не я, а саме він піде до в’язниці, якщо бодай слово з будь-якої конфіденційної розмови просочиться в публічний простір!

— Як ви собі це уявляєте? Я служу у поліції, я...

— Точно. Саме тому ви знаєте найкращі способи, як це облаштувати! І вам не випаде про це шкодувати, любий друже. У мене досі добрі стосунки з вашим начальником поліції. Моє слово щось таки важить для Цьорґібеля[10], повірте мені! Ваш батько у вашому віці був уже старшим комісаром. Пора наслідувати його.

— Це складно. Міністерство внутрішніх справ наклало мораторій на промоції...

— Авжеж! Бо Пруссія змушена заощаджувати! Але повірте, завжди є винятки! Навіть у ці важкі часи за справжні заслуги треба винагороджувати. І гідні отримають свої винагороди.

Енґельберт Рат кивнув на знак згоди.

— Старший комісар Ґереон Рат — це звучить гідно, — підніс він свій келих. — За наступного старшого комісара в родині Ратів!

Ґереон підняв келих і посміхнувся, але тільки пригубив солодке вино. Старший комісар — це справді непогана перспектива. Хоча б уже й тому, що більше не муситиме слухати накази такої мавпи, як Бьом. Ніхто вже не попихатиме Ратом.

— Комісар Рат?

Голос кельнера нагадував йому його чинний статус. Простеживши погляди двох старших панів, спрямовані на молодшого, кельнер звернувся безпосередньо до Ґереона:

— Пане Рате, вас до телефону.