Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В неї, мовляв, є зв’язки, ще через покійного чоловіка.

— Не переймайся, я домовлюся. Ти його позбудешся, обіцяю.

Вона рішуче киває і кидає у воду, що нарешті закипіла, ячмінну каву. А я стою, тримаю руки на животі, почуваюся геть дурною. Втім, як і раніше, я твердо переконана, що цьому нещастю можна завадити звичайним небажанням.

Дивно, що вони спершу завжди запитують: «А в тебе є чоловік?» Що тут відповіси? Скажеш «ні» — одразу витріщаються на тебе, мов кіт на сало. Скажеш «так» у надії, що хоч після цього тебе залишать у спокої, — розпитують далі: «А хто він? А чи був він при Сталінграді?» (Багато наших чоловіків билися при Сталінграді й носять за це особливу медаль.) Якщо є живий чоловік, якого можна показати (як удова це робить із паном Паулі, хоч той — тільки квартирант, не більше), відступають на крок. Хоча насправді їм усе одно, кого вони вполюють, — заміжніх теж не цураються. Проте воліли б усунути чоловіка на цей час, відправити його кудись, замкнути або ще щось. Не тому, що бояться. Вони вже зауважили, що розлютити тутешніх чоловіків не так і легко. Та він їм усе одно заважає — принаймні доки вони як слід не налигаються.

Та насправді я не знаю, як відповідати на запитання про чоловіка, навіть якби хотіла бути щирою. Якби не війна, ми з Ґердом уже давно б одружилися. Але коли прийшов наказ про його призов — він відмовився: не схотів. «Приводити на світ воєнних сиріт? Ні, про це не може бути й мови. Я сам сирота і не з чуток знаю, як це». Так залишилось і донині. Втім, ми почуваємося не менш пов’язаними, ніж одружена пара. От тільки я вже понад дев’ять тижнів нічого від нього не чула; остання звістка прийшла з Лінії Зіґфрида[16]. Я вже майже не знаю, який він на вигляд. Всі мої фотографії щезли при бомбардуванні, а єдину світлину, яка лишилась і яку я носила в кишені, довелося знищити самій, — через його уніформу. Хоч Ґерд був всього лиш унтер-офіцером, мені все одно було страшно. В будинку понищили все, що нагадувало про солдатів і могло б роздратувати росіян. І всі палили книжки. Але принаймні, гинучи в диму, ті ще дарували нам тепло і суп.

Не встигли ми допити свою ячмінну каву і доїсти мародерський хліб із маслом, як знову з’явилися Анатолеві чоловіки. Для них ми стали таким собі рестораном, тільки гості тут приносять їжу з собою. Цього разу з ними був пристойний кадр, найкращий із-поміж тих, кого я серед них бачила. Андрєй, фельдфебель, шкільний учитель за фахом. Вузький череп, крижаний погляд синіх очей, спокій, розум. Перша розмова про політику. Це не так і складно, як може здатися, адже всі політичні та економічні слова — іноземного походження і дуже подібні на наші. Андрєй — ортодоксальний марксист. Він звинувачує у війні не Гітлера особисто, а капіталізм, який породжує таких «гітлерів» і призводить до накопичення воєнного матеріального капіталу. Він гадає, що німецька та російська економіки доповнюють одна одну, тож Німеччина, розбудована на основі соціалістичних принципів, природно стане партнером Росії. Ця розмова, попри те що в самій темі я тямлю значно менше за Андрєя, дуже мене втішила хоча б тому, що хтось із них поставився до мене як до рівноцінної співрозмовниці — й при цьому не торкався мене, навіть не розглядав, не бачив у мені самицю, як усі решта.

Всю першу половину дня наші кімнати були наче прохідний двір. Андрєй сидів на канапі й писав свій рапорт. Доки він тут, ми почуваємось у безпеці. Він приніс російську армійську газету, і в ній я розшифрувала знайомі назви берлінських районів. Багато що в нашому місті перестало бути німецьким.

Крім того, де б ми не були, нас не полишає відчуття цілковитої полишеності. Коли ми одні, ми лякаємось кожного звуку, кожного кроку. Ми з удовою постійно крутимося біля пана Паулі, як-от зараз, поки я пишу. Годинами висиджуємо в геть темній і холодній кімнаті. Івани загнали нас на саме дно. В певному сенсі навіть буквально, адже в нашому кварталі є ще невиявлені групи мешканців, цілі родини, які з п’ятниці живуть у підвалах і тільки вдосвіта відправляють когось по воду. Мені здається, наші чоловіки мають почуватися ще бруднішими за нас, заплямованих жінок. У черзі до насоса якась жінка розповідала, як у їхньому підвалі один сусід крикнув, коли івани почали її тягнути: «Та йдіть уже з ними. Ви нас усіх наражаєте на небезпеку!» Маленька примітка до «сутінків Європи».

Цими днями моя шкіра викликає в мене огиду. Я не хочу себе ані торкатися, ані розглядати. І мимоволі згадую маму, яка так часто розповідала мені, якою я була в ранньому дитинстві. Така біленька й рожева, батьківська радість і гордість. І коли 1916 року батькові довелося піти в солдати, прощаючись на вокзалі, він іще раз напучував матір, аби та не забувала надягати на мене чепчик перед тим, як виносити на сонце. Шия і обличчя мають лишатися білими, наче лілія, як того вимагали тодішні звичаї та мода для дівчаток із хороших сімей. Так багато любові, стільки витрат на чепчики, термометри для ванн і вечірні молитви — і все для осоромленої жінки, якою я стала.

А тепер повернуся до неділі. Важко все це пригадувати: все так сплуталося. Близько десятої наші постійні гості знову зібралися: Андрєй, Пєтька, Ґріша, Яша, а також маленький Ваня, який знову мив нам на кухні посуд. Вони їли, пили, балакали. Раз Ваня сказав мені з незвично серйозним виразом на дитинному обличчі: «Всі ми люди злі, всі. Я теж поганий, теж чинив зло».

З’явився Анатоль, притягнув із собою програвач, не знаю звідки. Двоє його хлопців несли за ним платівки. І що ж вони запускали знову і знову? Мабуть, разів із десять, після того, як спробували і відразу забракували Лоенґріна, Дев’яту, Брамса та Сметану? Вони вмикають рекламну платівку, яку текстильна фірма С. & А. колись давала в подарунок, якщо ти робив якусь більшу покупку.

«У Це-унд-А підіть, до речі, — вас чекають гарні речі…» І далі, в ритмі фокстроту, веселим голосом перераховано всю продукцію фірми; івани захоплено підспівують, їм це до вподоби.

І от на столі знову спиртне. Я впізнаю жадібний погляд, який з’являється в Анатоля; врешті під доволі прозорим приводом він спроваджує всіх геть. До цих дверей немає навіть ключа. Анатоль підпирає їх фотелем. А я все думаю про нашу з удовою ранкову розмову коло плити; намагаюся затверднути, наче шматок дерева і, заплющивши очі, зосереджуюся на своєму «ні».

Він відсуває фотель, коли вдова приносить суп. Доки ми з нею займаємо місця за столом, накульгуючи, приходить навіть пан Паулі з сусідньої кімнати, ідеально поголений, з манікюром, у шовковому халаті… В цей час Анатоль лежить по діагоналі ліжка, його ноги в чоботях звисають, а чорні кучері сплуталися. Він спить, і дихання в нього легке.

Анатоль проспав як дитина три години поспіль, один серед нас трьох, ворогів. Навіть коли він спить, ми почуваємося безпечніше, аніж самі; він — наш мур. Револьвер заткнутий за пояс, а сам дає хропака.

Тим часом надворі війна, центр задимлений, свистять постріли.

Вдова приносить пляшку мародерського бургундського з казарми і наливає нам у кавові горнята, на випадок якщо прийдуть росіяни. Ми говоримо між собою зовсім тихо, щоб не розбудити Анатоля. Нам приємно побути в цьому приязному і вихованому товаристві, ми насолоджуємось годиною тиші, хочемо зробити одне для одного щось хороше. Душа відпочиває.

Близько 16-ї Анатоль прокинувся і стрімголов помчав виконувати якісь службові обов’язки. Трохи згодом у парадні двері хтось загупав. Ми затремтіли, серце вискакувало з грудей. Слава богу, це тільки Андрєй, шкільний учитель із синьо-крижаним поглядом. Ми витріщилися на нього, вдова з полегшенням кинулася йому на шию. Він усміхнувся у відповідь.

У нас гарна розмова, цього разу не про політику, а про людство. Андрєй повчально заявляє, що заперечує «такі речі», при цьому знічено дивиться кудись повз мене; переконує, що бачить у жінці товаришку, а не тіло. Він — фанатик і не дивиться в очі, кажучи це. Він свідомий непогрішності власної догми.

Тепер я мимоволі роздумую над тим, чи можна вважати перевагою моє знання російської. З одного боку, це додає мені трохи певності, якої немає в інших. Що для інших — грубі звірячі звуки, нелюдські крики, для мене є все-таки людською мовою, багато нюансованою, мелодійною, мовою Пушкіна і Толстого. Хоча мені теж страшно, страшно, страшно (хоч і трохи менше завдяки Анатолю), я принаймні спілкуюся з ними особисто, відрізняю найзліших від стерпних, класифікую їх, формую свої уявлення. Вперше я також відчуваю себе свідком. У цьому місті зовсім небагато тих, хто може з ними говорити; тих, хто бачив їхні берези та села і їхніх селян у «лаптях» із лика, а також стрімкі нові будівлі, якими вони так пишаються, — і хто тепер, як я, є лише гноєм під їхніми солдатськими чобітьми. Натомість іншим — тим, хто не розуміє ані слова з їхньої мови, — легше. Ці чоловіки для них чужі; вони можуть прокладати глибші траншеї між собою і ними й переконувати себе, що це взагалі не люди, а лише дикуни, худоба. Я ж так не можу. Я знаю, що вони — люди, як і ми; звісно, гадаю, на нижчому ступені розвитку, молодші як народ, іще ближчі до власних витоків. Мабуть, подібно поводилися тевтонці, увірвавшись у Рим: хапали завойованих римлянок, які приємно пахли, мали вишукані зачіски, манікюр і педикюр. Бути ж завойованим — це неминуче посипати рану перцем.

Близько 18-ї раптом крики на сходовій клітці. Різкий стук дактилем у наші двері: «Наш підвал розграбували!» Андрєй, який сидить на канапі, киває. Каже, дізнався про це ще кілька годин тому і радить сходити по свої речі.

Внизу — хаос. Розламані перегородки з дощок, вирвані замки, роздерті та пошматовані валізи. Ми спотикаємося об чужі пожитки, наступаємо на ще чисту білизну, що клоччям валяється довкола. Огризком свічки освітлюємо свій кут, хапаємо, що вдасться: рушники, шматок шинки на шнурку. Вдова голосить: зникла її велика валіза, в яку вона склала свій найкращий одяг. Вона вивертає чиюсь порвану валізу в коридорі й напихає її рештками власних пожитків. Руками згрібає з підлоги розсипане борошно й засипає його у валізу, наче навіжена. Зліва і справа в мерехтінні свічок метушаться сусіди. Чути пронизливі вигуки та голосіння. Пір’я з подушок кружляє в повітрі, пахне розлитим вином і нечистотами.

Нагору. Ми тягнемо свої пожитки. Видно, що Андрєю прикро через грабунок. Він втішає нас, каже, що, можливо, там усе перевернули й порозкидали, але зникнути нічого не мало, адже злодіїв напевно цікавив тільки алкоголь. Ваня, дитина, тим часом знову з’явився і, серйозно дивлячись своїми чорними очима, обіцяє вдові — наполовину німецькою, наполовину російською — що зранку, як тільки з’явиться світло, проведе нас донизу і постереже, доки ми знайдемо все, що нам належить.

Вдова плаче, з кожним наступним схлипуванням згадуючи про все нові й нові речі зі своєї валізи: добрий костюм, трикотажну сукню, надійне взуття. Я також пригнічена. Ми зовсім безправні, трофеї, лайно. Наш гнів спрямовано на Адольфа. Боязкі запитання: а де пролягає фронт? Коли настане мир?

Доки ми шепочемося коло ліжка пана Паулі, який по обіді знову туди сховався, Андрєй проводить у сусідній кімнаті воєнну нараду за столом із червоного дерева. Раптом шибки вилітають, шматки картону летять через усю кімнату. Вибух. Мене відкидає до протилежної стіни. Скрегіт, хмара пилу в кімнаті, на вулиці обвалюється стіна… Через півгодини ми дізнаємось від сусідів, що на будинок поруч упала німецька граната, поранила кількох росіян і вбила коня. Наступного ранку ми бачили його в дворі: м’ясо акуратно вирізане, лежить на закривавленому простирадлі, а поруч на вологій від крові землі — тлусті нутрощі.

Що саме було ввечері, не можу зараз пригадати. Мабуть, горілка, хліб, оселедець, м’ясні консерви, злягання, Анатоль. А зараз знову те саме: повний комплект росіян за столом, як уже знайомих, так і нових. Вони знову мають годинники, порівнюють час; московський, який вони привезли з собою, на годину випереджає наш. В одного був старий кишеньковий годинник в оправі, східно-прусської марки, з блискучо-жовтим циферблатом. Чому вони так поведені на годинниках? Їм не йдеться про їхню вартість, адже на персні, сережки чи браслети вони не дивляться з такою жагою, а часом узагалі їх не помічають, якщо є нагода роздобути ще один годинник. Може, річ у тім, що в них удома годинники ще довго будуть доступні далеко не всім. Треба вже бути кимось неабиким, щоб отримати такий жаданий наручний годинник — себто щоб держава вручила його тобі. А тут годинники раптом, як редька, ростуть усюди, в небувалій кількості і для кожного, хто тільки схоче їх зібрати. З кожним новим годинником їхній власник відчуває зростання своєї влади. З кожним годинником, який він у себе вдома подарує або віддасть, його особиста вагомість зростатиме. Мабуть, так і є. Адже вони не розрізняють годинники за вартістю і надають перевагу тим, що мають всілякі «прибамбаси», наприклад, секундомір або циферблат, схований у металевий футляр. Яскравий малюнок на циферблаті — ще одна принада.

Я бачила, як лежать руки чоловіків на нашому столі, й несподівано відчула огиду. Вони здалися мені такими голими. До чого вони липнуть? Я швидко запила цю думку горілкою; щойно я підношу склянку до губ, вони кричать «Випіть надо» і тішаться кожному моєму ковткові, наче це неабиякий вчинок. Цього разу, крім горілки, в хід іде і червоне вино — мабуть, підвальний трофей. Свічка, приклеєна до тарілки, променить мерехтливим сяйвом, і на стіні видно слов’янські профілі.

Вперше в нас тут справжня дискусія. Принаймні троє доволі цікавих учасників: по-перше, Андрєй, шкільний вчитель і гравець у шахи з блакитно-крижаним поглядом, стриманий і неголосний, як і завжди. По-друге, кавказець із гачкуватим носом і осяйним поглядом. («Я не єврей, я — грузин», — так він мені представився.) Він надзвичайно начитаний, легко цитує як вірші, так і прозу, балакучий і проворний, наче фехтувальник. А ще третій інтелектуальний «монстр» — новенький. Зовсім юний лейтенант, цього вечора його ще поранило осколком, з абияк перемотаною гомілкою, накульгує, спираючись на німецький ціпок, прикрашений усілякими пам’ятними знаками зі знаменитих місць у горах Гарцу. Лейтенант білявий і з похмурим поглядом. Говорить в’їдливо. Каже якось: «Я, як розумна людина…», а кавказець йому відразу зауважує: «Тут є й інші розумні люди, — нємка, наприклад» (себто я).

Дискутують про витоки війни, які вони бачать у фашизмі, в самій його структурі, що спонукає до грабунків. Хитаючи головами, дають зрозуміти, що Німеччина, на їхню думку, взагалі не потребувала війни, адже це багата, добре забезпечена й розвинена країна — навіть нині, попри всі руйнування. Певний час ми дискутуємо про вбогий ранній капіталізм, який успадкувала російська революція, а також про розвинутий і заможний пізній, який зазнав поступу навіть в умовах теперішнього занепаду. Із нерішучою і раптом незвично обережною аргументацією вони наголошують на тому, що їхня країна перебуває лише на початку великого розвитку і що дивитися на неї, оцінювати і порівнювати треба лише з позиції майбутнього…

Один із них звертає увагу на меблі довкола (стиль XIX століття) і бачить у цьому прояв високої культури. Нарешті вони переходять до теми «виродження» і сваряться про те, вироджені ми — німці — чи ні. Ця гра приносить їм насолоду; жвавий обмін аргументами; в Андрєя спокійна манера розмови.

[16] Лінія Зіґфрида, або Західний вал (Westwall) — лінія захисних споруд, зведених на заході Німеччини. Мала понад 630 км і проходила від Клеве на кордоні з Нідерландами, вздовж західного кордону старої німецької імперії, до міста Вейль-на-Рейні на кордоні зі Швейцарією.