Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я підтюпцем біжу берлінськими вулицями поруч із темнокосим вродливим офіцером. Повільно і з максимальною виразністю, як розмовляють із іноземцями, він пояснює мені, що спершу треба розшукати німецького бурмістра і отримати від нього перелік банківських філій.

«Бурґкімістрь», так звучить бурмістр російською. В ратуші юрми людей, які снують тьмяними коридорами. Чоловіки перебігають із кабінету в кабінет, постійно грюкають двері. Десь стукотить друкарська машинка. На окремих колонах, де є трохи світла, клеять однакові за змістом папірці, списані від руки: родичі розшукують жінку, яка 27 квітня збожеволіла і втекла. «Постраждалій сорок три роки, в неї зіпсуті зуби, чорне фарбоване волосся, була взута в домашні капці».

В бурмістра в кабінеті — натовп чоловіків навколо письмового столу. Вони говорять, активно жестикулюють, поміж ними бубонить перекладач. За кілька хвилин старший лейтенант отримує бажаний список банківських філій. Дівчина видруковує адреси на друкарській машинці. Підвіконня прикрашає букет бузку.

Ми йдемо геть. Старший лейтенант стриманий і дуже ввічливий. Він запитує, чи не йде надто швидко, чи розуміюся я на банківській справі, чи мені справді не надто обтяжливо його супроводжувати…

В «Dresdner Bank» ми застаємо лад: чисті столи, рівненько складені олівці. Гросбухи відкриті, всі сейфи цілі. Вхід до цього банку — через ворота; за ними, мабуть, стежать.

Інакше в «Commerzbank»: нечуваний рейвах, будівля порожня і занедбана. Всі сейфи виламані, депозитні скриньки понищені, портфелі порізані й пошматовані. Всюди екскременти. Смердить. Ми тікаємо.

В «Deutsche Bank» уже наполовину прибрано. Двоє чоловіків підмітають і пораються в приміщенні. Сейфи вичистили, але без галасу: мабуть, відкрили за допомогою банківських ключів. Один із двох чоловіків каже мені, що «ті» роздобули адресу директора банку, на власній вантажівці помчали, щоб його привезти, але вже застали того з дружиною і донькою отруєними. Щоб не втрачати час, вони поїхали відразу до заступника директора і почали вимагати, аби той відкрив сейфи. Цей банк уже працює. Табличка повідомляє, що каси відчинено з 13-ї до 15-ї для прийому внесків. Ха! Хотіла б я бачити тих, хто зараз щось принесе. На цей момент старомодний метод зберігання у панчохах чи під матрацом здається значно безпечнішим.

Я не до кінця розумію, чому росіяни так цілеспрямовано помчали в банки. Такі загарбницькі інспекції не могли бути офіційними наказами; про це свідчать і грубо понищені таємні сейфи щойно відвіданого банку, купи фекалій — усе це має виразно злодійський почерк. Але, може, ще з часів навчання їм відомо, що наші банки — це, так би мовити, міцні фортеці злих капіталістів, тож своїми нападами вони здійснюють експропріацію експропріаторів, щось, що відповідає догмі й варте похвали. Але щось не те. Це більше нагадує стихійні грабунки, коли кожен зокрема прибирає до рук те, що вдасться. Я б охоче спитала про це старшого лейтенанта. Але не наважуюся.

В «Städtische Sparkasse» — велике миття і прибирання. Двоє літніх жінок шурують підлогу. Тут немає сейфів. А каси, як виглядає, порожні. Старший лейтенант обіцяє на завтра охорону. Але що тут охороняти?

Ми марно шукали якийсь час філії «Kreditbank» і «Bodenbank». Нарешті знайшли їх в одному задньому дворі, за спущеними жалюзі: обидва стояли неторкані, в мирному безпробудному сні. Я порозпитувала в будинку і нарешті змогла повідомити старшому лейтенантові адресу керівника. Ніхто з росіян банку не знайшов. Скляна табличка, яка раніше повідомляла про філію з вулиці, тепер має вигляд скляних скалок, які стирчать із-під кількох шурупів.

Залишилася тільки друга філія «Deutsche Bank», на околиці району. Ми рушаємо туди. Сонце смалить. Я ослаблена, поволі підкрадається втома. Старший лейтенант чемно сповільнює кроки. Він ставить особисті запитання: про шкільну освіту, знання мов. І раптом каже французькою, впівголоса і не дивлячись на мене: «Dites-moi, est-ce qu’on vous a fait du mal?»

Спантеличена, я відповідаю, затинаючись: «Mais non, pas du tout». А потім виправляюся: «Oui, monsieur, enfin, vous comprenez»[24].

Атмосфера між нами відразу змінюється. Звідки він так добре знає французьку? Я знаю відповідь іще до того, як він скаже: він — із «бивших», себто колишніх, тих, хто в старій Росії належав до панівного прошарку. Тепер він теж розповідає про своє походження: москвич, батько був лікарем, а дід — відомим хірургом та університетським професором. Батько вчився за кордоном: у Парижі, Берліні. Був заможним, у домі була французька гувернантка. Старший лейтенант, народжений 1907 року, ще трохи застав цього «колишнього» стилю життя.

Після першого обміну франкомовними репліками між нами знову западає тиша. Відчувається, що лейтенантові стало раптом ніяково. Несподівано він випалює: «Oui, je comprends. Mais je vous prie, Mademoiselle, n’y pensez plus. Il faut oublier. Tout». Він добирає правильні слова, говорить переконливо і серйозно. Я відповідаю: «C’est la guerre. N’en parlons plus»[25]. І більше ми про це не говоримо.

Мовчки ми зайшли у відкрите, повністю зруйноване та знищене приміщення банківської філії. Ми шпортаємось об шухляди й коробки з картками, ступаємо по стосах паперів, обережно переступаємо купи лайна. Всюди мухи, мухи, мухи… Я ніколи ще не бачила й не чула про такі зграї мух у Берліні. І ніколи й уявити не могла, що вони здатні так голосно дзижчати.

По залізній драбині ліземо вниз у скарбницю. Там розкладені матраци. Поміж ними — нескінченні пляшки й онучі, а також пошматовані валізки і папки. А над усім цим — густий сморід і мертва тиша. Ми знову вибираємося на світло. Старший лейтенант щось нотує.

Надворі палюче сонце. Старший лейтенант хоче відпочити, випити склянку води. Ми звертаємо на одну з бічних вуличок і спускаємось нею: тут порожньо, самотньо, тихо. Ми сідаємо під шматком муру з кущем бузку. «Ah, c’est bien», — каже росіянин. Але більш охоче він говорить зі мною російською. Його французькій, хоч і правильній та чистій у вимові, все ж бракує практики, тож уже після перших фраз і запитань вона майже вичерпується. Моя російська здається йому цілком пристойною, хоч він і піджартовує з мого акценту, називаючи його — «Excusez, s’il vous plâit»[26] — єврейським. Це і зрозуміло, адже рідною мовою російських євреїв є їдиш — себто німецький діалект.

Я вдивляюся в смагляве обличчя старшого лейтенанта і розмірковую, чи він раптом не єврей. Може, спитати? Але відразу відкидаю цей намір як надто нетактовний. Крім того, мені спадає на думку, що, попри всі образи й закиди з боку росіян, ніхто з них не згадав при мені про переслідування євреїв; а кавказець уже в першому реченні, з яким до мене звернувся, гаряче наголосив на тому, що він не єврей. Коли я була в Росії, то в анкеті, яку там мусив заповнити кожен, слово «єврей» було в тій самій графі етнічного походження, що й «татарин», «калмик» або «вірменин». І мені пригадується секретарка, яка з криками протестувала проти того, щоб її записували «єврейкою», адже її мати була росіянкою. Та все одно на посадах, де треба було звітувати про своє іноземне походження, є дуже багато єврейських громадян із типово німецькими прізвищами, що мають вигадливе звучання, — як-то Ґольдштейн, Перлман, Розенцвейг. Переважно люди зі знанням мов, віддані радянській догмі, — ніяких тобі Єгов, Ковчегу Заповіту чи Шабату.

Ми сидимо в затінку. Позаду нас — іще одна червона дерев’яна колона. Під нею хтось тихо спить, — фельдфебель Марков. Двері до квартири в підвалі прочинилися, звідти визирає літня жінка; я прошу її винести росіянину склянку води. Вона привітно подає прохолодну воду в запітнілій склянці. Лейтенант підносить її догори і дякує поклоном.

Тут мені згадується майор і його правила доброго тону. Щоразу крайнощі. Або «Фрау комм!» і екскременти в кімнаті — або ж ніжність і поклони. Хай там як, старший лейтенант не міг проявити ще більшої ввічливості й ґречності. Мабуть, у його очах я і справді дама. В мене взагалі відчуття, що ми, німецькі жінки, бодай трохи відмиті й озброєні своїми шкільними знаннями, в очах росіян видаємося дуже поважними істотами, представницями вищої культури. Навіть лісоруб Пєтька, мабуть, відчував щось подібне. Може, мають значення й умови, в яких вони нас застають: рештки полірованих меблів, фортепіано, картини, килими, увесь цей бюргерський сморід, який здається їм таким величним. Мені згадалося, як Анатоля дивувала заможність наших селян, яких він зустрічав на своєму воєнному шляху: «У всіх були повні шухляди речей!» Так, купи речей! А для них це щось нове. У їхніх людей мало що є. Вони цілими сім’ями живуть в одній кімнаті. А замість шаф із одягом у деяких родин є лише кілька гачків у стіні. Втім, щойно в них і з’являться якісь речі, вони їх швидко псують. Вічне латання й майстрування німецьких господинь не приносить росіянкам насолоди. Я сама бачила це у родині одного інженера: господиня хоч і зібрала докупи сміття, але змела його під шафу, де, без сумніву, лежали ще більші купи. А за дверима кімнати висів рушник, у який сякалися всі троє дітей: наймолодший — знизу, а найстарший — зверху. Що не край — то звичай.

Ми доволі довго сиділи на тому низенькому мурі, балакали й відпочивали. Тепер старший лейтенант захотів дізнатися, де я мешкаю і як живу. Він хотів ближче зі мною познайомитися, але при цьому відразу відкинув будь-які задні думки: «Pas ça, vous comprenez?» Він промовив це, дивлячись на мене посоловілим поглядом. О, так, розумію.

Ми домовилися на вечір. Він покличе мене з вулиці. В умовлений час я сидітиму коло вікна. Звати його Ніколай. А мати називає його «Коля». Про дружину я не запитую. Але в нього напевно є жінка й діти. Втім, що мені до того? На прощання він каже: «Au revoir»[27].

Я біжу додому й ділюся з удовою свіжими новинами. Вона захоплена: «Ну, то тримайся за нього. Нарешті освічена людина з доброї родини, з якою можна поговорити». (Паулі та вдова теж трохи знають французьку.) При цьому подумки вдова вже уявляє, як з’являться нові продукти; вона впевнена, що в Ніколая є доступ до харчів, і він дістане щось і для мене (а відтак і для нас трьох). А я не впевнена. З одного боку, не сперечаюся: він і справді симпатичний. Він найбільш «західний» із усіх росіян, які траплялися мені серед переможців. З іншого боку, мені зовсім не хочеться нового чоловіка, і мене все ще захоплює думка про чисту постіль, у якій я можу розлягтися сама. Крім того, я нарешті хочу перебратися з другого поверху і з’їхати від вдови, але насамперед — від пана Паулі, якому шкода для мене кожної зайвої картоплини. Я хочу знову перейти в мансарду, прибрати там, зробити її придатною до життя. То нащо мені з кимось спати за ще кілька днів скромних харчів для Паулі? («Спати за харчі» — ще один новий вислів. За цей час у нас сформувався дивний жаргон: у ньому вже є «майорський цукор», «заґвалтовані черевики» (читай: зароблені за зґвалтування), «конфісковане вино» і «поцуплені дрова».)

Пізніше, пізно ввечері. Близько 20-ї я вичікую коло вікна, як і обіцяла, але Ніколай не прийшов. Пан Паулі підколював мене: мовляв, зірвався залицяльник. Вдова, сповнена сподівань, постійно зиркала на годинник. І коли вже стемніло, з вулиці пролунав вигук: «C’est moi!» Я відчинила двері, доволі схвильована, і завела його нагору в квартиру. Але він прийшов тільки на чверть години, щоб сказати, що не зможе зайти і лишитися. З удовою і паном Паулі він урочисто привітався французькою і відразу ж попрощався звичним «Au revoir». А в коридорі російською сказав, потискаючи мені руку: «В неділю ввечері, о восьмій». А потім знову французькою: «Vous permettez?»[28] Відколи це я можу щось дозволяти? Хоча, може, і справді подув вітер змін. До речі, Ніколай не думає, що буде інфляція чи нові гроші: я запитала його про це сьогодні зранку. Він гадає, що старі гроші поки що залишаться в обігу, але банківська справа значно полегшає. Я: «Ага, тобто стане соціальною?» А він на це: «Та ні, умови ж зовсім не ті». І він мав на увазі щось інше.

Четвер, 17 травня 1945

Встала рано, набрала воду з нового гідранта. У вітрині крамниці висить «Tägliche Rundschau» — газета Червоної Армії для «берлінського населення». Ми вже не народ, а тільки населення, і хоч нікуди й не зникли, самі вже стали нічим. В інших мовах теж є ця різниця: peuple і population — народ і населення.

Згірчено читала про святкування перемоги в Москві, Белграді та Варшаві. Здається, граф Шверін фон Крозіґ[29] спілкувався з німцями і закликав їх поглянути правді у вічі. Ми, жінки, вже давно це зробили. Але що, коли тепер і кавалери лицарських хрестів, генерали і гауляйтери мають зробити те саме? Хотіла б я знати, як багато самогубств сталося за ці дні.

Пан Паулі знову сповнений оптимізму. Розповідає про стрімкий злет економіки, про включення Німеччини в світову торгівлю, про правдиву демократію, а також про лікування на курорті в Бад-Ейнгаузені, куди він хоче невдовзі потрапити. Коли я, озброєна мудрістю Ніколая, долила до його вина трохи води, він страшенно розлютився і заборонив втручатися в речі, в яких я не тямлю. Я відчувала, що він аж надто розлютився як на таку дрібницю, тож, мабуть, він просто ситий мною по горло. Раніше вдова належала йому одному, день і ніч піклувалася про нього. Я ж заважаю.

Після трапези — горохова юшка, якої я наїлася про запас, — Паулі знову полагіднішав. Вдова навіть наполягла, щоб я взяла додаткову порцію. Відчуваю, що моя біржова вартість знову зростає. Все завдяки Ніколаю. Чи мусить мене це бентежити, чи повинні мої співмешканці бути для мене еталоном моралі? Не думаю. Homo homini lupus. Це слушно завжди і всюди. Нині це стосується навіть кровних родичів. Можу хіба уявити, що матері, навіть коли голодні, все одно переймаються тим, аби нагодувати дітей — хоч, мабуть, це тому що дітей вони сприймають як власну плоть. Але скільки матерів отримали в останні роки вироки, бо продавали свої «дитячі» талони на молоко або вимінювали продуктові картки на цигарки? В голодній людині перемагає вовча природа. Я чекаю на ту мить, коли вперше в житті вирву шматок хліба з рук слабшого. Часом мені здається, що ця мить не настане ніколи. Можу уявити, як я поволі підупадатиму, поникну, ослабну і геть не матиму сил на крадіжку й мародерство. Дивні роздуми як на повний шлунок і з новим російським «постачальником» на горизонті!

[24] Франц.: «Скажіть, вам завдали шкоди?» — «Ні-ні, аж ніяк». — «Так, мсьє, врешті ви розумієте».

[25] Франц.: «Так, я розумію. Але прошу вас, мадемуазель, не думайте про це більше. Це треба забути. Все». — «Це війна. Не говорімо про це».

[26] «О, це чудово». — «Вибачте, будь ласка».

[27] Франц.: «Не це. Ви ж розумієте?» — «До побачення».

[28] Франц.: «Це я». — «До побачення». — «Дозволите?»

[29] Граф Шверінґ фон Крозіґ — німецький політик і державний діяч. Впродовж 1932–1945 років був міністром фінансів.