Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Міно був нашою тінню — то моєю, то братовою по черзі. Він змінювався з дивовижною мавпячою спритністю, залежно від того, з ким водився — з Берто чи зі мною. Як тільки він чіплявся до Берто, то ставав таким самим дженджиком, і тоді його батько, що претендував на елегантність, брязкав своїм капшуком. Щоправда, довго дружити з Берто йому не вдавалося. Мій брат, помітивши, що Міно копіює навіть його ходу, втрачав терпець, потурав ним і, зрештою, проганяв свого прилипливого друзяку геть, аби не зробитися посміховиськом на все наше містечко. Тоді Міно прилипав до мене, а його батько тугіше зав'язував гаман.

Я був терплячішим, ніж Берто, бо Міно розважав мене. Потім часто каявся — відчував, що через нього я перебирав міру у витівках, чинив наперекір своїй вдачі або надто вихлюпував свої емоції — і все з однією метою: здивувати приятеля або загнати його на слизьке, а згодом усі наші вибрики окошувалися тільки на мені.

Одного разу на полюванні я розповів Міно про подружні незлагоди Маланьї, а він признався, що вподобав собі дівчину — родичку Маланьї, доньку його двоюрідної сестри, заради тої дівчини готовий на все. Я не сумнівався, що Міно може накоїти дурниць, тим більше що, за його словами, дівчина не здавалася неприступною. Одначе досі йому не вдавалося навіть словом з тією дівчиною перекинутися.

— Сказав би вже — сміливості бракує! — насмішкувато зауважив я.

Міно запротестував, але чомусь залився рум’янцем.

— Я вже зумів побалакати з їхньою служницею, — додав він квапливо. — І ти знаєш, довідався від неї про дещо цікаве. Вона каже, що твій Маланья унадився до них, ходить день у день і, здається, замишляє якусь каверзу. А стара відьма, його кузина, в одну дудку з ним грає.

— А що ж це він замишляє?

— Він скаржиться на свою долю, мовляв, дітей у нього немає. А стара каже, що так йому, дурневі, й треба. Видно, після смерті синьйори Гуендаліни вона хотіла, щоб Маланья взяв її дочку, та нічого в неї не вийшло, хоч як старалася. Спіймавши облизня, відьма заходилася крити Маланью на чім світ стоїть. Тварюкою і ворогом своїх родичів та підлим зрадником називала. Ще й міцнішими словами ганила. І доньку поїдом їла за те, що та не змогла дядька причарувати. А тепер, коли старий пройдисвіт слізно кається, що не ощасливив небогу, хто знає, яка ще химера зайшла відьмі в голову!

Я затулив вуха і гримнув на Поміно:

— Замовч!

В ту пору я був, власне, страшенним простаком, хоч не здавався таким. Знаючи про сімейні сварки Маланьї, я теж дійшов висновку, що служниця має слушність, і мені схотілося для добра Оливи спробувати хоч трошки поліпшити їхнє становище. Я попросив у Міно дати адресу тої відьми. Він завагався.

— Та не бійся, дівчини в тебе не відіб’ю! — заспокоїв я товариша.

І вже наступного ранку я побіг за вказаною адресою до вдови Пескаторе, нібито мати послала мене розшукати Маланью, щоб забрати в нього вексель, який треба було терміново оплатити.

Я навмисне гнав гоном і ввірвався в дім захеканий, вмиваючись потом.

— Маланьє, вексель!

Коли б я й не знав, що сумління в нього нечисте, то, безсумнівно, тої ж миті здогадався б: наш управитель зблід, скривився, підскочив мов ужалений і пробелькотів заїкаючись:

— Який век… вексель?

— Той, якому сьогодні вийшов термін… Мене мати послала, вона дуже хвилюється.

Батта Маланья впав на стілець і в довгому «А-а-а!» вилив страх, що зненацька охопив його.

— Я вже владнав!.. Усе владнав!.. Дідько б тебе вхопив, отак налякати… Я його переписав, ясно? На три місяці разом з відсотками, зрозуміло. І ти оце справді летів мов навіжений заради такої дрібнички?

Він зайшовся реготом, аж черево в нього трусилося та підскакувало. Тоді запросив мене сісти й відрекомендував дамам:

— Маттіа Паскаль. Маріанна Донді, вдова Пескаторе, моя кузина. Ромільда, моя небога.

Відразу ж запропонував чогось випити — мовляв, після такої біганини мене, мабуть, мучить спрага.

— Будь ласка, Ромільдо…

Він поводився тут, мов у власній господі.

Ромільда підвелася, запитливо глянула на матір і, не зважаючи на мої заперечення, принесла невеличку тацю, на якій стояла пляшка вермуту й склянка. Побачивши це, стара підхопилась і невдоволено буркнула:

— Та ні! Не це!

Вихопила з доччиних рук тацю, пішла сама і повернулася до вітальні з іншою — новою-новісінькою, великою, що аж сяяла лаком. На ній стояв розкішний лікерний набір у вигляді посрібленого слона з гарною скляною бочечкою на спині, обвішаною маленькими келишками, які приємно подзенькували.

Я волів би вермуту, однак довелося пригощатися лікером. Маланья та його кузина випили зі мною, а Ромільда відмовилась.

Того разу я затримався недовго, аби мати привід завітати знову. Сказав їм, що поспішаю, бо мушу заспокоїти маму щодо векселя, а днями зазирну до них і сподіваюся довше побути в товаристві милих дам.